Прийнявши гіпотезу, що Іграшковий Майстер здебільшого обирає жертв через незвичайні риси, а не лише через доступність, я зміг інакше оцінити загальну проблему. Якщо це правда, то що ще — правда?
Якщо Іграшковий Майстер обирає жертв через своєрідну зовнішність, які ще фактори впливають на вибір?
Кожне вбивство має принаймні п’ять важливих складників: жертву, засіб смерті, місце, час і вбивцю. Розкривши один чи більше, можна знайти решту, як у рівнянні — за умови, що не всі вони випадкові.
Вибір жертв у Іграшкового Майстра значно менш випадковий, аніж я спочатку припускав. Метод (убивство ножем) міг би дещо розповісти, якби я мав більше даних судмедекспертизи. Та я не маю. Місце, принаймні щодо вімблдонських знахідок, здається, одне й те саме, та я не кажу, що цілком у цьому впевнений. Летроя майже точно було вбито деінде, адже відколи Іграшковий Майстер полишив свій дім у Вімблдоні, минули роки. І, хоч особа вбивці невідома, у трьох випадках ми маємо приблизний час злочину: Артіс, який був на волосинку від смерті, а також зникнення Крістофера й Летроя.
Лишається запитання: дати їхньої смерті залежали від збігу обставин чи були зумисними? Збіг обставин — це якби Іграшковий Майстер мав певний графік роботи чи поїздок і в певний день просто нападав на жертву. Зумисність означала б, що він убивав у конкретний день з певної причини.
Крістофера були викрадено 22 березня 2009 року. Летрой зник приблизно 15 лютого цього року. Згідно з поліційними рапортами, Артісова зустріч з убивцею сталася 19 червня того ж року, коли зник Крістофер.
На перший погляд, жодна з цих дат не має якоїсь релігійної значущості. Якщо ж значущість особиста, її годі виявити, не поговоривши з Іграшковим Майстром.
Я запитую «Предокс», чи не припадає на ці дати повня. Відповідь негативна, отже, Іграшковий Майстер — не перевертень.
Запитую, чи немає якогось збігу інтервалів між убивствами, і «Предокс» видає триста п'ятдесят чотири години.
З першого погляду триста п’ятдесят чотири години — не надто сильний сигнал, та потім я пригадую, що цей результат найточніший, а не контекстуальний.
Триста п’ятдесят чотири поділити на двадцять чотири — маємо двадцять дев’ять із половиною днів. Довжину місячного циклу.
Отже, здогадка про повню була в правильному напрямку — лишалося тільки змінити фазу.
Я ще раз продивляюся дати, і в мозку з’являється приємне відчуття винагороди за правильний хід думок.
Їх убивали не за повного місяця. Їх убивали (чи майже вбивали, як Артіса) у безмісячні ночі.
Одразу й не зрозумієш, що це значить, крім можливості вештатися подвір’ям голяка й ховати тіла, не переймаючись, що сусід щось побачить. Однак знахідка веде мене до чергового несподіваного відкриття…
Статистика показує, що з близько тисячі дітей, які наразі вважаються зниклими безвісти в Каліфорнії, в середньому тридцять п’ять зникли за нового місяця.
Це дозволяє звузити пошук до дітей із зеленими очима чи іншою особливістю з мого ДНК-відкриття, викрадених у певні дати.
На жаль, мої дані можуть бути неповними. Іграшковий Майстер мав звичку обирати дітей, які не завжди потрапляли до списків зниклих безвісти.
Я запитую «Предокс» про зникнення, які відповідали б цим факторам, і відповідь мене жахає.
Вісімнадцять днів тому. Один місячний цикл після зникнення Летроя. За десять днів до того, як я взявся за цю справу.
Тринадцятирічного Вінсента Ламона оголосили зниклим у Снеллвіллі, штат Джорджія — за двадцять кілометрів від Атланти.
Альбінос.
Я проводжу пошук по Каліфорнії за останні десять років, використовуючи дані про фазу місяця й фізичні характеристики, яким віддає перевагу Іграшковий Майстер, і знаходжу щонайменше дванадцятьох досі не знайдених дітей.
У нього кілька місць для вбивств у Лос-Анджелесі.
Питання в тому, що мені робити: намагатися знайти ці місця й можливі додаткові зачіпки чи поїхати до Джорджії й пошукати його там…
Перший варіант безпечніший і може дати більше даних.
Другий може вивести на шлях, на якому я вже бував. Мене тоді ледве не вбили.
Перш ніж мій мозок устигає зробити вибір, пальці вже бронюють квиток.
Доки детективка Чен розробляє свою кволу теорію, я йтиму за власним чуттям. Мені однаково, хто має рацію. Головне — упіймати його, перш ніж він уб’є знову.
Розділ 37. Стеження
Я обладнав собі штаб у номері готелю «Атланта Шератон», розташованого на північ від Університету штату Джорджія. У мене є фотографії всіх відомих жертв. До стіни прикріплені мапи місць, де він з’являвся у Південному централі, а також різнокольорові нотатки з імовірними фактами і припущеннями.
А ще великий настінний календар із залишком днів до нового місяця. Менше двох тижнів.
Вагомої причини вважати, що Іграшковий Майстер знову нападе, в мене немає. Та якщо у вбивств є певний ритуальний сенс, це дуже ймовірно.
Він бачив новини. Знає, що, намагаючись його знайти, поліція перевертає старий будинок з ніг на голову. Якщо він забобонний — може вирішити вбивати далі задля самозахисту.
Або ж ні. Я гадки не маю, як влаштований його мозок.
Існує також імовірність, що будь-якої миті Чен і компанія оголосять про свій бразильський прорив. У такому разі Іграшковий Майстер (якщо бразильський підозрюваний насправді не той, ким вони його вважають) вирішить, що знову вдалося вислизнути й можна далі безкарно вбивати.
Я не можу цього допустити.
Цікаво, що я зараз саме в Атланті, де профілювання серійних убивць уперше пройшло справжню серйозну перевірку.
Між 1979 та 1981 роками вбивства двадцяти восьми дітей і дорослих об’єднали в одну справу, що отримала назву «Убивства дітей в Атланті», позаяк більшості жертв було таки менше вісімнадцяти років.
Знадобилося півдесятка тіл, перш ніж правоохоронці усвідомили: у місті орудує серійний убивця. Позаяк це були так звані «чорні» злочини, у поліції не квапилися робити такі самі висновки, як щодо білих жертв. Причин багато, переважно вони расові, а не расистські, але наслідки виявились однаково невтішними.
Щойно спільнота дізналася, що в місті орудує хижак, дитячі майданчики спорожніли, люди почали виходити на патрулювання й почали ширитися чутки.
Це був район, де ще десяток років тому відкрито діяв «Ку-клукс-клан». Його члени скоїли десятки вбивств. Деякі працювали в правоохоронних органах і обіймали державні посади.
Хтось запевняв, що все це в минулому, але повірити було важко: колишній агітатор «Ку-клукс-клану» в Західній Вірджинії Роберт Берд став у Вашингтоні сенатором від демократів.
Записи моторошних заяв місцевого лідера організації лише загострили проблему. Він схвалював убивства й довго підживлював теорії змови.
Проте коли фахівець із ФБР Рой Гейзелвуд вирішив проїхатися чорними кварталами з чорношкірими поліціянтами за кермом, він помітив, як його біле обличчя змушує людей ховатися. Вулиці порожніли.
У створенні профілю вбивці стався великий прорив. Експерти припустили, що якби в цих краях з’явився білий, він привернув би до себе неабияку увагу. Особливо після того, як про вбивства написали в газетах.
Проаналізувавши місцевий світогляд і спекуляції в мас-медіа, Гейзелвуд із командою ФБР зробили висновок, що вбивав чорношкірий. Спираючись на попередній досвід роботи з серійними вбивцями, вони зробили декілька припущень. Убивця молодий. Шанує правопорядок. Імовірно, живе сам або з батьками.
Хоч такий профіль і звужував коло потенційних підозрюваних, у нього однаково вписувалися тисячі молодиків.
Слідчі складали типовий сценарій. Жертви були бідними, тому, скоріше за все, готові були піти з незнайомцем заради переконливої історії чи просто кількох баксів. Та щойно підключилася преса, вбивця почав позбавлятися тіл іншим способом.
Він більше не клав тіла в безлюдних місцях, а лишав там, де їх легше було знайти. Та якось судмедексперт мимохідь згадав у пресі, що вбивця міг почати скидати тіла у воду, аби позбутися доказів.