Ця помилка в мас-медіа пішла слідчим на користь. Профайлер ФБР Джон Дуглас припустив, що внаслідок такої заяви вбивця шукатиме мости та інші райони з виходом до річки Чаттахучі й там топитиме жертв.
Багато поліціянтів і навіть курсантів почали патрулювати ледь не біля кожного тамтешнього мосту, видивляючись убивцю.
Через місяць спостережень за дванадцятьма мостами, не знайшовши жодного підозрюваного, слідчі вирішили прикрити операцію.
На свій жаль, Вейн Бертрам Вільямс вирішив скинути тіло з мосту Джеймс-Джексон-Парквей саме в останню ніч операції. Курсант поліційної академії спостерігав за ним знизу.
Коли молодий курсант почув сплеск, він зв’язався по рації з поліціянтами, які патрулювали далі дорогою, і Вільямса затримали.
На пошуки тіла пішло кілька днів, та зрештою його знайшли за сто метрів від місця, де на берег винесло ще одну жертву.
Вільямса відпустили, але встановили за ним постійний нагляд. Доки він проводив імпровізовані прес-конференції у своєму дворі, принижуючи поліціянтів і навіть вихваляючись тим, що не пройшов детектор брехні, слідчі методично будували проти нього справу.
Урешті-решт його засудили за вбивство двох чоловіків і причетність до смерті двадцяти дев’яти інших жертв.
Архіви ФБР, доступні на їхньому сайті, — це цікава можливість розібрати поступову розбудову справи. З самого початку важко зрозуміти, що має значення, а що ні.
У майбутньому профілювання стало потужним інструментом, але завдяки йому чимало розслідувань пішло хибним шляхом, позаяк надто самовпевнені профайлери довіряли власній інтуїції більше, ніж фактам.
Як сказав би мій герой Річард Фейнман, «байдуже, наскільки красива твоя теорія, не має значення, наскільки ти розумний, — якщо теорія не узгоджується з експериментом, вона неправильна».
Я не фахівець із людського мозку й тим паче — з процедур, за якими детективи ловлять злочинців. Я вчений — із гнучкими межами, та все ж учений. І я звик, що зразки переді мною розкривають усю правду. Звісно, може трапитися мураха, яка маскується під павука чи навіть під листок. Та мураха не намагається надурити мене особисто.
А от Іграшковий Майстер — розумний незалежний агент, здатний змінювати поведінку поза своїм генетичним кодом і непередбачувано пристосовуватися до середовища.
Профайлери в ФБР мають тисячі справ, на які можуть спиратися. Можуть, скажімо, пов’язати вид ножової рани і одержимість жіночим взуттям. Моє ж дослідження поки базувалося лиш на тому, що я можу вписати в кола Ейлера й додати до електронної таблиці.
Сумна правда про більшість розслідувань серійних убивств полягає в тому, що їх навіть не розпочинають, доки убивця не сягне піку, чи навіть гірше — після початку розслідування доводиться чекати на нові тіла.
Мені б цього дуже не хотілося.
Сидячи на краю ліжка, я обмірковую дещицю фактів, які маю у своєму розпорядженні, та бажання упіймати Іграшкового Майстра, доки він уб’є знов. Доведеться виходити за межі логічної зони комфорту.
З Артісового опису зовнішності та згадки про немісцевий акцент починає вимальовуватися профіль цього чоловіка, але я не дуже ним задоволений. Його розум — для мене загадка.
Я живу у світі науки та передбачень, які можна перевірити. Він — у царині магії.
А правила магії передбачити годі.
Розділ 38. Віряни
Я сиджу в глибині аудиторії і слухаю професорку Міріам, тендітну чорношкіру жінку з коротким сивим волоссям. Її потужний голос розливається залою, а студенти слухняно занотовують і час від часу питають щось дотичне до теми — поширення п’ятдесятництва.
Я з насолодою слухаю, як вона розповідає про свій польовий досвід відвідування церков у Фінляндії, Бразилії та інших місцях. Це науковиця мого типу — вона виходить за межі кампусу.
Після закінчення заняття її пронизливі очі помічають мене, і вона киває на стіл попереду.
— Тео? Спускайтеся сюди.
Я чекаю, доки викладачка відповість на запитання поодиноких студентів, і зауважую, що вона запрошує їх у гості. Як я розумію, у себе на подвір’ї вона щотижня влаштовує пікнік, де відповідає на запитання й дає ще одну можливість взаємодії.
Коли ми лишаємось наодинці, вона запрошує мене до свого столу, і я сідаю навпроти.
— По-перше, я постійно повторюю, що нічого не тямлю в серійних убивцях, та ваш електронний лист був надзвичайно ввічливим.
— Дякую, професорко, — відповідаю. — Я про них теж знаю небагато.
— Кличте мене Міріам. Або ж Тітонька — якщо маєте прохідний бал із мого предмету, — каже вона, усміхнувшись, і я розумію, що такий привілей сам по собі слугує стимулом.
Я натрапив на неї, шукаючи фахівця з ритуалів та магії. Ця професорка написала доволі багато про американські традиційні вірування, її роботи регулярно цитують — отже, вони якісні.
— У мене виникло кілька запитань з приводу магії. Я проводжу дослідження щодо лос-анджелеського серійного вбивці.
— Дослідження? — питає вона скептично. — Як тоді, в Монтані?
— Маю надію, цього разу буде інакше.
— І ви прилетіли аж сюди, щоб зі мною поговорити? Гадаю, в Каліфорнії повно людей, які дали б вам значно кращі відповіді.
— Не зовсім. Я випадково тут опинився, тому й вирішив розпитати вас про ритуали.
— Як я писала у листі, час від часу мене просять проглянути справи, де поліція припускає можливу магічну чи ритуальну складову. Але проблема в тому, що нерідко ми бачимо зв’язок там, де його насправді немає. Звісно, деякі серійні вбивці люблять малювати пентаграми чи надсилати в редакцію листи, де називають себе демонами, — але частіше за все це просто хворі люди, які за всяку ціну намагаються виправдати свою поведінку.
Я киваю.
— Коли їх ловлять, вони вигадують власні історії з безліччю деталей, а не просто повідомляють, що мали стояк від маленької рудої дівчинки.
Вона сміється.
— Перепрошую, іноді я так привертаю увагу студентів.
— Мені здалося, вони й так не відводять від вас очей. Ви виняткова лекторка. Заздрю вам, — кажу я щиро.
— Розкрию секрет, — вона схиляється над столом. — Я люблю своїх студентів. Особливо складних. Мов рідних дітей. Навіть у такому віці вони шукають у нас батьківської поради. І я це приймаю. Коли люди запитують, чи є у мене діти, я відповідаю, що їх у мене тисячі. Отже, чому ви вирішили, що в цього вбивці якась незвичайна система вірувань?
— Є декілька схем. У всіх його жертв зелені очі або якісь інші незвичайні риси — скажімо, альбінізм.
— Цікаво. І як йому вдається їх відбирати? — питає Міріам.
— По-перше, всі вони бідні й походять із неблагополучних сімей. Можливо, він працює на посаді, яка дозволяє знайомитися з безліччю дітей, або має доступ до документів, які полегшують пошуки.
— На кшталт соціальних служб?
— Так. Оце мене й лякає найбільше. Він може мати доступ до небезпечно великої кількості інформації. Хоча, напевно, він таки не працює в конкретному окрузі, якщо полює в декількох штатах.
— А немає якоїсь компанії, яка обробляла б такі документи по всій країні?
Чудове запитання. «Предокс» вказав варіант консультанта з програмного забезпечення в державних установах.
— Можливо, підрядник, який працює в декількох штатах. А може, навіть субпідрядник, який виконує роботу для місцевої компанії. Це один із потенційних напрямів розслідування. Та зустрітися з вами я приїхав тому, що унікальних жертв таки дещо об’єднує: усі вбивства відбувалися за нового місяця.
Міріам напружується.
— У новинах про це не повідомляли.
— Не повідомляли. Я це зрозумів, почавши розглядати фактори, які міг би контролювати вбивця.
— А поліція в курсі?
— Я надіслав їм електронного листа…
На мій дзвінок Чен би навіть не відповіла. Щораз, як я намагаюся зв’язатися з кимось зі слідчих, мене переадресовують на голосову пошту.
Міріам постукує по столу золотавими нігтями.
— Це незвичайна. І взагалі-то міцно пов’язано з магією.
— Тому я й хотів поговорити з вами. Я читав про вуду.
Вона сміється.
— Вуду? Докторе Крей, говорити про «вуду» — це ніби називати юдаїзм язичництвом. Римляни теж називали християнство «тією новою єврейською штукою». Слово «вуду» стало настільки поширеним, що втратило своє значення.
— Тому я й приїхав. Я лиш нетямущий вчений у пошуках просвітлення.
— Я вам пробачаю. Вуду, про яке ви знаєте, — певно, варіація, в якій африканські раби змішали свій фольклор із католизмом. Але левова частка того, що ми звемо «вуду», — насправді система вірувань африканців, які живуть не в Африці.
Системи вірувань без свого ключового священного тексту типу Корану чи Старого Заповіту переважно стають надзвичайно прагматичними й переймають абсолютно все, що їм пасує. Вуду в Новому Орлеані містить чимало елементів французького католицизму, а бразильські форми багато взяли з тубільних вірувань.
Упевнена, вам відомо, що ледь не в кожній культурі зелені очі та альбінізм свідчать про надприродність. Зеленооких і альбіносів позначив бог. Проблема в тому, що в деяких культурах це погані прикмети, і їх носіїв зневажають. В Африці їх називають «дітьми-чаклунами». У глухих поселеннях щороку вбивають більше тисячі таких дітей. Утім, в Америці ще зовсім недавно достатньо було мати незвичайну родимку, аби тебе назвали відьмою.
— Чи може вбивця вважати цих дітей чаклунами?
Якийсь час Міріам обмірковує моє питання.
— Може. Але в громадах, де стаються такі ритуальні вбивства, їх майже завжди вчиняє зурочений знайомий. А ці діти, припускаю, раніше з убивцею не зустрічалися.
— Імовірно.
— У якому стані було знайдено тіла?
— Я бачив лише кістки та фрагменти зв’язок. Не знаю, що знайшли під землею. У поліції про це нічого не казали.
— А кістки, які ви знайшли, були з’єднані між собою?
— Ні. Майже всі були розділені й лежали окремо.
— Дуже цікаво… — каже вона. — Дуже цікаво.
— Що саме?
— Звучить так, ніби тіла порубали.
— Справді. В принципі, так їх легше позбутися.
— Але якщо маєш величезне подвір’я, де можна їх закопувати, — рубати необов’язково. Цих дітей могли розчленувати.
Мені починає зводити живіт.
— Навіщо?
— Він не просто вбиває чаклунів. Він забирає певні частини тіла для магічних ритуалів.
Мене ось-ось знудить.
— То це ритуал? Щось на кшталт культу?
— Ритуал, так. Культ? Навряд. І все значно гірше, ніж вам здається.
— Що, на біса, може бути гіршим за розрубування хлопчиків задля магічних заклять?
Від її відповіді я німію.
— Він їх іще й поїдає.
Ми сидимо в тиші. Все сказане нею має сенс, та факти здавалися надто розрізненими й були надто закоріненими в людську поведінку, аби я міг дійти тих самих висновків.
— Сподіватимемося, що його впіймають. Хіба в Бразилії не заарештували підозрюваного?
Я повільно хитаю головою.
— Так, там може бути якась зачіпка, але не думаю, що це він. Остання дитина зникла, коли той чоловік уже був за ґратами.
— У новинах я про це не чула.
— Бо про це не повідомляли. Вони гадають, що всі вбивства сталися в Лос-Анджелесі.
Її очі впиваються в мої.
— О господи, не тут… Тільки не знову…