Заходжу, натискаю «20» і полегшено видихаю. Доки ліфт підіймається, я згадую, що маю не просто стояти, а зайнятися важливою справою. Я витер і дезінфікував руки ще в машині, аби впевнитися, що не принесу з собою бактерій, тому принаймні можу не перейматися, що забрудню кнопки. Дістаю з кишені пляшку активатора, пшикаю на кнопки й виходжу в коридор. На випадок, якщо послужливий охоронець стежить за мною через камеру спостереження, прогулююся до дверей Tompson Consulting і повертаюся.
Намагаюся не роззиратися в пошуках камер. Один із головних прийомів маскування в місті — поводитись якнайнудніше. Незабаром людям набридне на тебе дивитися.
Підходжу до інших ліфтів, натискаю кнопку «Вниз», а коли двері відчиняються — засовую всередину руку й обробляю кнопки.
У голові тим часом проноситься думка: а раптом охоронець дивиться через камеру ліфта? Чи зможу я пояснити таку чудернацьку поведінку ексцентричною гермофобією?
Краще б не довелося.
Я натискаю кнопку одинадцятого поверху, відступаю й викликаю ліфт, на якому приїхав.
Коли він прибуває, я вже тримаю наготові свій ультрафіолетовий ліхтар і відкриту коробку. Якщо хочеться перевірити всі чотири ліфти, слід бути максимально швидким.
Зайшовши всередину, одразу ж стаю навколішки, притискаю коробку до кнопок і радію, що не встиг імпульсивно щось натиснути, адже світіння зруйнувало б ефект маленької темної кімнати.
Зазираю в коробку і бачу лиш пурпурове світло своєї ультрафіолетової лампи. Жодних контрольних плям.
Звичайно, проблема може бути в тому, що підозрюваний зайшов у ліфт, попросив когось іншого натиснути його поверх і не лишив сліду.
Я спускаюся на одинадцятий поверх і виходжу.
Чекаючи на інший ліфт, міркую, скільки часу мине, перш ніж охоронець помітить, що я не повертаюся. Він зателефонує копам чи піде шукати мене сам?
Мене влаштовують обидва сценарії. Головне — отримати дані. Насправді нічого незаконного я не роблю, якщо, звичайно, вони не надто добре знаються на мікробіології чи статуті Нюрнберзького трибуналу.
Я заходжу до другого ліфта, де наніс реагент, знову стаю навколішки й притуляю коробку до кнопок.
Мене вітають яскраві плями.
Привіт, маленькі.
Сумували за мною?
Усі… дві колонії?
Він натиснув дві кнопки, «14» і «17». Мабуть, комусь допоміг. Як мило.
Це означає, що я маю перевірити два поверхи. На кожному від десяти до п’ятнадцяти офісів.
Мисливський захват сповнює мою кров адреналіном, а від страху того, що я можу дізнатися, крутить у животі. Я натискаю кнопку сімнадцятого поверху.
Розділ 49. Гра на швидкість
За п’ять секунд подорожі з двадцятого поверху на сімнадцятий я прокручую в голові план: пробіжуся коридором, позначу кожну дверну ручку, а дорогою назад якомога швидше огляну їх крізь свою камеру-обскуру. Якщо в коридорі умовно тридцять дверей і на кожні я витрачатиму близько десяти секунд, на поверсі проведу не більше п’яти хвилин.
Якщо пощастить — побачу свої мікроби одразу. Та я надто добре знайомий з законами математики, аби розуміти, що з такою ж імовірністю можу на них натрапити й наостанок, коли хтось уже повідомить про психа на сімнадцятому поверсі, який намагається вдертись до офісів з амазонівською коробкою.
У готельному номері вся ця затія видавалася значно вдалішою.
Двері ліфта відчиняються, і я біжу зиґзаґами по коридору, озираючись, оббризкуючи дверні ручки й не зважаючи на таблички.
Їх я встигну перевірити пізніше. Зараз головне — швидкість.
Добігши до останнього офісу ліворуч, розумію, що заміть бродити туди-сюди коридором, мов захмелілий моряк, можна було просто пройтися спочатку з одного боку, а тоді повернутись і обробити протилежний.
У РУМО недарма найняли мене для роботи в офісі, а не в полі.
Минувши ліфти й почавши обробляти ручки іншого крила, я чую дзвінок — на цьому поверсі хтось виходить. Я застигаю.
З’являється жінка з великою коробкою піци, помічає мене, усміхається й прямує далі по коридору. Зупинившись біля дверей, розуміє, що має якось дістати ключі.
— Дозвольте допомогти, – гукаю я, підбігаючи підтюпцем до її офісу.
Кладу одну коробку під одну руку, а в іншу беру її піцу.
Шукаючи в сумочці ключі, вона вказує на мою коробку.
— Що це у вас?
Я ледь не вистрелюю заготовкою про те, що нам не називають товару, опускаю очі й розумію, що за відхиленою кришкою коробка світиться пурпуровим, мов мишача гей-дискотека.
— Це… науковий експеримент, — відповідаю.
Судячи з її погляду, краще було сказати про мишей.
Вона переступає поріг, забирає свою піцу, і з виразу її обличчя ясно читається: «Дивакуватий задрот».
— Гарно вам розважитись.
Щойно двері зачиняються, я стаю на коліно, аби прикласти коробку до ручки й перевірити, чи не заходив сюди Іграшковий Майстер.
Тут чисто, але, сподіваюсь, їй смакуватиме треонін на пепероні. Хоча, взагалі-то, на смак його важко відчути.
Я переміщуюсь до наступних дверей, накриваю ручку й дивлюся. Нічого. Повторюю з вісьмома наступними.
Від думки, що вона викличе охорону, прискорюється пульс, та я не зупиняюся. І не зупинюсь, доки мене звідси не викинуть чи не заарештують.
Дійшовши до кінця коридору, я намагаюся розв’язати задачу комівояжера й опрацювати всі двері на чотирнадцятому якомога швидше. Цікаво, що я робитиму, якщо так і не знайду відбитків, бо хтось просто йому відчинив. Південна гостинність, хай їй грець.
На все свій час, Тео. Завжди можна припаркуватися біля ліфтів стоянки й почекати на нього.
Можна навіть поставити камеру в головних ліфтах і сфокусувати на кнопках.
Варіанти є, кажу я собі. Відсутність яскравих плям — це ще не кінець світу. Принаймні не для мене.
Мені не дає спокою думка, що Іграшковий Майстер уже обрав собі жертву і ловить мить, аби схопити її на вулиці.
З появою Ордаво Сімса я почав підозрювати про спільника. Він міг скористатися болторізом і викрасти велосипед Крістофера Бострома, щоб легше було підкинути малого додому. Неважко уявити, як розчарований хлопчик, засмучений через викрадення велосипеда, стає емоційно вразливою, легкою здобиччю для людини, яка кличе до себе в машину й обіцяє подарувати новий.
Ця думка настільки виводить мене з рівноваги, що я перевіряю двері й іду далі коридором, не усвідомлюючи, що побачив яскраві плями.
Кидаюся назад, іще раз стаю на коліно й зазираю в коробку.
Іграшковий Майстер заходив у ці двері.
Фотографую їх на свій айфон. І завдяки стійкості суспензійного агента, яким укриті бактерії, отримую частковий відбиток пальця.
Він був тут кілька годин тому…
У мене крижаніє кров.
Прямо тут…
Торкався цих дверей.
Іграшковий Майстер — більше не примара. Це справжня людина, з якою ми існуємо в одній площині.
Я роблю крок назад, аби глянути, куди саме він зайшов. Це його офіс? Чи він навідувався сюди у справах? Навіщо?
Поки я читаю напис на дверях, за ними хтось відповідає на телефонний дзвінок. Ніколи в житті кілька простих слів не змушували моє серце так скажено калатати.
Я, трясця, ціпенію.
На табличці написано: «Міністерство національної безпеки».
Розділ 50. Безпечне місце
У нього могла бути тисяча причин сюди зайти. І від будь-якої з них на душі стає по-справжньому неспокійно. Мене жахає сама думка, що така страшна людина могла спокійно побувати тут, доки на іншому боці країни правоохоронці намагаються зібрати докупи її моторошні злочини.
Спантеличує ще й те, що це лиш філія, а не головне управління. В таких місцях займаються операціями, на проведення яких бракує місця, або ж тими, які слід проводити окремо. Питання в тому, які саме це операції.
Рука натискає кнопку біля дверей, перш ніж мозок устигає обміркувати, обачно це чи ні.
Раптом він відповість?
— Чим я можу вам допомогти? — питає чоловічий голос у домофоні.