— Добре.
Вона ще раз глибоко вдихає.
— Я тобі вірю. Та от цікаво — ти соціопат?
— Я й сам себе часто про це запитую.
— Спокійніше мені не стало. Скажи, чи робив ти щось таке, що десь у когось могло б викликати підозри?
От гівно.
— Ем…
— Тео?
Я не розповідатиму про свій маленький експеримент із бактеріями, чи про те, що він допоміг виявити. Про те, як я буквально на порозі ДНБ лишав генетично модифіковані мікроби, точно мовчатиму.
Нічим хорошим це не скінчиться.
До того ж вона муситиме розповісти керівництву, а за сумісництвом тому, хто так раптово мною цікавився. Можливо, це Парк через посередника намагається мені нашкодити. Але якщо ні, не хочеться ризикувати.
— Бачила моє ім’я в новинах? — питаю риторично. — Може, хтось із іншого управління просто цікавиться? Мене вказали лиш як консультанта OpenSkyAI. Може, просто цікавляться, чим я там займаюся?
— Угу, – каже вона, не повівшись на моє пояснення. — Які ще варіанти?
— Не можу сказати…
— Ти, трясця, сама прозорість. Кажи вже.
— Можу сказати тільки… Пам’ятаєш той дім жахів у Лос-Анджелесі? Підозрюваного, що помер у Бразилії? Головний не він.
— То це тому ти в Атланті?
— А ти звідки знаєш?
— Я працюю на спецслужби, дурнику. Крім того, я мала пересвідчитися, що ти не побіжиш у розпростерті руки китайців. Туди краще не перебігати. Господи.
— Зрозумів. Отже… що я можу розповісти… ну, той тип, який, на мою думку, винен… ем… він може бути… може бути інформатором.
— Добре, — терпляче каже вона. — Чиїм?
— Можливо, міністерства національної безпеки.
— Мусульманин?
— Ні. Все складніше. І інформатор не внутрішній.
— Чорт забирай, Тео. Ти взявся рознюхувати про захищеного інформатора?
— Не знаю, чи він захищений. Але поганий точно. Дуже поганий.
— Тому ми й використовуємо їх як інформаторів. Хороші типи не знають нічого корисного.
— Так, — відповідаю я. — Але цей убив у Лос-Анджелесі принаймні сімнадцять дітей.
— Якщо матимеш докази, надішли їх мені, і ми звернемось до ФБР.
— Я над цим працюю.
— Як це розуміти?
— Треба переконатися, що його одразу ж упіймають. Цей тип може планувати чергове вбивство дитини. Якщо я облажаюся, він зникне, а мені доведеться відповідати на незручні запитання.
Вона гучно зітхає.
— Сподіваюся, ти знаєш, що, на хрін, робиш.
— Знаю.
— Пильнуй. Не всі в нашій команді грають за одними правилами.
Розділ 54. Послання
Коли я прямую коридором до свого готельного номера, з думки не йде лиховісне попередження Біркетт. Мене й без того параноїло, а тепер я переймаюся ще й через людей, які мали б бути на моєму боці.
Відмикаю двері, вмикаю світло і бачу статечного літнього чоловіка в костюмі-трійці, який лежить на моєму застеленому ліжку й читає роман Клайва Касслера.
Я повертаюся й перевіряю номер на дверях.
— Ви не помилилися, докторе Крей, — каже чоловік, відкладаючи книгу. — Прошу, сідайте. Спина розболілася, тож вирішив скористатися нагодою прилягти на твердий матрац.
Я шукаю поглядом пістолет чи якусь іншу зброю. Його руки складені на животі в найменш загрозливій позі. Чоловік схожий на розслабленого юриста чи бізнесмена.
Опускаюся в крісло навпроти, намагаючись визначити, хто він такий і що тут робить. Варто б зателефонувати до поліції, та надто вже мені цікаво, що буде далі. До того ж я будь-якої миті можу дотягнутися до пістолета.
— Зручно? — питає чоловік.
— Так… А вам?
— О, так, значно краще. Поїздка була довгою.
— І яка мета цієї вашої поїздки?
— Допомогти вам, докторе Крей. Ви — людина, що має багато запитань, а я тут, щоб надати вам відповіді.
— Ага, — відповідаю я, намагаючись зрозуміти, він божевільний чи просто моторошний. — Хто ви?
— Можете називати мене Білл.
— Просто Білл?
Він киває.
— Просто Білл.
— Що ж, Білле, можу сказати, що ви мало чим мені допоможете. Був радий знайомству.
Я підводжуся й прямую до дверей.
Він не рухається.
— Докторе Крей, знаєте, як найкраще лікувати невралгію трійчастого нерва?
— Ні. Я спецалізуюся на іншому.
— Саме так. А я відповідаю на інші запитання. Ви не те питаєте. Прошу, сідайте. Вам слід запитати, чим я можу допомогти.
— З Джоном Крістіаном?
— З тим, як не потрапити за ґрати, докторе Крей. Можна називати вас Тео? Наразі саме це запитання має переймати вас найбільше. Як не провести решту життя у в’язниці.
Зрозуміло. Цей тип — пережиток холодної війни, старий шпигун, якого смикнули з пенсії, щоб мене налякати.
— Кумедно, — відповідаю я. — Наразі це далеко не головна моя проблема. Мені цікаво, як ви живете з думкою про те, що захищаєте триклятого вбивцю, який ось-ось скоїть черговий злочин.
— Гадки не маю, про що ви, — відповідає він.
— Не маєте гадки про сімнадцятьох мертвих дітей, яких відкопали на задвірках будинку в Лос-Анджелесі, де проживав один із ваших?
З погляду Білла можна сказати, що він і справді не розуміє, про що я.
— Серйозно? — ледь не вию я. — Ви просто мужик, якого кличуть, коли хочуть когось до всирачки налякати, й навіть не пояснюють, за що?
— Пояснюють. Я бачив запис камери стеження, на якому один чоловік дуже дивно поводився в коридорі біля офісу міністерства національної безпеки США. Здається, він розприскував якусь хімічну речовину, перш ніж необачно зайти всередину і пред’явити посвідчення.
Я підводжуся з крісла і підходжу до дверей.
— Із хвилину ви таки змусили мене понервувати.
Білл лишається на місці.
— Я роблю вам послугу.
— Так. Ви сама доброта. Коли в мої двері стукають із міністерства нацбезпеки чи Центру з контролю захворювань, я починаю панікувати. Та коли один трухляк із ЦРУ надсилає іншого, щоб мене налякати, позаяк там навіть не здатні уявити, як сильно облажалися, лякатись я не в змозі, — я відчиняю двері. — Час вам повертатися до свого передмістя в Александрії чи звідки ви там. І передайте приятелеві, нехай краще придивляється, звідки, чорти б його побрали, він отримує інформацію.
Білл зводиться на ноги. На його обличчі досить вдоволений вираз. Біля дверей він зупиняється.
— Те, що буде далі, вам не сподобається.
Він суне руку в кишеню.
Я хапаю його за плече.
— Як і вам, Білле.
Він повільно виймає руку й дістає мою чорну коробочку, мій маячок.
— Знайти було неважко. Тому навіть не намагайтеся повторити.
Він кладе маячок мені в руку і прямує коридором. Коли він майже дістається ліфта, я вирішую його наздогнати.
— Стривайте!
Білл розвертається.
— Так?
— Що вам про нього відомо?
— Мені дали дуже просте завдання, докторе Крей. Я посланець. Повідомлення доставлено.
Він відвертається.
Я хапаю його за лікоть.
— Годі цього дешевого шпигунського лайна. Забудьте про вашу доставку повідомлень. Просто дайте мені поговорити з тим ідеалістом, який почав працювати, ще коли Хрущов гупав своїм черевиком і погрожував нас закопати. З тим, хто здатен відрізнити, що правильно, а що ні… Вам відомо, хто насправді Джон Крістіан?
На його обличчі жодної емоції. Переді мною чоловік, настільки затяганий системою, що йому байдуже. Коли дзвонить телефон, він доставляє піцу. Йому нема діла, що в ній чи для кого вона. Він лиш знає, що коли надходить наказ, кляту піцу слід доставити.
Я відпускаю його руку. Він повертається до ліфта й натискає кнопку. З відполірованого металу дверей на мене дивляться його холодні очі. Порожній вираз у них на мить зникає.
Повертаюся в номер, намагаючись зрозуміти, що ж станеться далі: я прокинуся посеред ночі від того, що Білл душить мене струною піаніно, чи отримаю жорстку догану з відділу кадрів про неприйнятне ставлення до літніх людей?