Сьогодні, під’їжджаючи додому й помічаючи на своєму ґанку людину з конвертом, я заздалегідь знаю її історію.
Якщо походжає туди-сюди, нервово покурюючи сигарету, я б запідозрив прибічника теорії змови. Певно, приїхав розповісти, що насправді Джо Вік — проєкт ЦРУ, а Земля пласка.
Для таких у мене є готова відповідь: скільки доказів потрібно, аби переконати вас у протилежному?
Конспірологи, екстремісти й ті, хто сумнівається у висадці людей на Місяць, відповідають просто: аніскільки.
Якщо жодні докази не здатні переконати вас у помилковості власної картини світу — ви полишили царство здорового глузду і ввійшли на територію релігії. Ось чому я сміюся щоразу, як чую про взаємозв’язок віри та науки. Засновок науки — логіка і здоровий глузд можуть пояснити нам справжню природу реальності. Засновок релігії — якщо логіка й здоровий ґлузд не підтримують наперед визначеної картини реальності, вони помиляються.
Наступного разу, опинившись в епіцентрі політичної дискусії, зупиніться й спитайте себе, скільки доказів здатні змінити вашу думку. Якщо відповідь — «аніскільки», то, скоріше за все, ви втрапили в релігійний диспут, чергову суперечку двох фанатиків.
Я казав, що вже не користуюся фейсбуком?
Від соцмереж я відмовився давно — відколи помітив, як колеги-науковці зраджують поняттям емпіризму заради емоційних дискусій, полемік та відверто незграбних логічних перегонів, аби лишень підтримати ідеї, до яких дійшли емоціями, а не інтелектом.
І якщо соцмережі я можу вимкнути, змусивши психонутих конспіраторів нападатись на когось іншого, то з людьми, які втратили коханих, мати справу найскладніше. Їхнє горе справжнє. Їхня реальність значно конкретніша за мою.
Я одразу ж можу передбачити, що станеться, коли я вийду з машини. Афроамериканець середнього віку в блакитному светрі та блейзері дістане з папки й покаже мені фото. Там буде його дружина, його донька, його син. Зниклі безвісти. Поліція безсила. Він знайшов мене в інтернеті. Я єдиний, до кого можна звернутися.
Я знову заводжу машину й виїжджаю з паркомісця. Якщо я ніколи не побачу фото, не буде й зв’язку. Я не матиму обличчя. Можна почекати, доки він піде геть, а як залишиться, викликати копів.
Маю на це дозвіл.
Я прямую до чорного входу свого житлового комплексу й переконую себе, що, попри чоловіка, який стоїть на ґанку, можна з чистим сумлінням десь випити пива й з’їсти стейк.
Я зробив більше, ніж можна було вимагати.
Є стільки всього, чим Тео Крей міг би зайнятися.
Але хто ж тоді, на біса, Тео? Що від нього залишилось? Чи справді йому на все начхати?
Коли я лежав зіщулившись у машині швидкої, чекаючи, доки Джо Вік дістанеться нас із Джилліан, на вулиці детектив Ґленн намагався нас прикривати.
Звичайно, я знайшов у собі мужність. Як і Джилліан… о, так, особливо Джилліан. Але у Ґленна вона була від самого початку. Він помер. Ми вижили.
Чи відвернувся б Ґленн від цього чоловіка на порозі? Від цього згорьованого чоловіка?
Трясця.
Я розвертаю автівку і знову прямую до свого паркомісця. Роблю глибокий вдих і намагаюся зрозуміти, як терпляче вислухати цього чоловіка, дати якусь розраду і, можливо, допомогти усвідомити те, що він і так розуміє: людина з конверта мертва. Самі вони ніколи не повертаються. А якщо людину викрали кілька тижнів чи місяців тому, вбивцю він не знайде.
Звідки я це знаю? Бо якби випадок був не безнадійний, він би не стояв у мене на порозі. Легких справ, де вбивцею виявляється різнороб із кримінальним минулим, я не отримую. Мені дістаються такі, в яких узагалі немає доказів. Жодних зачіпок. Навіть тіла немає. Лиш порожнє місце там, де колись була людина.
І ці місця я не в силах заповнити. Як не в силах заповнити віддушини для людей, що мали б бути мені близькими.
— Докторе Крей? — питає чоловік, дивлячись, як я підіймаюся тротуаром.
— Маю годину. Не більше.
Тієї ж миті він дістає знімок із конверта.
Лайно. От і почалося. У хлопчика зелені очі. Як у тієї дівчини з Ємену. Це збіг. Мені показували тисячі світлин зі зниклими безвісти. У багатьох із них зелені очі.
Але саме сьогодні я мав побачити це фото.
Внутрішній голос підказує, що цього разу я витрачу значно більше, ніж годину.
Розділ 5. Бухгалтер
— Докторе Крей, дякую, що погодилися приділити час. Я ваш великий шанувальник.
Не впевнений, що у месників мають бути шанувальники, але комплімент приймаю.
— Випиймо пива, поки ви мені розповідатимете про…
— Крістофера. Мого сина звуть Крістофер. А я Вільям. Вільям Бостром.
Тепер, коли я бачу обличчя і знаю ім’я, Крістофер стає людиною, а не просто конвертом, який можна проігнорувати.
Я запрошую Вільяма зайти і пропоную сісти за кухонним столом. Він кладе конверта й роздивляється квартиру. Диван, телевізор і більш нічого.
— Нещодавно в’їхали? — питає він.
— Десь півроку тому.
— Самі живете?
— Ви ж розумієте, що чути таке питання від вас, незнайомця, трохи моторошно.
Бостром підсміюється.
— Так. Гадаю, ви маєте рацію. Я можу виявитись якимось пришелепком. Упевнений, вам часто такі трапляються.
— Звичайно.
Я дістаю з холодильника два пива й відкриваю їх.
— Тримайте.
— Дякую.
Бостром ледь відсьорбує зі своєї пляшки, і я розумію, що він непитущий. Можливо, навіть колишній алкоголік.
Я підсовую пиво до себе.
— Є дієтична кола. Хочете?
— Так. Дякую. І ще раз дякую за допомогу.
Побачимо, чи дякуватиме він, коли я скажу, що нічим не можу зарадити, і попрошу піти.
Я приношу йому напій і знову сідаю поруч.
— Перш ніж почнемо, вам слід зрозуміти: почули ви про мене лише тому, що я помітив незвичайну рослинність у районах Монтани, де нещодавно було знайдено закопані тіла.
— Так. Екотони, правильно? Території, де росли різні рослини й один вид намагався витіснити інший? А ще тому, що Джо Вік ховав своїх жертв у найнижчих точках поруч із місцями злочинів, щоб ерозія не викривала трупи.
Вільям підготувався добре. Мені досі дивно було чути, як люди звично промовляють ім’я Джо Віка — немов говорять про Чарльза Менсона чи Теда Банді.
— Фактично. Тепер моєю системою користується ФБР. Місцеві правоохоронні органи також почали задіювати її в розслідуваннях.
— Упевнений, не одній сім’ї це принесе омріяний спокій.
І горе. У багатьох із них лишається надія, що одного дня кохані повернуться додому. Це якраз найтяжче. Вони хочуть почути від мене, ніби надія досі є. А я її не маю.
— Кріс був хорошою дитиною. Справді хорошим хлопцем. Розумію, всі так кажуть. Але він добре вчився. Тримався подалі від неприємностей. Коли я повертався додому, там завжди було прибрано. Отакою дитиною він був. Коли ми приїжджали в магазин іграшок, він віддавав назбирані гроші на благодійність Армії Спасіння. Отакий от хлопець.
Як по живому, Вільяме. Я сподівався на наркомана, що втік із дому. Та ніякого наркомана на фото не бачу. На вигляд Крісові років дев’ять. Круглі щічки. Безглузда посмішка. Такий серйозний.
— Що сталося?
— Кріс не повернувся додому.
— Скільки часу минуло між цим знімком та його зникненням?
— Десь місяць.
— А що поліціянти?
Вільям знизує плечима.
— Робили своє. Опитали сусідів. Розвісили оголошення. Фото навіть у новинах показали. На цьому все. Я телефонував детективам, та на мої дзвінки вони відповідали все рідше. Оголошення заклеїли, а в новинах почали показувати інші випадки. Чергову білу дівчинку з Колорадо чи ще когось.
Він затинається, усвідомивши, що сказав.
Я киваю. Для кожного з нас білі й чорні злочини — речі різні. Причин багато. Одні, звичайно ж, засновані на упередженнях, інші — на сприйнятті своїх і чужих соціальних груп. Білі ігноруватимуть повідомлення про вбивства чорних у бідних районах міста, та якщо злочинець застрелить у церкві дев’ятьох чорних християн — гніватимуться, як і решта населення. Бо зможуть ототожнити себе з жертвами.