На якусь мить стрижений зупинився обдумати почуте.
А тоді раптом його концентрація повертається. Він ніби Термінатор, який щойно перезавантажився. Якщо голений зараз нічого не зробить, він сам почне бійку.
Я маю дочекатися нагоди. Божевільний тюремник-неонацист і тренований убивця ось-ось вчепляться мені у горлянку… а мої руки досі пристебнуті до ґрат за спиною.
Які б докладні інструкції я не отримував від свого студента, фахівця зі змішаних бойових мистецтв, — це все лише теорія.
Більше того, шанс у мене лиш один, і якщо я облажаюся, то помру.
— Якусь дивну хрінь ти несеш, — каже голений, задкуючи.
Стрижений розуміє, що настав час удару.
Розділ 61. Параноїк
Якби я сидів там, де зараз стрижений, то дав би собі в голову важкими черевиками. Одним рухом він може вирубити мене й не перейматися за синці й подряпини. Враховуючи прикуті до ґрат руки, голова — моє найвразливіше місце.
Його плечі нахиляються, й він спирається на праву ногу, звільняючи ліву.
Чорт. Він майстер бойових мистецтв. Зараз ударить мене в голову з місця.
Позаяк голений трохи відійшов, я бгаю ноги під лавку. Треба бути готовим рухатися швидко.
Щойно стрижений зрозуміє, що відбувається, іншого шансу в мене не буде.
Він глибоко вдихає і правою рукою хапається за лавку. Я намагаюся не дивитися прямо на нього. Він нічого не має підозрювати.
Голений знову рухається в мій бік, вирішивши, що готовий закінчувати справу.
Справа до моєї голови блискавично рухається нога стриженого.
Але я присідаю, а черевик пронизує повітря і вдаряється об ґрати.
Він і гадки не має, яким вразливим себе зробив.
За мить мої руки опиняються спереду, я рвучко подаюся вперед і лівою встромляю відкритий кінець наручника в ліву очницю стриженого, перш ніж він устигає повернути рівновагу.
Він кричить і розмахує на мене руками. Я б’ю ще раз — цього разу в праве око, розтинаючи брову.
Він звалюється на підлогу, і я б’ю в голову. Крики припиняються.
За моєю спиною спантеличено застиг голений.
Я вивертаю праву руку, і кайданки опиняються біля його правої скроні.
— Чорт, ні! Чорт, ні! — волає він, благаючи милосердя.
Використовуючи наручник як кастет, я тричі різко б’ю в скроню й завалюю його на підлогу. Він скручується й застигає: у нього травма голови.
Я швидко повертаюся до стриженого й витираю кров із кайданків його футболкою.
Він непритомний, важко дихає. Хтозна, чи виживе, — але оком уже точно нічого не побачить.
Повертаюся до ґрат і застібаю наручники, ніби й не відмикав їх ключем, який тримаю при собі, відколи мене мало не вбив Джо Вік.
Поліціянти заходять лише через десять хвилин. Не знаю, так задумано, чи офіцери тут завжди погано працюють.
Голений підняв голову з підлоги і спирається на лавку в дальньому кінці камери.
Охоронці відмикають двері й підбігають до стриженого.
Один із них звертається до мене.
— Що трапилось?
— Він напав на того, іншого. Але програв.
Крізь натовп поліціянтів проштовхується літній чоловік у костюмі. Він підходить до мене.
— Хто ви?
— Тео Крей, — відповідаю я.
— Той, що знайшов будинок із трупами?
— Так.
— Що ви, на біса, тут робите?
Я лиш хитаю головою.
— Трапилася плутанина, — каже поліціянт. — Ми гадали, що на нього є ордер, а ордера не було.
— Тому ви зачинили його в камері з цими тваринами?
— Вибачте, — каже офіцер.
Чоловік у костюмі тягнеться мені за спину й відмикає наручники. На кінчиках пальців лишається кров, яку він витирає об чорні брюки.
— Сюди, докторе Крей, — каже він. — Обережно, тут кров.
Два парамедики намагаються зупинити кров, що хлище стриженому з ока.
Здається, я мав би відчути якесь каяття. Але зараз мені просто хочеться, щоб на його місці був Ойо.
Чоловік у костюмі обережно бере мене за руку.
— Мені дуже шкода, що вам довелося це побачити, докторе Крей. Прийміть мої вибачення. Зазвичай у нас у в’язниці нічого такого не трапляється.
Я озираюся на голеного. Парамедик накладає на його закривавлену скроню бинт. За нього можна не перейматися.
Ненадійний свідок для них — ненадійний свідок для мене.
Тепер слід переконатися, що наступний удар я зроблю до того, як той, хто за цим стоїть, знову до мене добереться.
Розділ 62. Сповідальня
Коли я повертаюся в номер, на годиннику вже майже четверта ранку. Останні кілька годин я викладав усе, що знаю. Плутано пояснив, яким чином вдалося отримати відбитки Ойо на ручці дверей офісу міністерства нацбезпеки, та поліціянтів, здається, це мало цікавило. Загалом я спілкувався з двома детективами з департаменту шерифа округу Даґлас, з агентом ФБР із Атланти, а також із агентом бюро розслідувань штату Джорджія. Усе це записували на диктофон.
Мені ставили запитання, досі намагаючись зрозуміти, що, на біса, сталося в будинку на Світвотер-роуд. Протягом нашої розмови час від часу заходили поліціянти й передавали записки.
Якоїсь миті я запитав:
— Скільки вже нарахували тіл?
Фактично криміналістичне дослідження ще не розпочалося, але серйозність ситуації мали оцінити якнайшвидше.
Шериф Арт Дуейн, чоловік у костюмі, який витягнув мене з камери, відповів:
— Чотирнадцять, і це лише ті, що стирчать із землі.
Один із детективів запитав, чи чув я колись про щось схоже. Як Ойо вдалося скоїти стільки вбивств під пильним оком байдужого уряду.
Спершу я хотів відповісти «ні», а тоді пригадав історію Андрєя Чикатила, Ростовського Різника. Він понад двадцять років активно діяв у Радянському Союзі, позаяк комуністична партія не вірила, що таке можливо. Нагорі вважали, що серійні вбивці — симптом відсталих суспільств, таких як американське, і, звісно ж, ніколи б не запідозрили одного зі своїх членів партії.
У випадку з Ойо його наглядачі не могли усвідомити, що дозволили монстру вільно ґвалтувати і вбивати. Тепер вони настільки відчайдушно намагаються це приховати, що спробували вбити мене. Або принаймні заткнути мені рота. Не знаю, чи планував стрижений убивати. Може, просто мав покалічити як попередження. Можливо, в його плани не входили такі серйозні травми, які він отримав від мене.
Я радий, що усвідомлюю це зараз, а не тоді, бо інакше б завагався й сидів би зі складеною щелепою, а Таємнича Жінка в кутку казала б, що так трапляється з тими, хто відмовляється співпрацювати.
Пішла вона. Пішли вони всі. І стрижений — пішов він до біса.
Я мав повне право розтрощити йому череп.
Цей кипучий гнів не дає мені заснути, і я сиджу у своєму готельному номері спиною до стіни, обличчям до дверей.
Я навіть подушки поклав під простирадла, якщо Трухляк Білл раптом вирішить прокрастися й пристрелити мене. Я на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що тепер цього не станеться. Я вже розповів місцевим правоохоронцям усе, що їм треба знати. Полюючи на мене, вони лиш зроблять мою історію правдоподібнішою. А я не згадав у ній ані про Трухляка Білла, ані про Таємничу Жінку, ані про стриженого. Змовчав, бо через такі деталі виглядав би ідіотом.
Я намагаюся зосередитись на головному й лютую, бо вони нахабно вдираються в моє життя, а Ойо досі на волі.
Він у бігах, і сумніваюся, що вони йому допомагають. А якщо й так, то, скоріше за все, готують пастку. Але він надто розумний, щоб у неї втрапити.
У нього точно був план на випадок, якщо все піде шкереберть. Частиною цього плану був виїзд із країни. Може, саме зараз він і виїжджає?
Я надав копам, які приїхали до будинку на Світвотер-роуд, його опис. Найімовірніше, за кілька годин його розіслали кожному офіцеру в штаті.
Люди в бігах зазвичай тікають якнайдалі або знаходять місце, де можна перечекати.
Якщо розсадник був єдиним безпечним сховком Ойо в Атланті — куди ще він подався б, якби довелося імпровізувати? Якби він заселився в мотель, його б уже спіймали.