Чи є в нього поплічник у цьому регіоні, до якого він би міг податися? Асистент міс Вайолет, Роберт, його боявся, і сумніваюся, що він повернувся б до своєї церкви.
То куди ще?
Можливо, у мене вже є відповідь…
Я відкриваю мапу, яку сформував за даними маячка. Один будинок я позначив як місце вбивств, та, можливо, туди б він поїхав, якби хотів на декілька днів залягти на дно.
Це будинок у затишному передмісті, який належить корпоративному адвокатові. Не думаю, що той охоче ховав би в себе втікача, та хіба є для африканського воєнного злочинця у розшуку щось краще, аніж будинок у багатому білому районі?
Розділ 63. Виклик додому
Я під’їжджаю до будинку на орендованому авто й вилажу, абсолютно нічим не переймаючись і тримаючи в руці пакунок, ніби я зі служби доставки.
Люди їдуть на роботу, з під’їзних доріжок виринають автомобілі.
На дорозі, біля поштової скриньки, припаркований «Мерседес». Це дивно, якщо врахувати, скільки біля особняка вільного місця.
Будинок із сірого каменю на вершині невеличкого зеленого пагорба, найімовірніше, був зразком, який забудовник демонстрував потенційним покупцям ділянок у районі.
Я підіймаюся сходами і стукаю. Крізь віконце у дверях видно килимок, сходи і світло, що лине крізь скляні двері з іншого боку.
Ніхто не відповідає.
Може, це лише передчуття, та я не готовий усе покинути й попросити копів перевірити будинок. Можливо, так слід було вчинити з самого початку, але тепер я вже в режимі мисливця.
Спускаюся й зазираю у віконце дверей гаража.
Усередині стоять універсал «Вольво» й темно-синя «Тойота Королла» з тонованим склом.
Одній з них точно тут не місце.
Я помічаю ще дещо підозріле — великий пакет корму для собак.
Три машини, а песик — єдиний, хто пішов на роботу?
Знову повертаюся до парадних дверей і натискаю кнопку дзвінка.
Я чудово розумію, що він не відповість. Скоріше за все, думає, що я коп. Перевіряю, чи є хтось удома.
Ще раз заглядаю у дверне віконце й помічаю на сходах те, що цілком може виявитися кров’ю. У будинку бездоганна чистота, тому, найімовірніше, це справді кров.
Її небагато. Не схоже, щоб Ойо прострілив господарю мізки, коли той відчинив.
Можливо, Ойо зв’язав їх із дружиною в спальні на випадок, якщо знадобляться заручники. Я б зробив саме так.
Вибивати двері — не варіант, тому мені потрібен інший план.
Я обмірковую ідею зателефонувати до пожежної частини і глянути, що станеться, якщо пожежники приїдуть до сусідського будинку. А тоді усвідомлюю, що Ойо з тих, хто, перш ніж покинути вечірку, обов’язково вб’є заручників.
Повертаюся в машину. Сідаю і краєм ока помічаю рух у горішньому вікні. Ось. Завіса знову ворухнулася. Він там. Я в цьому не сумніваюся.
Від’їжджаю і крізь щілини паркану помічаю дещо на задньому подвір’ї. Це дитячий іграшковий будиночок.
Трясця.
Паркуюся за рогом.
У дзеркалі заднього огляду бачу, що з будинку ідеально проглядаються автомобілі, які до нього під’їжджають. З іншого боку вулиці глухий кут.
Ойо сидить у спальні нагорі й стежить за тими, хто наближається.
Слід зателефонувати копам, та я знаю, що він не з тих, хто веде переговори. Варто його сполохати, і за кілька хвилин він буде готовий тікати — повбивавши власників.
Об’їжджаю навколо сусідніх задніх будинків і виїжджаю з протилежного боку.
Заглядаючи через паркан на задньому подвір’ї, помічаю дерев’яні сходи, що ведуть до дерев’яного настилу. Це їх я бачив крізь віконце парадних дверей.
Ліворуч згори — балкончик хазяйської спальні. Завіси наглухо запнуті, згори маленький просвіток. Здається, їх прикололи. Так він може стежити за задньою дорогою.
Тео, викликай копів.
Вони надішлють патрульну машину. Можливо, заблокують його. Та про їхній візит він знатиме заздалегідь.
Я рухаюсь до краю паркана, лишаючись непомітним із вікна спальні.
Треба дістатися до настилу, та доки він стежить за заднім подвір’ям, мені цього не зробити.
Має бути якийсь спосіб відволікти його без сирен та мертвих заручників.
Трясця. Є. Для цього існує навіть спеціальний додаток.
Розділ 64. Економіка співучасті
Я дістаю телефон і замовляю убер до будинку через дорогу. Це страшенно неетично щодо водія, та хочеться вірити, що якби ми мали можливість обговорити ставки, він би погодився.
На дорогу йому знадобилося вісім хвилин, мені ж здалося, що всі вісімдесят. Його авто звертає за ріг, і я чую, як шини котяться пагорбом.
Упевнений, Ойо також стежить.
Я чекаю, доки авто доїде до дальнього боку будинку. Потім перелажу через паркан позаду.
Ще якусь мить чекаю, доки убер зупиниться прямо навпроти іншого вікна Ойо.
Пишу водієві: «Спізнююсь. Буду за п’ять хвилин. Вмикайте лічильник!».
Він відповідає: «Не проблема».
Почуваюся винним, та на це нема часу — я обходжу будинок і починаю крастися сходами, намагаючись триматися якнайближче до стіни.
Нарешті дістаюся розсувних скляних дверей і зазираю, аби впевнитися, що Ойо не пішов на кухню налити собі склянку апельсинового соку.
Усередині порожньо, якщо не брати до уваги… Біля парадних дверей хтось стоїть і визирає у віконце.
Ойо.
Трясця.
Це до мого плану не входило.
Я відходжу назад і націлюю пістолет крізь скляні двері просто на нього.
Нейрологи кажуть, що здатні передбачити дію, яку наш мозок вирішив виконати, ще до того, як її розуміння взагалі сягне нашої свідомості. За їхніми словами, функція свідомості полягає не у прийнятті рішень, а в їх раціоналізації після скоєного. Таким чином наш мозок пояснює, чому ми робимо те, що робимо. Такий собі PR-відділ, який перетворює наше підсвідоме на раціонального суб’єкта, а не на мавпоящурів, що керуються лише власним страхом.
Мої дії справді базувалися на раціональних підрахунках. Я зважував ризики й обирав найліпше рішення.
Якби хвилину тому мене запитали, чи вбивця я, я б не знав, що відповісти. Певним показником можна було б вважати мою реакцію на стриженого з голеним, але, навіть зіткнувшись із Джо Віком, я ще шукав якесь інше виправдання, окрім активного самозахисту.
Я вигукую його ім’я:
— Ойо!
Він розвертається.
Я двічі натискаю на гачок. Перша куля розбиває скляні двері, але, підкоряючись законам фізики, летить трохи вбік, а не прямо від мого дула до його чола.
Зате друга влучає куди слід. Прямісінько в голову.
Його шия смикається назад, він валиться на підлогу, а мені під ноги сиплеться дощ скляних скалок.
Я заходжу в будинок, тримаючи його на мушці. Наближаюся до його тіла. У нього за поясом теж пістолет. Нахиляюся, дістаю і вкладаю собі до кобури.
Набагато простіше було б переконати копів, що він був у нього в руці, а не що я дістав його опісля. Хоча це навряд чи матиме значення.
Перевіряю пульс, просто щоб упевнитися, що куля справді пронизала йому мозок, а не лише зачепила шкіру.
Він мертвий.
Я підіймаюся сходами, тримаючи пістолет у руках. Раніше в нього були співучасники.
Двері спальні відчинені. На ліжку два тіла в піжамах: адвокат і його дружина.
Його горло перерізане, її — темно-пурпурове.
Я перевіряю шафу — порожньо.
Прямую коридором і помічаю посеред килима маленьку ляльку.
Перші двері — кімната маленької дівчинки. Заходжу, роззираюся, відчиняю шафу. Лиш одяг.
Іду коридором до наступних дверей. Це також кімната маленької дівчинки.
Перевіряю — знову порожньо.
Я дістаюся ванної кімнати в кінці коридору. Відчиняю двері й помічаю дві розмиті фігури, що лежать у ванні за матовою завісою.