У двері стукають. Я хапаю перцевий спрей і квапливо підбігаю до порога, та перш ніж устигаю глянути у вічко, помічаю на підлозі конверт.
Щойно я розумію, що це не готельний рахунок, людини, яка його лишила, в коридорі вже немає.
Розкриваю конверт і бачу копію рапорту про арешт.
У ньому описано чорного чоловіка, арештованого за підозрою у розбещенні та спробі вбивства неповнолітнього.
Ім’я — Скотт Ф. Квінлан, а обличчя — Ойо.
Чорт забирай. Це рапорт поліції Балтимора, і датовано його 2005 роком.
За дві хвилини я вже на телефоні, роблю запит повної справи.
Минає година, і виявляється, що в системі така справа не зареєстрована.
Чорти б його вхопили.
Хто підкинув це мені на поріг?
Я шукаю в інтернеті інформацію про Скотта Ф. Квінлана й нічого не знаходжу. Заходжу на обидва портали, якими скористався, щоб знайти Ойо, і знову порожньо.
Зрештою шукаю ім’я офіцера, що проводив арешт, і отримую його номер.
— Слухаю, — каже чоловік із різким балтиморським акцентом.
— Це офіцер Кімберлі?
— Сержант Кімберлі. З ким я розмовляю?
— Мене звуть Тео Крей. Маю запитання по одній справі.
— Ви поліціянт?
— Ні… незалежний розслідувач.
— Це ще що за хрінь така? — відповідає він, очевидно, втрачаючи терпіння.
— Чули в новинах про будинок у Лос-Анджелесі, повний мертвих тіл?
— Так. Ви якось із цим пов’язані?
— Ну, це я їх знайшов. Зараз я в Атланті. Може, про це також чули?
— Трохи. Що вам треба?
— Ви не могли б зайти на один сайт і глянути на фото підозрюваного?
— Слухайте, чоловіче, я зараз саме обідаю. Це не може почекати?
— Довіртеся мені. Просто гляньте.
— Секунду…
За хвилину:
— Чорт забирай. Кляті виродки.
— Упізнаєте цього чоловіка?
— Ще б пак. Я цього вилупка затримав, коли на моє патрульне авто кинулася мати хлопчика. Він собі стояв за два квартали, мив фургон, абсолютно нічим не переймаючись. Зарозумілий хрін. Сказав, що має дипломатичну недоторканість чи щось таке. Він її не мав. Але, видно, хтось таки його захищав.
Ми його заарештували. Взяли свідчення у малого, навіть провели аналізи на предмет зґвалтування. За кілька годин з’являються якісь вилупки з держдепартаменту і заявляють, що мають його забрати.
Наш капітан цього, звісно, не дозволяє. Вони надсилають своїх адвокатів, і пиши пропало. Ми такі — ну тепер це ваша проблема.
Коли я вирішив прослідкувати за справою, її не виявилося в реєстрі. Нічогісінько. Його просто витягли з-за ґрат, а прокурори відмовилися виступати з обвинуваченням. Довбані щури.
Я зупинив одну з них у суді, коли приїздив туди у справах. Спитав, як вони, на біса, дали йому вислизнути?
І знаєте, що вона відповіла? «То була просто домашня сварка, яка вийшла з-під контролю». Довбана домашня сварка. Хлопчика ґвалтують, а тоді той монстр намагається всадити лезо йому поміж ребер, аби малий нікому не розповів. Якимсь чином прокурорка вирішила, що цього ніколи не траплялося. Вилупки.
Він переводить дух.
— Господи. Здається, того сучого сина застрелили. Нарешті, чорти б його взяли. Я б подякував тому, хто це зробив.
— Ви щойно це зробили.
— Трясця, серйозно?
— Так.
— Що ж, добре. Люди можуть поливати вас лайном, але ви зробили світові послугу. Я можу ще якось вам допомогти?
— Узагалі-то, так. Після того як Ойо відпустили, він убив багатьох дітей. І хоч люди, які йому допомогли, такого не очікували, здається, особливо вони цим не переймалися.
— Це точно.
— Мені потрібне ім’я одного з федералів. Когось, кого ви пам’ятаєте.
— Боже. Це ж так давно було. Як я вже казав, вони прибули з держдепартаменту. Та не впевнений, що вони знали, хто він, на хрін, такий. Звичайні робочі агенти.
— Можливо. Та щоб його витягли, підозрюваний з кимось поговорив.
— Так. Так. Я можу вам передзвонити? Може, знайду щось.
Я сиджу біля телефона, чекаючи на його дзвінок. Він телефонує за півгодини.
— Отже, це все, що мені вдалося відкопати. Дзвінки ми не можемо прослуховувати, та маємо право відстежувати, кому саме людина телефонує. В одного з наших детективів є база даних, яку він почав вести за кілька років до того. Імені того, хто дзвонив, не вказано, та я знаю, коли саме тому вилупку дали зробити дзвінок. Ось номер.
Він диктує його мені.
Я вводжу номер у пошукову систему. Перевіряю двічі, аби впевнитися, що це не помилка. Я очікував побачити лінію ЦРУ чи держдепартаменту. Та це інше… це очевидний доказ.
— Ви самі перевіряли?
— Так. Перед тим, як вам зателефонувати. Просто космос, га? І це пряма лінія.
— Нічого собі, — відповідаю я.
— Щасти вам із цим.
Це вже точно.
Розділ 67. Прибирання
Я сідаю на ліжко, повністю вдягнений, дивлюсь на годинник і думаю, що час зателефонувати Джилліан.
— Це невловимий доктор Тео Крей? — питає вона, взявши слухавку.
— Досі невловимий. Перш ніж я скажу, чим займався, розкажи, як минув твій день…
— Ха. Гаразд. Так, щоб особливо цікавого, то нічого й не сталося. Керол і Денніс отримали пропозицію по закусочній.
Керол і Денніс — це батьки її покійного чоловіка. Джилліан узяла на себе управління їхнім рестораном у Монтані після того, як повернулася з армії. Коли ми вперше зустрілися, було помітно, що душа в неї не на місці. Вона була готова рухатись далі, та надто сильно їх любила, щоб навіть сказати про це.
— Вони готові?
Моя цікавість дещо егоїстична.
— Гадаю, що так. Ми з Керол обидві продаємо чимало пирогів. Думаю, я допоможу їй зробити з цього новий бізнес.
— Ого… круто, — відповідаю я.
— Так…
Скажи це, Тео. Скажи.
— Знаєш, у Техасі пироги ніколи не бувають зайвими…
— О, справді?
— Може, приїдеш, і я допоможу тобі випробувати рецепти?
— Я подумаю, — каже вона. В її голосі чути тепло.
— Подумай. Лишилася ще одна справа…
— Новий серійний убивця?
— Ем... ні. Не зовсім. Я можу провести решту життя у федеральній в’язниці… чи навіть гірше.
— Гірше? — питає вона.
— Я дуже декого засмутив. Наразі він увімкнув режим прикривання власного заду і, можливо (а може, й ні), спробує запроторити мене до якоїсь секретної в’язниці в чорта на болоті.
— Трясця, Тео. Скажи, що мені треба знати. Я не дам їм цього зробити.
Ніщо так не зігріває серце чоловіка, як кохана жінка, яка каже, що готова проникнути в тил супротивника і врятувати його.
— Не поспішай, солдатко Джейн. Я намагаюся вирішити це питання. Одна пташка розповіла, що мене можуть викликати до секретного суду, де насправді на все накладається ордер про нерозголошення, а тебе просто заарештовують.
— І що ти можеш удіяти?
Я чую звук ключа в замку.
— Маю бігти. Якщо не вийду на зв’язок…
Я випалюю «я тебе кохаю», перш ніж вона встигає що-небудь відповісти.
Коли я кладу телефон у кишеню, заходить літній чоловік із рідким рудим волоссям. На спортивному костюмі — плями поту. Він дивиться на свій ключ, а тоді спантеличено зиркає на мене.
— Здається, це мій номер, — каже зрештою.
— Коли ви дізнались про Ойо?
Цей чоловік, сенатор Генк Терот, голова контррозвідувального комітету, здатний помахом ручки виділяти стомільйонні бюджети для таємних операцій, витріщається на мене. Тоді нарешті до нього доходить.
— Ти — той вилупок, професор. Тобі кінець, чорт забирай. Я тебе поховаю в дірі, а ту діру зітру з лиця землі.