— Коли ви дізнались про Ойо? — повторюю я. — Коли дізналися, хто він насправді?
Я точно знаю, що коли Ойо схопив малого в Балтиморі, Терот уже був у курсі всіх його темних діянь і просто не зважав. Ба більше, я маю докази того, що Терот, який особисто доклався до того, щоб зробити Ойо інформатором, захищав його всіма можливими способами, бо розкриття такого інформатора загрожувало його власній репутації.
Терот підозріло озирається в пошуках камери чи записувального пристрою.
— Чорт забирай, я не розумію, про що ти говориш, — каже він, а тоді повертається до дверей.
Досить передбачувано. Він нізащо не зізнається, що хоч якось причетний до цього. Та це не має значення. Для людей, які тримали його при владі, для тих, хто отримував фінансування, — колишніх політиків, які стали лобістами та підрядниками, — він уже тягар.
Я уклав угоду. Зовсім не втішну. Кавано отримує від мене свою лабораторію для профілювання терористів, а я отримую Терота. Це угода з дияволом. Я переконую себе, що таким чином зможу врятувати чимало життів. Та глибоко всередині боюся, що саме це собі й повторюють люди, перш ніж пускаються берега і починають вживати слова на кшталт «супутні збитки», аби краще спалося.
Терот починає сіпатися, не встигнувши навіть дотягнутися до дверей.
Я змастив зовнішню ручку контактною отрутою, яка відключає навіть у маленьких дозах. Гадаю, відкриті після занять у тренажерному залі готелю сенаторові пори відчули ефект сповна.
Він лежить без тями, а я розприскую засіб для дезінфекції по всіх поверхнях, упевнюючись, що від мене в номері не лишиться ані сліду.
Закінчивши, чую очікуваний стукіт у двері. Натягнувши латексні рукавиці, відчиняю й витираю ручку зовні, доки поруч чекають двоє чоловіків із інвалідним візком.
Я показую великий палець, а вони вантажать безтямне тіло Терота у візок і прикріплюють ременями.
Вони прямують до службового ліфта, а я — до сходів. Озираюся й ловлю погляд Вільяма Бострома, який разом з Метісом завозить візок у ліфт.
Ми киваємо один одному, розуміючи, що насправді біль це не втамує. Вбивство монстрів ніколи не втамовує біль. Але це однаково треба робити, коли бачиш, хто вони насправді.
Я підходжу до свого орендованого авто, припаркованого за три квартали, і помічаю знайому фігуру, яка сперлась на нього й попиває каву з паперового стаканчика.
— Дайте вгадаю. Ви тут, щоб підчистити хвости? — кажу я Трухляку Біллу, жартуючи лиш наполовину. В моїй лівій руці схований балончик, а права тягнеться до ременя, готуючись дістати з кобури пістолет.
Він закочує очі і стогне.
— Усе це працює не так. Легше просто відкупитися. Гадаю, саме це ми й зробили.
Не розумію, це нотка докору в його голосі чи лиш загальна озлобленість на світ.
Він продовжує:
— Я тут, аби впевнитися, що все пройде гладко. Ви довіряєте своїм людям?
— Ані на крихту, — відповідаю. — Та я довіряю їхнім мотивам.
— Правильна відповідь. І останнє запитання. Просто з цікавості. Навіщо?
Я озираюся на готель.
— Здається, це найефективніший спосіб викорінити вектор, що зробив можливим існування Ойо.
Білл чухає підборіддя, киваючи.
— Зрозуміло, професоре. То для вас це все — просто біологія?
— І математика. Не забувайте про математику.
Білл бурмоче:
— Господи. Здається, ви лякаєте мене більше, ніж Ойо.
— Я просто доводжу речі до логічного завершення.
— Це мене й лякає. Скільки часу мине, перш ніж ви вирішите, що головна проблема — людство, і нахімічите якусь смертоносну бактерію, аби стерти нас із лиця землі?
— Бактерія для такої справи буде неефективною.
Я опускаю погляд на маленький балончик, який тримаю в руці.
— А от модифікований пріон…
Білл дивиться на мою руку, тоді затримує погляд на мені, намагаючись зрозуміти, чи я жартую.
— Трясця. Тепер навіть не знаю, хто має більше перейматися через цю вашу угоду: ви чи вони.
Саме так я й хочу, щоб вони думали.
Трухляк Білл викидає недопиту каву у смітник і йде геть. Мабуть, розмірковуючи про те, як попередити керівництво, що професор Крей — потенційний навіжений геноцидник, який планує влаштувати апокаліпсис.
Я ховаю балончик у кишеню й сідаю в машину. Виїжджаю на шосе, і мене більше не турбує ані Терот, ані Білл, ані його боси.
Я маю збудувати лабораторію.
Здолавши жахливого серійного вбивцю, що маскував свої злочини під напади тварин, науковець Тео Крей понад усе хоче повернутися до звичайного життя. Однак пережите так просто не відпускає: до Тео масово звертаються родичі інших зниклих безвісти у надії пролити світло на долю своїх близьких. Серед них і батько давно зниклого хлопчика, який прагне відшукати вбивцю свого сина. Єдині зачіпки, що можуть вивести на монстра, — це дитячі-малюнки й міська легенда про людину на прізвисько Іграшковий Майстер. Беручись допомогти зневіреному чоловікові, Тео навіть не підозрює, що за моторошні відкриття на нього чекають і наскільки важливо встигнути знайти злочинця до наступного нового місяця...
Ендрю Мейн — американський ілюзіоніст і письменник, зірка телешоу «Не вірте Ендрю Мейну!», автор понад десятка книг. У 2017 році увійшов до першої п'ятірки продажів серед незалежних авторів за версією британського Amazon. Працював із такими ілюзіоністами, як Девід Копперфілд, Девід Блейн та дуетом «Пенн і Теллер». У видавництві #книголав вийшов друком гостросюжетний трилер письменника «Ховднки з хижаком», продовжеуня якого витримаєте в руках.
«Цей надзвичайний роман приголомшує ще більше завдяки застосуванню наукових методів у розслідуванні злочину... Історія така захоплива, що ви не зможете відірватися від книжки, доки не перегорнете останню сторінку».
«Якщо ви бажаєте прочитати інтелектуальну, блискуче написану серію книг, яка не відпускає та спонукає до роздумів, якщо шукаєте історії про серійних убивць і про розслідування, які водночас не є детективними романами, то ви знайшли те, що треба. Це неймовірна подорож... Обравши цю серію, приготуйтеся, що вона поглине вас цілком — адже не можна зійти з американських гірок посеред поїздки».