— Були якісь зачіпки?
Вільям хитає головою.
— Нічогісінько. Принаймні поліція мені ні про що не повідомляла.
— І де це трапилось?
Настає помітна пауза.
— У Віллоубруку. Біля Лос-Анджелеса.
— Південь Лос-Анджелеса?
Він киває.
Я дещо пригадую про цей район, більш відомий як Південний централ. Біля Комптона. Територія банд — принаймні якщо вірити фільмам, які я бачив. Та на цьому підозри не збудуєш. Хоч я й помічаю його вагання. Це район із надзвичайно високим рівнем убивств.
— Кріс був хорошим хлопчиком, — каже він, остерігаючись моїх упереджених висновків.
— Я вам вірю. То його викрали? Просто так?
— Ага. Ані записки про викуп. Ані погроз. Він просто зник.
Сама згадка про можливий викуп породжує підозри. Я чув, що кожного дня викрадають сотні людей, пов’язаних із наркотиками. Членів їхніх родин тримають у заручниках, бо одна сторона вимагає чогось від іншої. Родини не поспішають звертатися до поліції й розповідати, що їхнього сина викрали, бо батько вчасно не повернув борг за кокаїн.
— Боюсь, я мало що можу зробити. Я навіть не знаю цієї місцевості. Якби ж я міг допомогти. Ви ще живете з матір’ю хлопчика?
— Вона померла. І ні, її сім’я не викрадала Кріса, — додає він, припускаючи, що я міркую про проблеми з опікою.
— А вам це відомо, бо..?
— Бо Кріс мертвий.
— Чому ви такий упевнений?
Розмова повертає кудись не туди.
— Бо Кріса немає вже дев’ять років. Я знаю, що додому він не повернеться.
— Дев’ять років?
Слід не просто охолонув. Він зник цілком і повністю.
— Я знайомий зі статистикою, докторе Крей. Я бухгалтер. Рахувати вмію. Кріс не втік і не зник безвісти. Хтось його викрав і вбив. І бозна-що ще…
Він кидає погляд на другу пляшку пива, яка стоїть передімною. Я вагаюся: підсунути до нього — чи піти вилити в раковину?
— Отже, минуло майже десять років. Чого ви хочете від мене?
— Хочу знайти вбивцю. Знайти людину, що забрала мого хлопчика.
— Та людина могла давно померти.
— Або ж це хтось із сусідів. Хтось, із ким я бачуся кожного дня. Він може бути прямо у нас під носом. Як Лонні Франклін.
Лонні Франклін, знаний як Безжальний Сплюх, — серійний убивця з Південного централу Лос-Анджелеса, був активним протягом цілих трьох десятиліть. Його жертви, здебільшого наркозалежні повії, були невидимками. Їхні вбивства списували на наркотики, а провину цинічно звалювали на самих загиблих. На десятки змучених життям жінок просто не звертали уваги, і все це під носом у поліції та сусідів Франкліна.
— У вас є підозрювані?
— Ні. Я обійшов усіх, стукав у кожні двері. Я бачив підозрілі речі, докторе Крей, та ані натяку на те, що сталося з моїм хлопчиком, не отримав. Показати пальцем не було на кого. Я говорив з учителями. З кожним дорослим, що міг би контактувати з моїм сином. Нікого.
Я роблю ковток і обдумую відповідь.
— Не думаю, що можу чимось зарадити, — я вирішую не повторювати, що набір даних занадто малий. — У регіоні зникали інші діти?
— Було декілька випадків. У поліції кажуть, що для схеми цього замало. Звісно, сім’ям жертв Франкліна казали те саме. Мовляв, немає причин вважати, ніби на волі розгулює активний серійний убивця, — він випереджально підводить руку. — Я не кажу, що з Крісом сталося те ж саме. Але якби хтось зробив таке з дитиною, хіба б він зупинився? Хіба був би цьому край?
— Гадаю, в поліції підняли імена відомих їм педофілів, — кажу я.
— Я в ті двері теж стукав, — він відхиляється, хитає головою. — Купа збоченців. Але я жодного не запідозрив би у викраденні Кріса.
— Містере Бостром, у мене нема знарядь чи ресурсів, щоб зайнятися вашою справою.
— А в Монтані були? Ви заздалегідь знали, що вам там знадобиться?
— У мене була ДНК. Я біолог. Були кров та волосся. Те, з чим можна працювати.
— Але ви ще й математик, — каже він. — Спеціалізуєтеся на інформатиці. Умієте бачити в даних те, чого не бачать інші.
— Я не екстрасенс. Я лиш умію ставити запитання.
Бостром підводиться.
— Я безмежно вдячний вам за те, що вислухали мене. Повідомте, будь ласка, якщо раптом у вас виникнуть запитання, до яких не додумалися інші.
Ми чекаємо на вулиці, доки приїде убер і відвезе його в аеропорт. Він розповідає про улюблені фільми Кріса. Розказує про те, як колись Кріс намагався приготувати йому пиріг на день народження у мікрохвильовці. З великою гордістю говорить про проєкти, над якими працював Кріс, і про його мрію стати астронавтом.
Малий хотів бути вченим. Хотів щось винаходити. Хотів допомагати людям.
Коли машина з Бостромом розчиняється в темряві, мене жахає думка, що людина, яка загасила цей яскравий маленький вогник, досі може бути на свободі.
Статистично Кріс не єдиний і не останній. Статистично в мене більше шансів знайти у Чикаго живого Аль Капоне, аніж упіймати вбивцю Кріса.
Розділ 6. Теорія чисел
Керрі перехиляється через край кабінки й спостерігає за мною. Вона вже зрозуміла, що іноді мені треба кілька секунд, аби повернутися з внутрішнього світу в довкілля.
— Над чим працюєш?
— Нічого особливого, проходжуся по цифрах. Щось сталося?
— Просто хотіла попередити. Парк точить на тебе зуба. Нещодавно щебетав про те, як погано ти взаємодієш із клієнтами.
— З клієнтами? У нас тут не рекламна агенція. Ми квазілегальна консалтингова група, якій люди, що шукають причини натиснути на гачок, дали забагато повноважень. Я більш ніж певен: Кавано не залишить про нас поганий відгук на Yelp[4]. Якщо це те, що так турбує Парка.
Вона падає на незайнятий стілець і підкочується до мене.
— Він переймається, що ти погодишся на пропозицію Кавано. Парк у курсі, що в РУМО знають: усю роботу робиш у нас ти.
— Твої графи дуже стали в пригоді.
— Та то маячня, — стогне Керрі. — Я їх вигадала, аби втекти з Кремнієвої долини й не гарувати по вісімдесят годин на тиждень. А твій «Предокс» вразив усіх без винятку. Потенційний квиток на мільйон.
— Квиток куди?
Вона здивовано зиркає на мене.
— Ти й справді дивак.
— Бо не хочу вішати людям локшину на вуха, як Парк? Досить уже того, що я працюю на фабриці.
— Може, якби ти цією фабрикою володів, усе було б інакше. Біркетт підтримала б тебе обома руками. Як і я.
— Що ти таке говориш? Попросити Кавано виділити мені трохи антитерористичних грошей, аби ми переїхали в інший офіс і переймалися, що робимо добрі справи, насправді ризикуючи життями безневинних людей?
— І мали кращі паркомісця, — додає вона.
— Це не про мене Парку слід турбуватися. Ти навіть не ховаєш ножа.
— А навіщо, коли вся увага зосереджена на тобі?
Вона підморгує й повертається до своєї кабінки.
Звучить спокусливо, та я поки не готовий викинути морального компаса, хай навіть і перестав його розуміти.
За кілька хвилин надходить повідомлення від Парка. Він просить зайти.
— Як справи? — питаю я з порогу.
— Зачини двері й сідай.
Одразу видно важливий кабінет у підрядній розвідувальній організації: найбільший і взагалі без вікон.
У Парка на стінах висять десятки роздруківок зі всілякою статистичною фігнею. Їхня мета — вразити урядових цабе, що приходять сюди поцікавитися, куди йдуть їхні гроші. Чого вони не знають, так це того, що коли Парк вважає, ніби ніхто не дивиться, він вмикає консоль і грає в Overwatch.
Бос відкидається назад і потирає очі.
— Що мені з тобою робити?
— Може, виділити кабінет, де я також спокійно зможу грати в ігри?
У відповідь — різкий погляд. Я точно натиснув не на ту кнопку.
Він тицяє на мене пальцем.
4
Веб-сайт для пошуку послуг із можливістю додавати й переглядати їхні рейтинги і відгуки про них.