Якщо не рахувати Джилліан, Вільям — перший, кому я розповів про «Предокс». Побачивши надмірний ентузіазм Кавано до напівготових інструментів, які військові можуть використовувати для досягнення власної мети, я вирішив зайвий раз йому про «Предокс» не згадувати.
Чесно кажучи, коли Вільям прийшов до мене з цією справою, десь на задвірках свідомості промайнула думка, що настав час випробувати програму.
— Я читав статтю, яку ви написали про МААТ, але поясніть, будь ласка, принцип роботи простому бухгалтеру, — каже Вільям.
— Знаєте, як комп’ютеру вдалося виграти в шахи у Гаррі Каспарова?
— Голими цифрами?
— Не зовсім. Можливих п’ятиходових шахових комбінацій стільки ж, скільки частинок у космосі. Тому, хоч у декількох партіях комп’ютер і здатен виграти, гросмейстери все одно можуть дати йому гідну відсіч. Deep Blue, комп’ютер, що переміг Каспарова, вмів розвивати стратегії. Він вираховував не всі можливі ходи, а лише ті, які могли б призвести до його поразки. Якби того дня за дошкою сидів гросмейстер, на перемогу над яким Deep Blue не програмували, результат міг би бути протилежним.
— Отже, у людства досі є шанс, — відповідає Вільямс.
— Нема. Ані найменшого. Комп’ютери перевершують нас у шахах, го й сотнях інших речей. Зрівнявшись із нами, вони не зупиняються, а продовжують розвиватися. Єдине, що нам лишається, — зрозуміти, як із ними співпрацювати, і вкласти в них якнайбільше людського, щоб вони лишались нашими друзями. Я навчив «Предокс» мислити по-науковому. Коли я вводжу набір даних, він використовує їхні фрагменти й будує гіпотези, засновані на кореляції: всі руді — ірландці. Створивши гіпотезу, він перевіряє її, використовуючи інші набори даних. Підтвердившись, гіпотеза стає теорією, яка існує, аж доки він не натрапляє на руду ліванку і мусить цю теорію модифікувати.
— Щось на кшталт Баєсової статистики? — питає Вільям, який цілими днями має справу з цифрами.
— Дуже схоже. «Предокс» набагато краще розуміється на даних. Він отримує фото й розпізнає, що на ньому, скоріше за все, зображена жінка. Робить певні висновки — навіть неочевидні. З високою ймовірністю може припустити, хто зробив фото — друг чи незнайомець, якому ви дали камеру. Друзі стають ближче. За кутом огляду може визначити зріст фотографа. Мовчу вже про міміку.
— Не думали продати цю технологію? — питає Вільям.
— Схожі інструменти вже існують.
Я не згадую, що отримував пропозиції чи що саме їх я й боюся найбільше.
— «Предокс» ідеальний, лише коли працює за призначенням.
— Коли шукає поганців.
— Ні. Коли допомагає мені думати.
— «Предокс» — це ви.
Вільям захоплює мене зненацька. Я ніколи про це не замислювався. Намагаючись створити універсальний дослідницький інструмент, я запрограмував комп’ютер на свій шлях до вирішення проблем.
— Докторе Крей, щось не так?
— Називайте мене Тео, до речі. Просто Тео. І ні. Все гаразд.
Я замовк, бо усвідомив, що «Предокс» може не тільки мислити, як я. У певному сенсі йому можуть заважати мої ж упередження. Можуть існувати кращі шляхи до вирішення проблеми, про які я не здогадувався. Слід було це враховувати.
Наступні кілька годин ми вводили дані зі статистичної бази міністерства юстиції й відкритої бази ФБР по вбивствах і злочинах сексуального характеру, налаштовуючи «Предокс» на пошук зв’язків та аномалій. Зі статистичного шуму не виділялося нічого надзвичайного.
Цього я й боявся. В Монтані живе значно менше людей, і серійний убивця стає білою вороною, якщо знати, де шукати.
Населення Лос-Анджелеса перевищує населення Монтани у двадцять разів. Отже, там можна сховати двадцять Джо Віків або ж сотню трохи менш плідних серійних убивць.
Якщо викрадач Крістофера не вирізнявся активністю, з моєю системою вистежити його майже неможливо.
Протягом кількох наступних годин я намагався промацати дані й витягти максимум зі звітів про зниклих безвісти. Я навіть продивлявся знімки, шукаючи те, що не вдається знайти «Предоксу».
Зрештою, це мій найбільший страх науковця: порожнеча. Жодних, навіть найслабших висновків для калібрування. Просто порожній набір даних.
Я витріщаюся поперед себе, в очах пливе. Вільям кладе руку мені на плече.
— Нічого. Перепочиньмо, і я покажу вам, як Кріс того ранку пішов до школи. Якщо нічого не зауважите, відвезу вас назад в аеропорт.
Цей чоловік давно змирився зі своєю втратою. І лиш бажає переконатися, що має повне право нарешті лишити все в минулому.
Я можу зробити ще дещо. Варіант небезпечний, проте наразі я перебуваю в стані «начхати».
Готовий заприсягтися, Парк іще не відсторонив мене. Отже, я можу покопирсатися в записах і надіслати запит до управління поліції Лос-Анджелеса та ФБР з приводу всього, що в них є по Крістоферу та інших викраденнях. Це поза правилами і, скоріше за все, нелегально, але хрін з ним.
Я входжу до системи запитів на отримання даних і додаю новий запит.
Завтра дізнаюся, пройшов він чи мене запроторять у в’язницю.
Розділ 8. Відмичка
— Зазвичай Кріс сам прокидався й перед школою готував сніданок, — розповідає Вільям, доки ми стоїмо на його під’їзній доріжці. Холодний лос-анджелеський ранок, діти проїздять повз нас на велосипедах, прямуючи до школи.
— Він ходив пішки чи їздив? — питаю я.
— Їздив. Переважно.
Вільям відмикає двері гаража й підіймає їх, аби показати, що всередині.
Стіни заставлені металевими шафами. Він помічає, як я на них дивлюся.
— Бухгалтерія.
— Ви не тримаєте документи в спеціалізованих закладах?
— Більшість — тримаю. Але до документів деяких клієнтів мені потрібен безпосередній доступ.
Він підходить до велосипеда, спертого на купу коробок із файлами.
Це велосипед BMX із наліпками «Трансформерів».
— Знайшли на місці, де його викрали, — зітхає він. — Просто посеред вулиці.
Я фотографую велосипед на телефон. У ньому немає нічого незвичайного, але дуже часто саме серед пересічного й ховається те, що не очікуєш там знайти.
— І ніхто нічого не бачив? — питаю я, доки Вільям замикає двері гаража.
— Принаймні за словами поліції. І тих, із ким я говорив особисто. У нас є шанси отримати ті файли?
— Я надіслав запит. Після обіду матимемо відповідь.
Ми починаємо спускатися тротуаром, прямуючи до Крісової школи з украй пересічною назвою «Початкова школа на 134–й вулиці».
Автомобілів більшає, люди прямують до Лос-Анджелеса на роботу. Сусіди Вільяма — здебільшого чорношкірі або латиноамериканці, хоча я помічаю і кількох літніх білих.
— У Кріса були друзі, з якими він разом ходив до школи?
— Щоб якісь постійні — ні. У такому віці діти раз у раз змінюють компанії. До того ж Кріс був, якщо можна так сказати, одинаком. Сьогодні легше бути чорним ботаном… гадаю, легше, ніж раніше.
Я був самітником, іще коли був живий батько, а отримавши додаткову причину ховатися у власній голові, перетворився на цілковитого інтроверта.
Прямуючи тротуаром, я заглядаю у відчинені вікна й зауважую будинки з потовщеними ґратами та камерами спостереження.
Ми дістаємося великої відкритої ділянки землі — зеленої зони для підключених до електростанції опор ліній електропередавання, що звиваються через увесь Лос-Анджелес. Вільям вказує на кущик бур’яну біля тротуару.
— Ось тут і знайшли його велосипед.
Машин їздить чимало, а от будинків поблизу майже немає. Легко уявити, що пообідні водії не звернуть уваги на машину, яка пригальмувала поговорити з малим хлоп’ям на велосипеді.
— Кріс міг говорити з незнайомцями? — питаю я.
— Він був обачним хлопчиком. Але дуже товариським. Говорити міг із ким завгодно, але ніколи б не сів у машину до чужого.
Отже, Кріса могли схопити на вулиці й закинути в авто прямо з велосипеда. Але тут, посеред білого дня, це привернуло б увагу. Одна справа — не надати значення дитині, що розмовляє з водієм, зовсім інша — не розповісти поліції, що ти бачив, як маленького хлопчика затягують у машину.