Андрій Химко
Між орлами і півмісяцем
Історія творила легенди,
а легенди — історію.
1
— ...Мосьпане гетьмане Богдане! Дозвольте мені лишитися з вами на дискретну розмову,— попросив Іван Сірко Хмельницького одразу по закінченні короткої наради, що відбулася після розгрому під Корсунем основної польської військової армади.
— Дискретну? — пильно оглянув гетьман натомленим поглядом свого полковника.— Лишися, хоч часу в мене як кіт наплакав,— і поглядом показав решті залишити їх на самоті.
Поки старшини зморено, неквапом зводились з місць і виходили з гетьманського благенького намету, молодий кошовий Січі Запорозької, тепер полковник над січовиками, продовжував сидіти, заклопотано обдумуючи свою наступну розмову з Хмельницьким. Ніби ж знав його полковник Іван Сірко і зі спільної, не так уже й давньої, участі в Тридцятилітній братовбивчій війні Європи за Фландрію, і з початку теперішнього рушення на шляхту і магнатів, але разом з тим вже й не знав: під Жовтими Водами пан Богдан був іншим до нього, не таким, як отут, в Закорсунні...
«Чи погром отих пічкурів змінив його, чи він лише вдавав із себе доступного раніше?» — роздумував Сірко, дивлячись, як гетьман, смокчучи люльку, гарячково став міряти намет, ніби забувши про все на світі.
— Здогадуюсь,— почав Хмель, коли вони лишилися врешті самі.— Ні ти, ні Максим не можете простити мені кількох речей: затримки війська отут, спілкування з ханом та Тугай-беєм, передачі татарам Шембека, Сапеги, Чернецького, обох гетьманів, графа Синявського, отого глухого плюгавця Донгофа та Кшиштофа Пшиємського, як і закладництва Тимоша. І ти перший...— чогось не домовив він, роздратовано тикнувши п'ястуком, в якому була навикло затиснута люлька.
— Передусім, гетьмане,— поспішив, мов у гарячці, виказати наболіле Сірко,— не маю сили і вмінь стояти в лаві разом із бусурманами, які одвічно нищили та й нищать, наш народ, плюндрують край.
— Помітив те, лицарю,— глибоко зітхнув, аж схлипнув гетьман,— але дійшов висновку, що краще нам стояти в одній лаві з бусурманом, ніж дозволити йому вдарити нам у спину. А до того ж тепер уже гаразд і не пізнати, хто більший бусурманин: чи хрещений лях, чи нехрист татарюга, бо лях нині зчаста набагато бусурманніший за найгіршого бусурманина. Отож на нього, більшого, ми й пішли, а в меншим і пізніше якось упораємося,— спинився він, щось пригадуючи.— Дякую тобі і січовому товариству і за великопомічні бойові сукцеси, і за взяття Криниці, і за спорудження отих опудал, завалів та ям у Княжому байраці під Жовтоводами, і за ваші з Максимом бардзо доречні канави та все інше тут, під Корсунем, бо таки опригодило воно нам неабияку вікторію,— оживився спогадливо гетьман і припалив до свічки люльку.— Я думав неоднораз уже над тим, і коли б була твоя ласка та дав ти згоду і допоміг, то я поставив би полковником над свавільними січовиками-козаками свого чигиринця-запасника Петра Дорошенка, а тобі дав би, як генеральному і досвідченому, полк пішців, що прибувають до нас плавом тепер, бо поцінюю і твої доречні поради у сукцесах, і вміння орудувати. Подумай про те наодинці і допоможи мені,— затягся гетьман димом і допитливо подивився на молодшого соратця.— Не можу ні промовчати, ні применшити того, що ми вже скористалися твоїми і кмітливістю та тямком у вікторії, і вмінням та хистом малими силами брати участь у великих сукцесах, бути зверхником над козацькою юрбою, але те, що ми започали щасливо і на що підняли наш нещасний люд, само по собі більше за кожного із нас зокрема і за всіх разом, бо всенародне!
— Коли я маю здати січовиків Дорошенкові і що маю робити з собою потім? — зітхнув Іван Сірко, зводячись з бічної лавиці, на якій щойно сидів на раді разом зі старшинами.— Не ремствую, гетьмане, бо зовсім байдужий, не пнуся ні в стратеги, ні в полководці, а й, переміщений та настановлений над отими «плавниками» з волості, не менше заподію справі, до якої ми приступили,— почав набивати тютюном і собі файку Сірко. «Про мою поїздку на Січ, видно, він і слухати не захоче»,— пронеслося в його голові.
То одразу й здавай, Сірку,— обрадів Хмельницький тим, що все так легко і по-його вийшло, хоч десь глибоко в душі і налякала його ота незаперечна, ніби аж радісна згода Сірка на передачу кращого січового полку Дорошенкові.— Думаю, розділите навпіл полк Кривоносових пішців і кіннотників; він лишиться з вершниками, а ти з пішцями та гаківницями, бо завеликий він у нього і невигідно різнорідний. А вже розділившись, підете промишляти доокруж, як пропонували на раді,— чогось прихованого недомовляв, як здалося Сіркові, Богдан Хмельницький.
«Боїться мене бачити над січовиками,— вистрелило в Сірковій голові,— чи не має кого поставити над свіжими покозачеццями — з кілками, ціпами, з вилами та косами? — відгадував гарячково він.— Мабуть, дійсне і перше, і друге...» — припустив, хоч і не був певен у правдивості оцього висліду...
Гетьман, видно, завважив його сумнів і мовив:
— Вірю, зможеш пішців і в бій повести краще за молодика Дорошенка, і ошатити, і використати, як ніхто із нас, та й оконити когось із них, коли буде потреба, не забаришся. Хочеш ще щось сказати? — помітив, позіхнувши в кулак, гетьман, що співрозмовник навмисне розтягує викресування вогню.— Слухаю тебе...
— Зауважив сам і знаю від своїх вивідців, що отой пічкур-шляхтич Смаровський, з яким ви всує забагато трактуєте, гетьмане, має звести вас зі світу. Обережно плете змови і підбирає до них зглядців-спільників серед старшин. Звертаю увагу вашої милості на те, що він є при вас, як і отой колишній Радилінський, що приходив із Крилова в Кодак, вивідувач і шпиг, а не посланець,— вирішив іти нарешті Сірко з гетьманського намету.— Бувайте!
— Ходи здоровий! Помислю про це,— сказав якось притишено Хмельницький.— Вродливе і гарне — так же корисливе, як і суто корисне,— послав він навздогін загадку, хоч говорив її більше, мабуть, для себе — для оправду й розради.
...Надворі вставав стишений, аж мовчазний, настояний на духмяних травах та білопінному пелюстковому цвітінні садків травневий ранок. Розкидано і сиротливо то там, то тут догорали по ще сонних загравах вогнища. Неймовірна темінь Горохової Діброви була острашливо насторожливою і такою густою, що ніби аж затоплювала все навколо непроглядними туманами і димами, що змішалися в нероздільність. Опітніле і наморене тіло ласкаво і приємно освіжав ранішній протяг-свіжак, обдуваючи Сірка благодатною прохолодою. Втомлену свідомість лоскітливо дурманили татарський шабельник, чебер-чебрець, вовкун, натягач, чорнобиль і молочноцвіття садів, дратували груди ніжністю росисті материнка, спориш, тонконіг, нечуйвітер, росоплач, молочай та бородай...
«Не любить мене гетьман, як і Максима,— зітхнув утомливо й глибоко полковник, простуючи навпомацки до приготованої джурою постелі в повозі, на пахкому торішньому сіні.— Недолюбляє, але терпить»,— отак же помацки поліз він, перехрестившись, на пухову трофейну перину, під бурку-вівчуг — вовчу шубу. Ще якийсь час лежав мовчки у блаженстві і чомусь згадував отого колишнього султанського посланця Хому Кантакузю з підручними, що під виглядом купця організував, як прелегат, тоді в Азаці змовний супротив козакам та різанину.
Згадав лише натимчас, бо духмяність, густа темінь і втома брали своє, і Сірко, не помітивши й коли, немовби провалився крізь землю, заснув. Тільки мить якусь йому ввижалися в тумані білуваті води Азака-Азова в кучерявих вижмурках і осокувато-тугих переливах, над якими у розпеченому вогнищі неба закипало літнє сонце, а зобіч скнів і ржавів, мов підпалений, під повислим серпанком безконечний степ. Тільки на мить, бо тут же і зникло все, не знати як і куди.
Натомість за якийсь час побачив у сні спершу отого серебреника Андрія Тимфу, на якого, що град, сипалися срібні лускаті шеляги-тимфи[1], а потім із ним зустрів і гетьманового писаря Самійла Трача-Зорку. Самійло, щоправда, лише показався — в благенькім одязі і постолах; за ним зразу ж привидівся отой переповіданий вавілонський чи, може, сузький бучний людський шарварок, велетенська брама-іштар та кровожерний, подібний до Яреми Вишневецького чи до Лаща, римський прокуратор після розп'яття Христа — Понтій Пілат, а обік нього в золоті й парчі великий іудейський синедріон та казково й небачено оздоблені квітами сади Ірода Великого, римського ставленика під наглядом — кого б ви думали? — самого протоотця гетьманового Федора, знаного до посвяти на Січі як Барила за його кадубний голос...