А для більшої та певнішої впливовості наказу цар послав того ж таки Ромодановського зі стрільцями як безумовного практичного виконавця царських доручень, правда, вже у поміч новому своєму наказному Яхремові Силкові, зневаживши тим скомпрометованого Безпалого, а головне — розпорошив таку армію лазутчиків між поспольством, якого воно досі не знало. Переслідувалася одна-єдина і рятівна, як здавалося, попереджальними перестрогами мета: залякати люд, що «самозванець» порушив Богданові статті, віддає єдиновірців у ярмо католикам; треба поставити «справжнього гетьмана» отрока Євраха, як той верне із вишколу.
Але Виговський швидко про те провідав і разом із ординцями розбив наголову і третього царевого наказного Яхрема Силка на Ташані в Зінькові, захопивши Гадяч, Веприк, Рошавку, Лютенки, Сорочинці, Ковалівку, Обухів, Багачку, Уставицю, Шишак, Хомутець, Миргород, Безпальчик та інші міста, містечка і села в тому терені. Та акція була черговим скріпленням трійственної федерації з Польщею — Литвою, хоч ні Польща, ні Литва, дотримуючись Віленського перемир'я із царем, не виконували своїх зобов'язань перед Русинським князівством...
Закріпившись отим походом, Виговський спішно повів війська на Київ у поміч своєму родакові Данилові Виговському, що був розбитий там воєводою Шереметєвим. Обклавши Київ із-під Камінного Городка, Виговський почав наступ-штурм невипочилими по чималім спішнім переході козаками, крім того, на виручку оточенцям-стрільцям підійшов Ромодановський із вчорашнім царським наказним гетьманом Іваном Безпалим, його генеральним осавулою Лукою Вороньком і січовиками на чолі з наказним кошовим отаманом Дем'яном Барабашем.
Відігнавши гуртом із-під Києва Виговського, Ромодановський і Безпалий, повертаючись назад, спалили Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горжин, а у Баржі догнали і оточили та розбили полк Григора Гуляницького, за що були навіки прокляті багатостраждальним поспольством. Неймовірні тогозимні морози та буранні сніговії змусили Ромодановського отаборитися в Лохвиці і її околах, а Безпалого зі спільниками — в Ромнах, скінчивши на днесь братовбивство. Вернулися і січовики у свою Січ... Сірко, вислуховуючи поверненців із походу в Коші і по куренях, куди навідався із Капулівки, душевно плакав від розпачу, але щось в заміну запропонувати січовій старшині не міг, хоч більшість козацтва і схвалювала «одобрені Юрасем» трактати Русинського князівства із Польщею і Литвою, за них же тримався і січовий екзарх — отець Петро Буркун та старіші віком козаки...
Той потрійний трактат був для Московії жахом. Він наддав сміливості й іншим сусідам. Від хана, султана, королів свейського та польського надійшло попередження про нищення царськими нахідцями міст і сіл України, а слідом за тим — обвинувальний лист Юрія Хмельницького з Києва. Цар та його свита змушені були спішно прислати вибачення за заподіяні «ослушниками» крутійські шельмування і образи наказному гетьманові Виговському через намісника казанського воєводи, боярина і князя Олексія Трубецького, якому таємно доручалося «за будь-яку мзду» домогтися від Виговського згоди на спай із царем навіть уже за справжнє, а не наказне гетьманство...
Доки Трубецькой, щедро «обжалувавши» від імені царя «самообранця», вивідував тонкощі становиська на Україні, шукав і схиляв прибічників у Чигирині, князь Федір Куракін, за наказом царя, вирушив із стрільцями на Лівобережжя України, напав по путі на малі взимі козацькі залоги під Лохвицею і погнав їх, розпорошені, через Сорочинці, Рошавку і Лютенки під Гадяч, грабуючи населення «по-божеськи на свій утримок!..».
Але й Виговський, трактуючи із високим царським гостем і дякуючи за жалувані дари, не дрімав: потай послав гінця до хана за ордою, і, як тільки Трубецькой, нічого не домігшись на перетрактаціях, змушений був визнати порушення Переяславського трактату і вирушити із Чигирина в напрямку Гадяча, пішов із ханом на московські війська «тараном, акордом і сатаною» і легко вщент розбив їх та взяв у конотопській різанині в полон двох царських чільців: князя Львова — як ніби вже воєводу черкаського (теля ще де, а цар уже шкуру із нього вичинив) — і князя Семена Пожарського.
В погоні за рештками побитих стрілецьких з'єднань Виговський загнав і Трубецького та Куракіна, як втікачів, аж за Дебрянськ і у Москву, пославши королю Яну-Казимирові велике царське знамено, взяте в Куракіна і Трубецького, і всі гармати, барабани, зброю, відбиті у Львова і Пожарського, віддавши орді в оплату за поміч коні, обози-батови з харчем та інше.
Як не кликав Виговський донців і січовиків, козаків-слобожан і яіків, ойротських тайшів, казанців і астраханців та іних мещерів «вирватися із царських і боярських шор», «купно вдаривши на супостатів», ті відмовчувалися, не відгукнулися до нього лише тому, що він «повернув рідне поспольство в лясько-магнатське ярмо», а дехто додавав: «І виступив проти єдиновірців московитів».
Царсько-боярські нацькови, паплюження, спантеличливі невірогідні байки «юродивих» і «провидців» відіграли повністю покладені на них ролі. Все, зв'язане із ляхами і ордою, заздалегідь було приречене в них на огудження. Сірко аж до сварки дійшов у розмові про Виговського із батьком і капулівським урядом на сходках. А що вже в кошах, як навідувався туди, було суперечок, а із «знатними і старшими» кошовими верховодами як змагався він! У суперечках доходило ледве не до бійки, і рятувався спантеличений Сірко тільки у Капулівці від усього і вся...
Прибічники Виговського вже тішилися з того, що московитів назавжди належно відсунуто, а найпаче раділи деякі збіглі від бояр сіроми, бо смертельні для них стрільці опинилися аж в Заколугах, в Мещерських Заполіссях, хоч і стояв ще у Києві зі своєю напіврозбитою залогою воєвода Шереметєв, пильнуючи не лише матір городів русинських, а й престиж Московського царства. Без Києва ж бо не було й не буде Великоруси. Потрійці радо зустрічали разом із Виговським польські потуги, що вступили по домові в Сіверщину, мріяли вже про шляхетські стани, сподівалися із приходом повесіння визначити і поставити «навсечасся» кінцеві покордоння аж на Нугрі, Зуші, Неручі, Руськобрідді, в Пососонні, Плавиці, Верхньоохав'ї, в Поусманні, в Похопер'ї й Богучар'ї та попід мещерськими і жиздринськими підліссями на основі мирного трактату із царем і боярами. Та поспішили радіти. Бо обернулося так, що ота конотопська різанина, розорення ординцями Прилук, Пирятина, Жовнина, Красного та Карабутова з навколишніми волостями, а надто віддача людоловам в оплату Ясиня, стала для Виговського пірровою перемогою, бо привела до кінцевої поразки, а Гадяцький трактат — до мрії частини поспольства в подальшому.
Січ жила на той час настроєм, який виробляли, завдяки помилкам Виговського, збіглі ворохобники. Туга, розпач і печаль за долею ясирників, відданих Виговським орді, змусила Сірка зустрітися із кошовим Богданом Кліщем, обозним Павлом Гомоном та іншими і схилити їх до миру з ханом за умови повернення ясирників додому.
Як не дивно, пропозиції запорожців радо були прийняті ханом. Ясирники були частково повернуті, а частково викуплені,— за рахунок січової гамзи-скарбниці, найпаче за кошт, лишений Сіркові Левком Чорноморцем-Конограєм,— і вернулися переважно у Великий Луг, на запорозькі землі. Цей крок Січі, звичайно, пішов на ганьбу Виговському і престижний карб січовикам, а серед них — Сіркові. І Виговський, дізнавшись про цю подію, зажадав через царського посланця в Чигирині Рогозіна і через Сефер-Казі від хана визнання того, що Січ, як складова частина Гетьманщини, не може, окрім встановлення меж на пасовиськах, зноситися із ними без нього та його генеральної канцелярії. Того ж домагався він і від короля польського через посланця Беньовського, але з додатковою вимовою, щоб Польщо-Литва, згідно з Гадяцьким трактатом, відмовилася від можливої унії з Московією та припинила розмови про обрання царя на польський престол. Той необачний крок «самозваного» гетьмана не міг не стати набутком січового товариства.
Покликаний запорожцями у Січ в зв'язку із бурхливими та важливими подіями, Іван Сірко, опинившись у вирі пристрастей, заповзять, різнотлумачень та покраяності всього Коша на розколи-ватаги і юрби, які вимагали негайної одповіді Виговському, виходу зі злиднів, із старшинських бреханин та шпигунських наклепів, що вели до братовбивства, став раптом необхідною особою і для сіром, і для більшості старшин.