Сірко по тих оповідях носився без Архипка чимало часу, щось прикидав, мізкував, зважував, уже бачачи тут повсюд суцільні села в майбутчині...
Біля решти порогів, вертаючи назад,— Сурського, Лоханського, Дзвонецького, Ненаситця, Вовнизького, Будила та інших,— затримувалися менше, як і коло багатьох Заборів та островів, але на Великій Хортиці Архипкові Реві аж набридло бути, бо «пан кошовий колесував його вподовж і впоперек, німо, мов заснувши, засиджувався там, і плачучи про себе не знати з чого!..». Правда, пороги йому сподобалися і «своєю силищею, і громовими ревами, як і острови — царством небесним на землі»!..
Ніде так яскраво і просвітно не думалося Сіркові, як у путі, в самотині, а в Хортиці, в Старосіччі, в Чортомлиці він цього разу і згадував прожите та пережите, і клявся тим, кого розгубив на довгих шляхах боїв із чужинцями, у неухильному продовженні, доки живий, їхніх зачинань і багнень для рідного люду!..
Зачарованих осінньою красою і її багрецевими фарбами та запахами, повернули дороги Сірка і його джуру пізнього вечора у ще не вгамовану Січ...
Вже лежачи в постелі, повний задумів, кошовий почув серед лементу і співу свою улюблену пісню, мабуть, навмисне кимось, хто знав слабість Сіркову, замовлену: «Добрий вечір тобі, зелена діброво...» Співали її повільно, розливно, злагоджено і так плачно, що Сірко від раптової розчуленості відчув на щоках сльози і ледь стримав себе, щоб не розридатися та не розбудити уже заснулого джуру...
— Вартуй-вартуй!..— гукали чатові у піч зоднобіч.
— Чатуй-чатуй!..— вторили їм іздругобіч...
Тоголітній розвій та розкол козацької і селянсько-міщанської громадськості і навіть частини духовенства в Гетьманщині були гибельними для всієї людності русинів не лише в ній, а й у польсько-литовській неволі, під царсько-боярським данайським самоврядуванням і пільгами на нічийщинах, статус яких поки що був дуже неясним... Не лише козацтво та міське і сільське поспольство стали ділитися, а й духовенство, вплив якого на паству був тоді небезпечним. І цим в значній мірі скористалися єретики никоніани, граючи в одну дудку з царатом. Розшир визиску і гніту боярством та іншими вірнопідданцями царя лестив не лише окремій козацькій старшині, а й духовенству розширенням парафій, влади над маєтностями і володіннями, бо підігрівав самолюбство, найпаче «істинно Божої православії» як місіонера, який несе зі світсько-мирським мечем і священного хреста в завойовані чи намічені до завоювання території...
Особливо це розуміло як пагубність київське духовенство та не прив'язане до будь-яких пільг запорозьке козацтво, а найпаче Іван Сірко, як кошовий, і його запорозький уряд. Ось чому від ранку і до пізнього вечора січовий скриб Гнат Стасик і його канцеляристи невтомно писали листи «до регіментарів усіх полків у Гетьманщині і поза нею» із закликами Січі до повної підтримки Юрія Хмельницького, «яко уже вийшлого із отрочества гетьмана», із сповіщеннями про вибори нової кошової старшини і про «недопущення запорожцями міжусобних братовбивств у дні прийшлі».
Щодня нарочиті гінці-биричі квапливо везли ті листи навсібіч, і вони та наближення зими дійсно присмирили і козацтво, і волость уже й тим, що підписував їх «кошовий війська Запорозького верхнього, нижнього і середнього...», з яким мати справу ніхто не осмілювався тепер. Сірко ж, окрім підсилення широко розкиданих нових сторожових бекетів навіть над греблями, гатами, бродами, переходами і порогами, став закликати люд до оселень і осідків під цими бекетами, допомагаючи йому будуватися козацькими толоками та тяглом так, що до зими не лише Кучманський шлях-сакма був забудований як загата на ординській путі по ясири, а й потойбіч Дніпра Муравський, що ожуравився бекетами зоднобіч аж до Інгульця та Інгулу, а здругобіч — до Молочної та аж Самари. Та найважливішою була висилка кошовим дознавачів, які мали слідкувати, аби ніхто не вийшов із Січі без гасла-бирки до об'явлених при виборах походів, а можливі прийшлі в Січ приводилися обов'язково до самого кошового або до судді Петра Суховія. Став круглодобово чатуватися і «посольський дім», розміщений невдалік від Січі у Великому Лузі, як і всі села та висілки...
Одного дня рада Сірка із регіментарями Січі була довгенькою і дуже притаєною, намічені на ній походи були докладно обмізковані, передбачливо вияснені, а втрати козацтва в них об'являлися карально-злочинними! Недарма Сірко, як вияснилося, таємно посилав ловчих дознавачів на навколишні стежі. Вже наступного дня ними було приведено в курінь кошового близько двох десятків лазутчиків, а намагалися пробратися вони, як самі зізналися, і до воєводи Ромодановського, і до воєводи Любомирського, і до тайшів ойротських та мурз ногайських, і до головного отамана Дону та до хана.
Виловлені відкрили очі і Сіркові, і судді Суховієві, і старшині на те, що творилося в Коші збіглими і сусідами сановними. Дехто з них, за рішенням суду і вироком, був битий козаками палочно на смерть коло судових стовпів, інші були виряджені з Коша «куди очі покажуть», а посли — відпроваджені вартою геть «в запомежжя»... І життя в Січі по цьому ввійшло у трудовий хід і плин.
— Оце кошовий! Оце батько! — говорили між собою рядові і курінні про Сірка.— Швидко ж йому вдалося вивести крамолу, що отак розвелася у нас! І то ж ніби знічев'я усправедливив усіх, і в'язенням у линвах привів шпиків до стовпів розправи! Диво, та й годі!.. Онисько Чобіт, кажуть, який прибився в Січ із конотопської різанини, йому в тому допоміг. Ось тобі й Плескач!
Якось під вечір гурти козаків, що томилися по цілоденній праці та розвалено кпили з когось, помітили Сірка, який довго ходив наодинці попід горбом на відшибі. Зауважили, як він врешті, ніби щось побачивши, направився до одного гурту на взбіччі.
— Бог у запомогу вам, козаки! — привітав він юрбу цікавих, що схилялися над двома гравцями в шахи.— За які зиски морочитеся отак дотемна?
— Я за його сергу, а він — за мого коня,— неквапом пояснив згодом один із гравців, морочливо втупившись у шахівницю і навіть не глянувши на пришельця.
— Вмерти в ризикові нікому із вас не багнеться? — спитав Сірко, викрешуючи вогню до вигаслої люльки на трут.— Потреба велика є,— подивився він на появу місяця в небі, розпихкавши нарешті люльку.
— А-а-а, одного треба чи більше? — зробивши хід на дошці вежею, підняв голову до кошового старший із гравців, що мав таку ж сергу у вусі, як і Сірко.
— Поки що одного,— видивлявся отаман на місяць, ніби й уваги не звертаючи на присутніх.
— Знайдеться, пане кошовий, таких, думаю, немало,— дивлячись на дошку, машинально набивав люльку сергоносий тютюном із кисета.— Але я, отамане чесний, між них, як твоя ласка, хотів би бути першим,— розправив він сивуватий вус підбадьорливо, не перестаючи пасти шахівницю очима.
— А... не...— переглянувся через юрбу Сірко і також подивився на дошку.— Все ж може статися.
— Та від долі куди ж втечеш, отамане? Спробую, як дозволиш. Думаю, ні! Досвід маю, бо пробував трохи, коли був із покійниками Стасенками ще. Думаю, ні,— повторив він згодом.— Я і за дітьми, і за покійницею Ликерією, великомученицею, спаленими ордою, вже знудьгувався. Спробую, то, може, ще й добро якесь вчиню. І з ними, сердешними, врешті зустрінуся там,— тикнув він вказівним пальцем у землю і, попахкавши люлькою, знову морочливо нахилився, втупивши очі в гру.
— І по-татарськи балакаєш?
— Ой, не в час ти, отамане, появився,— роздратовано зауважив той і змовк.— Краще за поганого ординця,— обізвався згодом,— бо ж був у Тугай-бея і Карача три роки пастухом, поки ти нас викупив.
— А як величаєшся і пишешся, коли б я шукав тебе?