Аманати, згубивши перші страхи в чемному поводженні «зарізяки» з ними, спробували взяти від кошового в чигиринській соборній церкві під хрестом екзарха Йосипа Тукальського присягу у вірності цареві, ніби в знак того, що Сірко їх приймає від імені Юрія. Сірко у відповідь не лише глузливо нагадав їм, що вони можуть не вибратися із Чигирина, а й погрозливо відкинув і натяк на щось подібне та запевнив їх, а через них і царя, що «Січ є нині і прісно — вільна козацька держава, яка і думку про щось таке, як підлеглість, витинатиме вогнем і мечем!»...
Того самого дня Сірко розіслав листи полковникам по містах і волостях в Україні про визнання Юрія «єдиним гетьманом всієї Гетьманщини сукупно з усіма землями слобідськими та козацькими осідками в помежжях Гадяцької домови».
Послав він листи і царським наказним регіментарям-гетьманам яко ворохобникам, пригрозивши «смертельною карою при січовому слупові за розбрати і самовольства!» Листи ті невідмовно подіяли на всіх регіментарів в Україні. Подіяли вони й на царя, який, покаравши аманатів, таки мусив, хоч про око, відмовити в підтримці своїм вчорашнім ставленикам, лишивши їх напризволяще. Як не є, запевнення Сірка, що Юрій буде дотримуватися, хай і оговорено, батьківських трактатів, повертало надію на покору Гетьманщини — «не тепер, то в четвер».
Повідомив Сірко і гетьмана Юрія Хмельницького в Брацлав про події, які відбулися в Чигирині, і запевнив його, що невбарі із доглянутим гетьманським скарбом прибуде разом із січовиками, окрім залишених для варти, «і для побачення, і для вирішення прийдешнього Гетьманщини без Виговського, який утік до Польщі»...
Лунко дзвонили врізнобій вечірні дзвони церков у Старому, Новому, Верхньому і Нижньому місті, в Загреблі, Замості, Постеп'ї, Діброві, Полужжі, Затясминні та на Байдиній каланчі. Квапливо готувалися крамарі, шинкарі, яткарі, лавники, чинбарі, шевці, кравці, ковалі, гончарі, гендлярі, перекупки, лихварі, рукомесники, лимарі, козаки, міщани, ченці обох монастирів і духовники до завтрашнього свята, і Сірко та джура за довгий час належно помилися, змінили білизну і приготували святковий одяг, що весь час лежав при сідлі в переметній сакві, бо полковник у будні одягався, як звичайний рядович-козак... Всю ніч правилася всеношна і не стихали дзвони по місту, ожвавлюючи люд і святочними надіями...
Кінець другої книги