Знав Іван Сірко, що відхід від Замостя козацьких військ був злочином гетьмана, вигідним насамперед Польщі, а вже потім Туреччині, Ханству, Московії та Швеції, та знав він і те, що не стало Кривоноса, Ганжі, Кричевського, цілого ряду інших ватажків, що вміло діяли держави-сусідки, розкладаючи козацьку масу ізсередини навіть на Січі та на Дону.
Постійні Богданові вивідці полковники Клим та Марко Стасенки з ніг збивалися, шукаючи розповсюджувачів всіляких чуток, збивали з пантелику, безуспішно попереджуючи гетьмана, що йдуть вони в більшості від московських людей навіть тоді, коли поширюються немосковитами...
Відпустивши ще по путі від Замостя козаків і охочекомонників, яких чекали по домівках, та відпровадивши вже із Чигирина запорожців і сірому на Січ, Сірко лишився у новій столиці із сотнею слобожан не знати й для чого. Лишився, чуючи душею, що вони тут перебувають не з нужди і необхідності, а більше для призамкової пихи вчаділого по перемозі гетьмана.
Сумніваючись у гетьманові і багато в чому осуджуючи його як новоспеченого дуку, Сірко намагався частіше бути серед свого слобожанського козацтва або носився верхи чи пішо то в туманах Надтясминня, то Верхнього та Нижнього, Старого та Нового, великого та малого міста, чи по Діброві та Луці, по степу та борах, часто аж по берегах Дніпра, любуючись його яругами. За отим бродінням непомітно пролетіли весна і літо намарне...
Отоді в Чигирин, поснований павутиною та залитий молочними туманами, як побиті, але ще гоноровисті пси, прибули від Яна-Казимира посли на чолі із паном Кисілем з дорогими гетьманськими клейнодами в сапфірах, з орластим червоним стягом-корогвою, із грамотою уже не «реабілітантові-збуйцеві», а визнаному вельмишановному гетьманові, дякуючи про себе силі небесній за те, що вона «таки помутнила йому пам'ять під Замостям», таки вчула їхні молитви з небесних емпіреїв...
Та не їх першими прийняв уже визнаний гетьман. Прийняв царських посланців Григора Унковського і Василя Михайлова, змусивши польських послів чекати прийому в дворищі і вислуховувати нищівно-уїдливі, як осінні мухи, глузи та кпини козацьких простолюдців-збуйців, ніби навмисне одягнених у дорогі трофейні кармазини, скарлати і фелендиші, у шапках-мегерках з гемлатами-перами, в кабардинках видрових...
Аж ніяк не меншою, а може, й більшою, була пиха та зарозумілість і московських достойників-гостей, якщо гетьман примусив уродзоних відсиджуватися на задвірках, а їх, царевих слуг, приймає першими.
А між тим, оті дорогі дари в Чигирині і оті пихаті посли від навколишніх держав, властиво, й стали історичним початком міждержавної битви сусідів за Україну, початком зведення на пси її незалежності.
Нарешті, як змовившись, роз'їхались і ті з запрошених гетьманом старшин, які супроводжували його в Київ, на весілля в Переяслав, і вже потім до столиці, в Чигирин. Філон Джалалій із Богданом Товпигою — в свою Ічню та Кропивну, Данило Нечай — аж у Брацлав, Іван Богун кальчицький (бо було п'ять Іванів Богунів сотників і два полковники — Новгород-сіверський і путивльський)[2] — у Кальник, Яким Сомко — у Переяслав, Іван Золотаренко — в Ніжин, інші — на Чернігівщину, на Волинь, в Литовщину. Роз'їхалися вводити в рідних місцях свої нові козацькі адміністративні порядки: збирати подимні двойги, тройги, чворги, горілчані, чопові і земляні стягнення, підводні, шарварочні та перевізні, митно-проїзні та кагальні і причальні плати. І як багато їх не вводили полкові писарі, поспольство вчасно сплачувало їх, бо всі вони разом були меншими, ніж панські та орендарські дотепер...
А ще ж треба було міняти чи поновлювати магістратські уряди в містах із магдебурзьким правом і ратушні, об'являти надання міст і містечок «до ласки військової», вводити наново чи стверджувати давні уряди в складі присяжних на чолі з війтами та «зупольні» володіння на ліси, поля, бори, пастівники, перевізні пороми.
Сила-силенна було роботи нововладцям, а найпаче писарям-скрибам і всіляким канцеляристам, дидаскалам, святим отцям і дякам, та ще більше було її в отих бунчужних, обозних, конюших отаманів, суддів, сотників, коли вони ще й зналися на грамоті. Повсюдні дяківки при церквах показали тепер себе у всій силі, освячуючи запроваджений Петра Могили як святого. Ось коли знадобилися оті освітності, здобуті бурсаками у братських та лаврських школах, у дяківках чи й приватно вдома. Ось коли виправдала себе в очах поспольства і Могилянська академія-колегіум, що безперестанно, за заповітом покійного митрополита, протягом уже двох десятків років випускала зі своїх святих комірок-авдиторій тисячами вчений люд, який за рівнем своїх знань не поступався тоді європейському. Навчання тривало дванадцять років, і не лише своїх учив колегіум, а й московитів, європейців та навіть асійців...
Отак і для Сірка прийшов кінцевий надібок, і він збирався вирушити у Мерефу разом із слобожанами. Кмітливого отамана вивідної сотні свого колишнього полку Гната Турлюна з кількома його односельцями він відпустив ще із-під Замостя в рідну Хирівку, свого джуру Лавра Гука послав, на його велику радість, у рідну Капулівку, а сам тепер користався послугами Орищиного сина, колишнього джури свого покійного побратима Левка Кошовенка, ще майже підлітка Остапа Говді, який інакше не звертався до Сірка,— хоч як йому розжовували та пояснювали слобожанці,— як тільки «дядьку Йване».
Хлопчака навіть дражнили вже Дядькойваном, і рятувало хлопця від того глузливого лиха лише те, що він не вмів ображатися, ба й сам часто сміявся з себе, за що швидко набув неабиякої прихильності всієї сотні, переважно літніх козаків. Сірко не нарікав на юнака — той був і старанним, і відданим, і коней любив, а це одне вже було для Сірка неабиякою запорукою якостей джури-підлітка. Він і в путі вчив його, як батько, козакуванню.
Був при Сіркові і отой його шуряк, дружини Софії рідний брат Данило Гунда, якого він, Сірко, заледь терпів коло себе, бо той був хворобливо ласий до щедрих пиятик і похмілок, постійно зловживав отим своїм свояцтвом-шуряцтвом, хоч Сірко і заборонив йому тим хвалитися.
Добре вивчивши ще від Сабрі Берлада в Артемівці, та й від інших татар на Січі, татарську мову, Данило і в Чигирині якшався з ушкалами, що мешкали в заміському караван-сараї яко супровідники послів та гендлярів і, звичайно, дознавачів, ошукально міняючи у вдів оковиту і медівки або гульвісно віючись із всілякими упослідженицями чи й пороченицями-шинкарками...
Стали появлятися ночами приморозки, висихати та вимерзати не лише перекалки на шляхах, а й паші для коней на луках... Повільно облетіло і останнє жовто-вогненне листя з дерев, прикривши собою, як плащаницею, вицвілі, померхлі трави квітчастими пелехатими ковдрами. Ранковими приморозками прилягали до землі тумани, очистилось повітря, опрозоріло і пахло вже зимою, все частіше віючи північно-східною чужаницею-студеницею на все живе Потясминня. Аж за серце брала Сірка нудьга від безсилля якось виправдати оте, що сталося після Замостя.
І хоч як сумував Сірко, збираючись в путь, але поряд із отією журою за полеглими, яких він розгубив у попередніх битвах, була десь аж на дні душі і втіха, бо, наситившись полоненими в цих битвах ляхами, татари, по суті, не брали ясирів в Україні і посполитий та міський люд навіть у похороннім горі став певнішим та гаразднішим. З'являлися у Сірка все частіше і оправдання деяких дій гетьмана, які він досі безкомпромісно засуджував...
«Може, він має рехт, як ото всіх запевняє,— думав Сірко, гуцикаючи в сідлі.— А може ж, таки бачить більше й дальше нашого,— брав його часом, як просвіток, болючий сумнів.— Але ж лишити Замостя, кинути псові під хвіст перемогу — та й яку! Заплатити за неї отакі жертви! Хто те може зрозуміти? Як те потрактувати суспільству?! А головне, що ота глистоподібна ляшка вчинила з ним! Сором і ганьба перед наступниками! Вони нам того не простять! — аж зубами скрипів він.— Та й послів приймав щиро, щедро й довірливо, як хлопчисько, а їх би треба гнати пріч. Ні, чогось я, мабуть, не розумію, недовторопую»,— зітхав Сірко, обвикло влітаючи через парканчик у двір свого постою.
2
За твердженнями В. Дорошенка і Д. Бантиш-Каменського, у другій половині 17 ст. в козацьких чільниках ходили п'ять Іванів Богунів, з них два полковники: кальницько-вінницький і новгород-сіверський. Останній співпрацював за оплату з царатом. Імперські «історики» з умислом, тенденційно з'єднали їх у своїх висвітленнях в одну іпостась, тому в творі ніби допущений анахронізм.