— Дядьку Йване! Дядьку Йване!— пробує вхопити на ходу румака за повід обраділий джура Остапко Говдя.— Вас пан гетьман кличуть до фортеці. Вже нині двічі прибував їхній сердюк за вами. Боїться, щоб ви не поїхали без того додому.
— Це добре, що бояться і кличуть, Остапку,— зіскочив вершник з коня.— Давно пора було. Сідлай свого Орла та будеш супроводжувати мене.
— Юж виконую, дядьку Йва... полковнику,— проковтнув підліток недомовлене ім'я і побіг до стайні, обраділий...
За дубовим столом, у високому м'якому фотелі, напіврозлігшись, щось договорює гетьман. З лави поряд довільно слухає його Лаврін Капуста, а між них у шовках та пошивках сидить у такому ж кріслі — подарункові покійного князя Ракоці — усміхнена Олена-Гелена, гетьманша, набиваючи Капусті пахучим тютюном із інкрустованої шкатули файку. Вдихнувши солодавого запаху тютюну та ще лугової таволги, дудинки, воронцю, заячого дерева-лворобію і ще чогось незнаного і нерозгаданого, Сірко переступив поріг розкішної зали.
— Кликали, пане гетьмане? Був на прогулянці...
— Добридень, полковнику... Спочинок після такої смертельної напруги й шатківні — необхідна потреба. Я й сам би не від того, так нікольство заїло,— споважнів господар, пильно і роздумливо оглянувши гостя із капшукуватих орбіт.— Проходь і сідай ось у крісло навпроти, хай роздивлюся тебе. Чув, що збираєшся в Мерефу, чи то лише тлумний навіт? Чогось тобі тут бракує?..
— Ні, не навіт. Пора і мені честь знати вже, бо гостини, кажуть, хороші короткі,— всідався Сірко в незвично м'який фотель.— А мав усього досить, як і спочатку.
— Не виганяю нікого із вас, не відтрунюю, отож, коли не в тяготу тобі, буду радий обдарувати гостинним притулком, поки буде твоя згода,— зовсім споважнів господар і, зітхнувши, подав Сіркові через стіл щойно набиту і припалену запасну файку.— А ще коли ти отакий невибагливий...— додав згодом, зглянувшись із Оленою-Геленою.
— Пора вже додому мені навідатись, мій гетьмане, і до родини, і до господарства,— зітхнув, оглянувши залу, Сірко. З напівтемного від завішених вікон покуття на нього докірливо, ба й навіть осудливо дивилася, суплячись, голубоока Пречиста Мати Покрова, а зобік неї — сажньовусий козак Мамай із кобзою на колінах. Оправи на них, мальованих, світилися золотом, кінь, що стояв біля козака, горів у оранжі...
— Кажуть люди, що без господаря обійстя плаче,— подивився Хмель знову на гетьманшу,— а без господині — хата та сім'я... Скористався я,— геть споважніло додав він,— і твоїми несказанно великими послугами у всіх змагах-ребеліях, і Кривоносовими ще в Жовтоводах та Корсуні, і Богуновими та Нечаєвими під Пилявцями, як і на Брацлавщині Максимовими, то хотів би чимось віддячити, а ти чомусь не звертаєшся, мовчиш і все осторонь, манівцями ходиш.
— Не вам же я, даруйте, послуговувався, а найперше народові нещасному нашому і краєві, то чого б мали мені віддячувати? Та й потреби у мене нівроку якоїсь немає, окрім отих гараздів та спокою для козаків, міщан і посполитих...
— Бог з тобою, Іване! Бачу, що й ти, як інші, незадоволений, та тепер нам не до потрактувань між собою, а в часі бог нас розсудить,— подивився гетьман значуще на мовчазного Капусту.— Тож дякую тобі поки що і хочу сердечно просити...
— Зроблю все бажане вами радо, коли матиму до того силу,— затягнувся Сірко пахучим тютюновим димом в очікуванні.
— Ти маєш її, на заздрість, досить, як ніхто з нас, слава Богу.
— У чому ж прохання ваше? — зацікавлено глянув Сірко у вічі Хмельницькому, про себе втішаючись.
— Та все в одному, друже,— потарабанив господар пальцями по столу.— Ні до чого не дотрактувалися ми з паном Кисілем та іже з ним, бо ні я не хотів тих трактувань, ні він їх не бажав, справжніх. Королята і король у писі своїй ніяк не можуть второпати, що ми окремий і чисельніший за них народ, зі своєю вірою, звичаями і всілякими уподобаннями та забаганками, хоч і маємо сатанинських сусідів нелюдами.
— Думаю, даруйте, і ваша велика і непоправна вина, гетьмане, в тому,— не втримався-таки Сірко,— що вони того не розуміють, бо ви ясно і заперечно їм не скажете, а стоїте ногами на двох конях, замість того щоб всістися як слід на одному, рідному і вам, і людові нашому, і вести месників на Варшаву, знищуючи по путі всяке панство, і не лише ляське...
— Так-то воно так, лицарю, туманіють люди, бо польських панів вони терпіли і навіть підлабузнювалися до них, а своїх і знати не хочуть. І скажу тобі: не буде наших, то будуть чужі, а чужі, навіть найліпші,— гірші за поганих своїх,— знову зустрівся гетьман поглядом з Капустою.— Можна б і на коня, як мовиш, сісти, коли б...— загорілися злобою гетьманові очі,— оті порфірородні сусіди — цар, султан чи хан не вдарили в боки і в спину. А доки немає певності, доводиться стояти на двох, як мовиш, конях і зорити навсібіч, ждучи смертельного підступного удару,— тицьнув гетьман пальцем у стіл.— Ми хочемо, жадаємо мирної держави, а їх мучить похіть до нашого поневолення, кожен із них з усіх сил прагне підібгати нас під ноги свого коня. Отож, на весну нас, вже десь у березолі, знову жде війна. І почати її доведеться конче, а значить — треба воїнів. То, може б, ти, невпоміт для бояр та воєвод, підмовив за зиму пільгових слобожан та хоч кілька полків привів весною сюди. Знаю, що й Шумейки з Яковом Пієм при твоєму клопотанні змогли б привести по доброму полку охочекомоиників з Дону. А може, тайшу Аюкая чи й мурзу Мазан-батира з калмиками підмовиш, за мій, звичайно, державний менгун, оцінений на твій розум і розсуд, з моєю і ось Лавріновою заздалегідною згодою...
...Говорили, домовлялися, обмірковували, сперечалися, зважували і за пізнім обідом при келихах, і по ньому, запаливши ненецькі свічада, надимивши люльками так, що гетьманша, не стерпівши, мусила полишити чоловіків, бо вже й сокиру можна було вішати в залі... Не жалкував гетьман, що таки відшукав благодатну шпарку, через яку врешті порозумівся із Сірком, геть здивувавшись, що того таки справді не цікавлять ні багатство, ні слава. Гетьманша геть тому віри не йняла...
Нарешті пізньо-осіннє надвечірнє сонце підпалило у високих вікнах-бійницях нагірного замку кров'янисто-рожеві багрянцеві багаття. Неповторне видовище — отой захід сонця, видимий із вікон Чигиринського замку на Камінній горі, що Байдиною каланчею панує над розкидистими довкіллями, і великого гірського міста, і річища та старого міста, і діброви, бору та степу, і навіть отих сивих замежжів довкола. Неповторне і моторошне — мов калюжа свіжорозлитої крові на поскибленій сиво-чалій ріллі вечірнього обрію...
— Яків Пій та Дворянинов хвалилися мені, що бачили в Інкермані ясирників, які прожили в неволі понад тридцять років, а мій гість, тепер наш дознавач Василь Хромий, прожив у Орді сорок років, попавши в ясир хлопчиком.
— Цецілія-Рената, ота перша дружина Владиславова і крульова шведська, кажуть, викупила свого родака під Константинополем, коло монастиря Сезибола, що вижив п'ятдесят років у неволі,— докинув Хмель у поміч Капусті.
— Який глузд із того виживання і для ясирника, і для краю? — не здавався Сірко, уже добре підпивши.— Виживають тепер он і в Торських солеварнях під Котельнею наші люди, що стали царськими та боярськими після викупу із ясирів, як оповідали мені Степан та Фролко Разі, а як виживають? Як виглядають, коли виживуть, колодникам і каторжанам турським заздрячи? На людей же геть не подібні! На пні догнивають і догниють, коли лишаться живими якось! То кому потрібне таке вижиття?! І чого нам до царя горнутися?! Одновіра не пом'якшує насильника!.. Та і яка вона, одновіра?!.
— Е-е-е, мішаєш, лицарю, праведне з грішним,— не уступав і гетьман гостеві,— не кажу вже про нашу Божу православну єдиновірність із московитами, що була, є й буде, на противагу і митрополитові всієї Русі Сильвестрові Косову, і архімандритові Печерському Йосипові Тризні, запорукою рідності. Не меншою, сподіваюсь, помічністю рідності між народами нашими є і отой вислідний постулат: «Ворог наших ворогів мусить бути нашим приятелем»,— то чого б не триматися його, давно вже перевіреного між людьми?!