— І бусурманщина, і письменство потрібні вам, діти,— зітхає Сірко, згадуючи особисті біди від неписьменності,— вчіться добре всьому і у всіх!..
Чужим було Сіркове рідне обійстя, і коли б не ці малі діти, не побратими Артем та Сабрі, не ота безвідмовна, уже зовсім посивіла трудівниця, покоївка Марія, то його б тут ніщо вже не прив'язувало, може, й на втіху Софії.
— То ви нас не проміняли на пияків та гультяїв, як мати казали? — спитала Мариня, щось пригадавши собі, і зітхнула...
«Не дочекалася, поки приїду! Навмисне поспішила, чи що? — не відповівши доньці, подумав він про дружину.— Адже переказував, що буду неодмінно!» — пантеличився в роздумі...
Роздаровував гостинці у добротно обставленій світлиці і дивувався запопадливості найпаче сквапних до дарунків тещі Мотрі та Мокрини і Христини. «Нехай обох молодих змушують до того діти, а що ж спонукує тещу? — недобре подумав він, ледь стримуючи в собі обур...— Геть же не бідні вже...»
— Не ображайся, любий господарю,— вклонилася Сіркові покоївка Марія,— та мені вже нічого не треба,— і обережно поклала на тесовий стіл щойно подаровану їй черчату алтабасову хустку.— Доньки ось у тебе ростуть, їм треба приданого, то хай і хустка їм буде,— обожнено подивилася вона, на Сірка.— Дорога ж то яка річ, Боже! Таку хіба лише уртаки-купці, султанни та пашівни мали,— додала.
Сірко зауважив, як горіли заздрістю і жадобою очі тещі Мотрі, як вона чекала, що зять віддасть ту хустку врешті їй, і відчув ще більшу неприязнь до неї.
— Зі мною разом прибув і Данько, мамо, то йдіть додому, бо жде ж вас там,— дивувався він, що теща навіть словом досі не обмовилася про сина.
...Кілька днів по тому Сірко пиячив то з Артемом та Сабрі, то з козаками та міщанами, навіть із війтом, радцями-лавниками, а найбільше врешті з міським сотником Власом Кушніром, обережно приступивши тим способом до підшукування охочекомонників-слобожан. Врешті-решт, сотник не лише згодився сам поїхати навесні, коли Сірко домовиться з острогозьким полковником Дзиковським або й із самим воєводою Слобожанщини князем Ромодановським про непокарання за похід на ляхів, а й пообіцяв підговорити інших...
Зустрічаючись із міщанами і місцевими козаками, з посполитими-викітцями безмежних новопоселень, що на очах розросталися на нічийних слобожанських землях, мов гриби в лісі по теплому дощі, Сірко все більше переконувався: основна маса тутешньої трудової і гендльової людності, користуючись тимчасовими заманливими пільгами, хоч і платила чималі податки-чинші та побори, була в більшій безпеці на прийдешнє, аніж раніше. Відірвавшись від нужди та мору, з якими жили в Подніпров'ї, Поліссі, Поділлі, Брацлавщині, Київщині та чигиринському посполлі, люди поволі втягувалися в нову буденщину на голій займанщині, звикаючи і прив'язуючись до нових, значно менших від ляських та значно легших, безорендарних поборів і законів і, що дивно, ставали поволі чужими святій справі визволення залишеної ними батьківщини.
Козацькі звичаї вибирати владців, які поки що діяли тут, узаконювали і озвичаювали і діла їхні, і вчинки. Бурмистри, війти, ратушні люди, лавники, судді та судові рочки, як і орендарі, всілякі шафарі, при яких коли б навіть і в бурмистрах мав брата, то не вирвешся із рук ката, ставали озвичаєністю поряд із боярином і воєводою та його посіпаками. «Можна жити...» Це було і щастям для змореного війнами люду, і його смертельним горем, бо забував він у плині часу своє рідне і поволі приєднувався та непомітно для себе прив'язувався до чужого, втрачаючи свою психологічну і етнічну святу окремішність...
Ніколи раніше Сірко не відчував так отієї впливовості, заразливої в перспективі, як цього разу, отого розколу людності на тих, що трималися ще свого рідного, і тих, що вже йшли в послугу чужому, привабливому тимчасовими пільгами та привілеями...
Більшість людності, починаючи від Піддебрянська та кінчаючи Степом, навіть не підозрювала, що вона, поселившись у голих займанщинах на нічийщині, мала втратити свою рідну державність. Лише тепер Сірко по-справжньому зрозумів це і в душі жахнувся, що люд не може того збагнути, заглянувши наперед. Йому часом хотілося кричати від розпачу, особливо коли Артем, обраний тепер лавником у Мерефі, ділився з ним своїми далекоглядними передбаченнями, осуджуючи й себе за урядство.
— ...І все виглядає так, ніби бояри тут людові якусь велику ласку роблять, дозволяючи доброхітно їх утримувати, скріпляти оборонну лінію, оружно боронити край і їх,— аж плювався від обуру Нелюб.— Є вже й усілякі підступні направи козаків на міщан і посполитих, а тих — на козаків, суди тим займаються. А шинків та гуралень розвелося — то й повірити тяжко! П'ють деякі навіть у будні!..
Ждучи дружину з прощі, відвідавши вершником не лише білямерефську займанщину, а й пристародубську та станицю Новочеркаську на Дону і замовивши там чимало отих навесних охочекомонників, Сірко, поряд з успіхами та втіхою, все більше, особливо в довгих самотніх дорогах, відчував свою особисту родинну трагедію. До нього все певніше приходило переконання, що він, прив'язаний до Січі, а тепер і до війни, знехтуваний і зневажений, а може, й замінений на когось іншого Софією. При цьому висліді він сатанів, кляв дружинине святенництво і преподобство, виношував і викохував у душі все шаленішу ненависть до церкви і протоієрея Вустима, що переходила в нестримні наступи гніву, яких уже не міг і стримувати. Хто знає, що було б, коли б не Артем, який добре все те бачив і намагався погасити гнів і загоїти рани побратимові...
Напередодні Різдвяних свят якось уранці Артем і Сабрі закололи трьох вгодованих льох і забили чималого бузівка. До цієї події готувалися усією великою родиною, і Сірко був чи не основною помічною силою у чоловіків. Він і тримав жертви, і перетягував їх на приготований на вигоні, розчищений від снігу майданчик, і носив околот для осмального вогню, і смалив туші та лив воду, коли мили їх, і відносив для патрання в хату. За роботою трохи забував гризотну журу, що нуртувала в ньому невідступно.
Зате в усіх назагал на душах були радощі, бо кипіла робота, рипів журавель над глибокою, обмерзлою на цямринах криницею, спускалася сива імла над Мжею і окіллям, дзвеніли ковальські молоти аж у місті. Вистачало роботи й однорукому Артемові та Сабрі, було її досить і для жінок та дітей.
— А ти і одноруч, Артеме, бачу, навчився господарювати,— похвалив Сірко, оглядаючи порожній рукав побратима.
— Не я, брате Іване,— біда навчила,— обізвався той довірливо.
Димок над тушками то плівся вгору змійками, то півнячогребінними грайливими застружками осідав донизу, наближаючи імлу неба аж до землі...
Ще парувало на майданчику щойно погашене багаття, ще жінки тільки-но приступили до патрання свіжини, яку повносили чоловіки в хату, наддавши роботи Мокрині, Христині та Сабрі, ще Сірко у задумі затягувався люлькою та специфічним запахом смалятини, а Артем поїв худобу, ще лунко рипів журавель в руках Сабрі,— як під дворищем скрипливими полозами обізвалися дорожні сани, задзеленькали дзвіночки на дузі і у відкриту Артемом хвіртку ввійшла вся в темному, мов черниця, Софія. Її дорожні сакви натужно вніс слідом візник і мовчки, потоптавшись, передав їх Артемові.
Визріла, випещена, дорідна, заможно ошатнена в темно-червоні охутрені сап'янці, в маурову об'ярну смугасту опанчу, освіжено розрум'яніла, у шапці з куниці-куни, дружина скриком відгукнулася спершу в Сіркових очах, а потім у серці та в усьому тілі. «Таки є що палко любити в ній, є чим зачаруватись, хоч би й не хотів,— аж лячно йому стало.— Недарма тут люди прозвали її бояринею»,— пішов Сірко назустріч, щоб привітати Софію, вже вкотре в житті захоплючись і зачаровуючись її вродою.
— Благословляю тебе, муже Іване, лаврськими офірними святощами і прощеннями гріхів, вимоленими мною за три седмиці і у святих мощів тамтешніх, і у самого архімандрита Йосипа. Відає він про тебе і, на мій подив, поцінює твою жертовну тщу гультяйству і мордирству та битвам, не відаючи того, що ти кинув напризволяще в кревності і жінку, і дітей, і рідне обійстя та побратимів, геть відбившись від святих обов'язків батька, чоловіка і господаря. Прости, Боже, гріхи наші, подай милість свою і всепрощенні цельби нам,— хрестила його, розгубленого, розмахом руки, як Сірко, ледь стримуючи в собі крик душі, зупинився перед нею, уражений отим святенництвом...