— Даруйте, гетьмане, ще раз за відвертість і прямоту,— примирливим тоном обізвався Сірко.— Не можу замовчати вашої вади, що кінчилася злочином. Магнатів і значну частину шляхти, як і її війська, наші потуги вибили, але другу частину ви віддали татарам, умноживши її повернення знову в шляхетські ровти і лави проти нас же. А повернувши козацькі потуги від Замостя, ви вдруге, може, й невільно, допомогли Польщі кінцево оговтатися після погрому, зробити висліди з поразки. Розпустивши наші військові формування, ви обрізали сук, на якому трималася наша сила. В цьому ваша вина, і ви мене нічим не переконаєте,— побачив Сірко в очах гетьмана і муку, і заперечення.— Бо тих можливостей,— не дав він гетьманові говорити,— що були торік, нам не повернути ніколи й нічим тепер, як не воскресити Кривоноса, Ганжі та інших,— стримався Сірко, не сказавши ще й про те, що його, Богдана Хмеля, як думав, більше тішить тепер осаджена ясписами та туркусами[3] булава й регалії до неї, які красуються отут на столі перед ним, та особисте щастя й насолоди з юною Геленою, аніж доля простолюдного поспольства в чужій чи в своїй панській неволі...
— Що магнатів віддав ханові й татарам,— постукавши пальцем по столі в роздумі і розпачі, сказав господар,— то мусив же я чимось розплатитися з людоловами за їхню поміч?!
— Це не виправдання! Не вірю я татарам ні на гріш і не схвалюю будь-якого вашого з ними обопілля!
— Знаю те достеменно: не лише ти так думаєш, але іншого виходу немає в мене. А що ота решта... то я такий же смертний, як і кожен з вас, мудрих, а значить — і мені властиво мати свої уподобання та вади, чи захоплення та заблуди, як і хоч краплю якогось свого власного «я»,— зовсім примирливо докінчив гетьман мову і звелів через Капусту, що якраз навідався, подати в залу полудник.
Минуло немало часу, поки розмова набула характеру не суперечки, а діловитості. І Сірко врешті уяснив жах січового походу на Крим, а гетьман повторив своє прохання.
І почалися вияснення деталей негайної Сіркової поїздки до Коша. Були вони морочними, довгими і копіткими, тягнулися і наодинці з гетьманом та Зоркою-Трачем, і вже згодом — при Вешнякові, Виговському, Капусті та військовому скарбничому Дмитрові Носачеві, покликаному в залу Капустою. Кінчилося все тим, що в замкову гетьманську залу скупий Носач приніс врешті міщата з талярами, півталярами і чвертками та золотими, і Сірко, не відпочивши, як думав, з однієї дороги згодився наступного ранку із нелегкими саквами, в супроводі тимчасового джури Остапка та кількох відібраних для цього мереф'янців спішно, як на пожежу, їхати на Січ, лишивши недоформований полк у гарячих і нагайних приготуваннях до походу, а наказним — Тимоша Хмеля. Був і полудник прямо в залі гетьмана з винами і наїдками, були й господареві жарти та дотепи, ніби Сірко не наговорив гетьманові стільки гірких прикростей та тяжких звинувачень.
— Вірю тобі більше, як собі, стратеже! — притис Хмель на прощання Сірка в порозі.— Хай Бог і Свята Покрова прикриють тебе від напасті і поможуть тобі отам,— перехрестив він посланця на виході...
Сірко вперше, спускаючись східцями замку, згадав про свого досвідченого джуру Лавріна Гука, дивуючись, що той досі не прибув сюди, як домовлялися восени. «Щось там, напевне, скоїлося!» — морочливо подумав він, скочивши на підведеного йому Остапком Велеса.
— Пане полковнику! Пане полковнику! — зустрів його радісно таки того ж вечора Лаврін Гук у доброму підпитку, коли Сірко вернувся до полку від гетьмана і вже скупався прохолодній воді та мостився йти на сон.
— Ти, Лавре?! Слава Богу! А я вже не знав, що й думати,— обрадувався Сірко.— Де ж ти оце пропадав стільки часу, шибенику?
— Я вже небаром місяць, як чекаю вас тут. За наказом пана Томиленка, був у його полку на вишколі, а нині він згадав, що ви вернулися, і відпустив мене та оповів, як і де вас шукати. Там у нього і Максим та Нестор Прихідьки, і решта капулівчан.
— То й дрбре, Лавре! Поїдемо разом завтра на Січ,— лукаво усміхнувся Сірко.— Клич обозного до мене,— пішов полковник до свого намету заклопотано.
— Щось негайне маєш наказати, пане ватаже? — вступив неквапом за вхідну попону в намет старшина.
— Бери ось Лавріна, і чимдуж несіться до пана Томиленка: чи на переправи, чи в полк. Проси його уклінно від гетьманового і мого імені негайно відпустити в мій компут моїх братів і капулівчан, які побажають бути, з тим, щоб завтра вранці ми вже виїхали разом на Січ гасити ворохобство.
— Виконую, полковнику! — споважнів старшина і пішов отак же неквапом з намету.
Тіло нило від утоми й змору, але спати йому не хотілося, адже чекала на нього запорозька стихія і важливі події на Січі. «Чи ж справлюся? Чи погашу той гармидер?.. „Ви, різночинці, шукаєте в чужому оці скалку, а в своєму і кола не помічаєте,— вирувало в пам'яті сказане гетьманом.— Бачите лише мале, а велике вам зась видіти!..“ Нічого сказати, вміє Хмель переконувати і на все заздалегідь має докладні виправдання. Воно й не дивно, бо тяжка в нього і клопітка ноша,— зітхнув Сірко, зігріваючись.— А Тиміш мов з ланцюга зірвався, обраділий при моєму повороті... Невже ото лиш для спочинку понісся молодик як ошалілий в Чигирин? А може, й не в Чигирин, а в самий Суботів подався, до „кращої за сто Розанд і Гелен“?..»
Сіркова свідомість невпоміт переключилася на воркування горлиць і тривожний крик пугача в гаю. А передлітнє небо в озореній тозі дивилося на все чигиринське навкілля одиноким, заплямленим, більмасто-сліпуватим оком місяця незворушно, байдуже і ніби аж презирливо...
7.
Дорога слалася далека, але ні про січовиків, ні про донців із калмиками в путі не почули нічого, хоч на те потай і сподівався Сірко. Відсутність чуток про них все дошкульніше оберталася для Сірка журбою, тривогою, а потім і розгубою. Ще в Крилові почув він нарікання посполитих валкових фірманів, які везли ядра і зброю в Чигирин, що почіпський гендляр Олекса Рогіз-Рогозин перекупив по високій ціні зготовлені в Почепі на замову гетьмана порох і селітру і аж в п'ятдесяти бочонках те добро повіз у Трубчевськ московському воєводі Прозоровському. Сірко в гарячці навіть подумав погнатися за зухвальцем чи послати когось до князя з протестом і вимогою. Стримала його лише нагайність важливішої поїздки.
Та все це було абищицею в порівнянні з тим, що приїжджі застали якогось ранку в Зозулиному Яру, де мешкала лише частина Коша. Сірко, як додому, як у рідну стихію, потрапив сюди. Красувалися свіжозбиті чайки і човни у духмяних запахах смоли, козаки їх конопатили прядивом-клоччям, носячи цебрами киплячу смолу з казанів, що бурхали отак же, як і вся Січ.
Готувався велетенський похід на море, якого, здавалося, спинити було марно. Січовище нагадувало мурашник. Все посудилося, лагодилося, збиралося не на жарт в дорогу, а через те, що не всі були вибрані для походу, кипіло таким обуром і так пінилося й збігало, що спинити чи загасити його не під силу було нікому. Оте «не всі» якраз було на руку Сіркові, який одразу ж пустив чутку про набір козаків у похід на ляхів. Не обійшлося без виступів, ба навіть обізвали його, Сірка, вивідцею Хмельницького. Але зустріч із давніми своїми приятелями і просто знаними козаками, однокашниками та шанувальниками, врешті, впевнила Сірка, що він тут удома.