— Запорожці підуть Хмелеві в поміч і без старшини своєї! Ручаюсь за це вам,— сказав упевнено Сірко, ні до кого не звертаючись конкретно.— Хіба ми ще з осені не погодилися з вами про поміч на весну?!
Корній Ходня, Лук'янів син, головний отаман Донського круга, що в стосунках і переписці з царедворцями, як і в листуванні Дону з Москвою через Посольський приказ, за тодішнім кшталтом іменувався як Лук'янов-син, невдоволено сопів носом, цмулячи цибуха, барабанив палицями і вдавав, що зважує сказане. Він уже зрозумів, що Сірко переміг його, і про себе уже навіть вирішив, хоч і приховував той рішенець, щоб дорожче його продати, що таки пошле донців, а радше дозволить їм із наказним Охрімом Корзою та сотниками-отаманами Данилом Кудреюі Савою Купрою на чолі йти до Хмельницького, але лише наторгувавшись та знайшовши собі виправдання перед боярами і царем, зоднобіч, а перед Кругом, покладаючись на отриманий уже менгун,— здругобіч...
Кінчився отой ситний підобідок, і старшини у приязні й дружбі дали слово таки взавтра, не ждучи нерішучих запорожців, піти до Чигирина в поміч Хмелеві, хоч ім'я гетьмана і не називали відкрито.
— Не сумнівайся, полковнику! — запевняв Сірка старий Шумейко.— Уже взасвіт і вирушимо, ось хрест святий, правду кажу! — перехрестився він.— Дзвони і грай, сурмаче, збір наших козаків! — гукнув він своєму джурі, про себе радіючи, що кінчиться тепер і пиятика, і ворохобство.
— Наша також поведе калмиків до Чигирина із Пієм і Шумейками! — тикав себе пальцем у груди старший тайша.
Уже геть під вечір, відпустивши братів Максима і Нестора до батьків у Капулівку на урльоп, зморений пиятикою, виїхав Сірко Велесом у Зозулину Балку на головне січовище. Ледь повівав теплий вітерець, і благодатно, аж спечливо, пригрівало весняне сонце. Сірко нісся шляхом поміж бекетами і вартами, як вітром гнаний. Лише по в'їзді у ворота стишився, бо був спинений чатовими, які ледь не силою привели його у намет кошового, Макара Худолія.
Сухий, плюгаво-миршавий і недолуго-немічний, малого костистого зросту, кошовий сидів за тесовим столом у курені і, як здалося Сіркові, заздалегідь чекав на нього — дивився втомлено і відразно, склавши сажнем під підборіддям писані жилами руки. Його ж коренастий напарник, який сидів за тим же столом, був, навпаки, опасистий і ломакуватий. Ожиріле його лице капшучилося під очима, і Сірко ледве пізнав у ньому писаря Петра Суховієнка.
Оглянувши намет і не дочекавшись ні запрошення сісти, ні відповіді на привітання, він неспіхом повторив своє «добридень» і, не питаючи дозволу, стомлено присів на ослоні та почав мовчки посудити люльку тютюном. Мовчанка тривала недовго...
— Приїжджаєш в січовище, як з неба падаєш! Приїжджаєш, як додому, шпигуєш і ворохобиш, калибаличиш і нацьковуєш мені січове поспольство, яко у власному маєстаті, проти наших рішенців, намагаючись зірвати нам похід на море і агарян. По якому праву те робиш, свавільнику, питаю?! — заговорив нарешті владно непоказний кошовий.— Січ не належить гетьманові, ані його старшині! Вона, прецінь, недоторканна! — аж шкварчала злоба на його устах.— А ти знаєш, що Січ цієї зими ледь не пішла з торбами старцювати і жебрати, що наше товариство геть обірвалося і обносилося до рам'я?! Що коні в нас пошесть взяла, отож і на пастрому їх не могли посолити!? Хто нас одягне, взує і нагодує тепер, коли самі для себе не будемо промишляти? Гетьман чи його камарилья? Ти, може, насолиш нам пастроми, підкинеш збіжжя, чи в ляхів ми добудемо по неврожаї? — ламав він замкнуті долоні на столі, примовчавши.
— Дозволю собі вам заперечити, пане кошовий, бо Січ належить мені, є моїм домом і домом всього люду нашого! Я ж виріс на ній, не як ви оце; а з малого і Молодика, як, певне, знаєте.
— По тому ти, байстрюче, отак ведеш себе і смієш перечити мені, кошовому? — не міг стримати обуру Худолій.
— Не раджу вам,— гамував у собі гнів Сірко,— так ображати мене, бо за звичаєм викличу вас на майданний поєдинок, а там, знаєте чи здогадуєтесь, мо' можу і осоромити вас на весь Кіш,— примовк Сірко, пройнявшись якимось співчуттям і до кошового, і до товариства, і до самого себе.
Мовчав і кошовий, збліднувши, бо уявив собі, що гість дійсно може те вчинити для глуму і розваги січовиків, як свій тут старшина і неперевершений мордирця...
— Можу перепросити вас лише за те, що не шукав вас зразу, а відвідав спочатку донців і калмиків, але зробив це,— зм'якшував Сірко становище,— тому, що, знаючи нужди Січі не менше вашого, знаю й погрозу всьому посполитству рідному на всій нашій землі від ляхів. Адже, переможи нас ляхи, буде переможеною й Січ, пане кошовий... А построму треба готувати із риби, ловлячи її уже тепер, козаків можна підгодовувати пташиними яйцями та дичиною... Отож коли згодні, то хай нас розсудить січове коло. І донці, і калмики уже завтра рано по домові зі мною їдуть у Чигирин. Скличемо раду, погутаримо з товариством, поміркуємо,— хай само вирішить, куди йому йти. Якась частина піде зі мною на святий бій за люд рідний, а решта — з вами на зиски в Азак. А щоб ви не йшли на татар, вдаривши ножем нам у спину, Хмель передав вам ось трохи талярів, то вручу їх як завдаток, коли згодитеся на мої умови.
— Купуєш мене?! Не довіряєш? — обурився кошовий.— Як те маю трактувати і поцінювати?
— Поцінюйте, як хочете, це дарунок гетьмана, а я його тільки передаю! — посміхнувшись, сказав Сірко, підсовуючи без припросин лаву, на якій сидів, до столу.
Не було чого робити сухорлявому, гачкуватому і хиренькому Макарові Худолієві — зрозумів він, що йти проти гетьмана і його посланця, та й проти чималої частини, як здогадувався, січового товариства, нехісно.
«Так-так, чого доброго, він і справді потягле мене на майдан, щоб зганьбити,— ще раз подумав кошовий, змірявши дебелу статуру нежданого гостя.— Січ йому — рідна домівка, і універсали ті гетьманові — не абищиця...»
Обіцяні таляри теж були якимсь вантажем для згоди із Сірком, бо тягли терезки його розсуду вниз. Отож він ходив у мовчазній задумі із кутка в куток, поки таки дійшов висновку, що вчинити інакше безсилий.
Але виручив обох сперечальників присутній у курені і дотепер лише мовчазно-спостережливий січовий писар Петро Суховій.
— Ти, шановний гостю, не коса, а ти, Макаре, не камінь, щоб отак наскакувати в годину скрути. Отож пропоную миром вирішувати суперечку!.. Миром, і годі!.. Миром, і край!..
— Бути по-твоєму,— зітхнув, переглянувшись із писарем, Худолій і знову присів на своє місце за столом.— То як ти собі мислиш те зробити? — спитав у Сірка уже примирливо.
— Скличемо раду. Накажіть посильним покликати січовиків з паланок, а довбиші хай взавтра рано вдарять тут, у січовищі, у накри-тулумбаси. Ви скажете товариству своє слово кошового, а я прочитаю, хоч і через ось пана Суховія, універсал і скажу своє слово, та й хай товариство вирішує, як собі захоче.
— Ти правду сказав, що донці і калмики завтра йдуть походом на Чигирин? — перепитав Худолій, затягуючись файкою.
— Чого б мав вас обманювати? Домовились, і ніби надійно. Таки рано пообіцяли й вирушити.
— Ненадійний народ і донці, і калмики,— погойдав Худолій скрушно головою.— Чого б же то не сповістити мене про той свій перерішенець?
— Говорили, що оповістять, і мені наказали кланятись вам та передати про те,— гоїв Сірко образу кошового вимислом.— Я тут дещо привіз на підвечірок, то не відмовтеся від пригощеиь уже тепер, бо хочу ще встигнути трохи перепочити з дороги, а ніч тепер така мала, а втома моя велика. Буду радий присутності тут пана судді, бунчужного чи й ще будь-кого,— вирішив Сірко не їхати на ніч, як думав, у Капулівку, а заночувати в Січі: або в протодиякона Петра Буркуна, або в курінних Нестора Мороза чи Мирона Коша. Схотілося йому і з Левком Конограєм дискретно поговорити, упросивши його, коли вже інакше не можна буде, повести частину похідців на Азак, не збурюючи своїми наскоками орду.
При спомині про ординців він уперше усвідомив, що хоч і невільно, а зраджує своїй колишній поклятьбі мстити їм і за діда та бабу, і за батька та матір, і за хутір Грушівку, і за всіх ясирників, про яких знав і не знав. «Тільки тому я це роблю, що мусимо спершу перемогти ляхів, а вже потім...— заспокоював подумки совість.— Нужда й закони міняє!» — згадав він Сулиму і глибоко зітхнув.