Світанок для Сірка загорівся рано, бо січище уже юрмилося і метушилося, як він проснувся, а сонце вже залило все довкілля. Новина про його приїзд та збірню зробила своє. Миючись, він почув і глухий гук накрів, і кличну сурму рогів, ба навіть гул хриплого дзвону з бекета-слупа. Пора вже було йти на збурений січовий майдан у вибалку, оточеному колом куренів, наметів, всіляких шоп, стаєнь, возівень, зброярень і амуніційних паковень...
І розпалилося одразу все, розгорілося, як сухе багаття на сонці, та так,— особливо по виступі Худолія,— що і переказати того несила! Видно, добре підготував пан кошовий своїх прибічників за ніч, бо поставали вони по всіх кутках, дружно горланячи як навіжені. І сутичка між прибічниками походу на море і на поміч Хмелеві в першу ж мить ледь не привела до бійки.
— ...Нашими та посполитими головами пан гетьман Хмель ляське панство нищить, а своє підіймає нам на тім'я та утверджує... Січчю хоче керувати, як своїми полками... Універсалами голови туманить і поспольству, і нам, свій рай земний обіцяючи...— кричав надривно Макар Худолій до натовпу.— Не бути тому! Не визнаємо ми його як гетьмана над нами! Адже торік стільки нашого брата поклав у битвах з магнатами, а який глузд поспольству і нам, козакам, з того?! Підкупили його разом із усією старшиною ляхи, відьму-ляшку повійну під нього підклали і змусили повернути пашу вікторію від Замостя, коли вороги були вже повержені в прах. На пшик перевів він і ваші, запорожці, звитяги!.. Хто верне тепер ту вікторію поспольству і вам, козаки, та вашим дітям, жінкам, матерям, нареченим і батькам?! Ніхто! І не такого нам гетьмана треба нині! — аж зривався Худоліїв голос.— І не такого раю на землі заслуговуємо ми з нашим людом!.. Воля ваша, я не перечу, бо єсмь слуга ваш, але остерігаю вас, бо зносилися ми до краю!..
Услід кошовому зразу ж виступив, видно по домові з ним, і Петро Суховієнко, закликаючи засудити і універсал, як підбурливий, і гетьмана — за торішню зраду козацтву та поспольству під Замостям.
— Відомо вам, славні запорожці, що Хмель хоче передати все світське, оружне і духовне поспольство наше русинське, відірвавши його від Польщі та Литви, покручно лютим боярам-московитам на розшарпання,— передихнув він, дивлячись угору, ніби читаючи там щось.— Чи ж гадано-мислимо те для нас, вольних, питаю вас?.. Чи допустимо?! Адже цар і бояри є гнітителі сіромного люду навіть у Московії. Вони кровопивці, привласнювачі всього чужого і нацьковувані!.. Як сміють погрозливо вимагати від нас, січових вольних чільців, щоб ми, не гаючись і як стій, віддали їм для мстивої розправи здавен-давна їхніх нібито біглих людей, і це тоді, коли ті люди є наші викітці-козаки, як і оті, що трьома сотнями родин у біді пішли з черкаським сотником Михаєм Кадиченком викітчанами ще по гетьманові Михаї Дороші на нічийщини і заклали на них свої черкаські слободи на злитті річок Харкова, Лопані і Уди або на Сіверському Дінці! Не бути тому! Не бути, козаки!.. Хмель і хмелята бачать у спаї з царем та боярами станові пільги собі і своїм родинам, а нам, козакам, і нашому всьому поспольству нащо вони, забирали, грабіжники й здирці!..— вклонився низько до натовпу насамкінець.— Січовиком-запорожцем себе числиш, достойний чільнику, а слугуєш дуці-гетьманові, то як маємо сприймати те? Перечити всім тим, що не ввійшли в компут до походу на Азак, не буду, та й іншим, хто забажає, але остерегти січове товариство мушу, що не по путі йому із паном Хмелем-маєтником, та й квит!
Сірко слухав писаря і десь глибоко в душі міг би й погодитися з ним, але не тепер, коли була ще не добита шляхта, яка із усіх сил хотіла вошвою втриматись на теплому кожусі поневоленого люду. Отож і в своєму короткому виступі не підтримав писаря, коли протодяк Петро Буркун на його прохання прочитав Хмелевого універсала.
— Дідько вас знає, куди ви, дуки, нас, сірому, ще заведете,— полетів із натовпу злобивий докір Сіркові від старшого, вже геть шпакуватого козака з тонкими хвостиками сивуватих вусів і такою ж, як і в Сірка, сергою в усі.— Боярами, чувати, пнетеся всі стати, під царя нас підгребти наміряєтесь приховано, маєтності придбати. Ми, ті, що не ввійшли в похідний компут на Азак, підемо з тобою і життя понесемо, але не за твої і старшинські привілеї, а за свої — поспольні, а то ви із одного ярма нам поможете випрягтися, а в друге, ще тяжче, запряжете,— горланив він як навіжений.— Було вже таке не один раз із багатьма із нас. І твій гетьман виміняв собі старшинство та маєтності не за одне життя козацьке...
— Згадали, козаче, як сідали,— спробував напівжартома спинити горлана Сірко.— Я не кличу вас у підданство гетьманове і його старшин, а прохаю лише стати їм нині у поміч проти шляхти, магнатів — тих павуків-блощиць і орендарів-лакиз, наших визискувачів і поневолювачів,— а це не одне й те ж! А щодо «виміняв» — то жаль, але на шкоду повшехного поспольства нашого не лише старшини були, як відомо, зрадцями козакам і запроданцями, ай наші духовники, посполиті та козаки-сіроми, бо і гетьманів та чільників — Байду, Кішку, Косинського, Кулагу-Петражицького, Трясила, Сулиму, Павлюка-Бута, Скидана, Чорноту, Ганджу — вони зрадили, викуповуючи для себе гаразди та життя. Сором і гріх!..
— Також згадав, як с... сідав,— повторив глузливо шпакуватий, ледь дослухавши Сірка.— Що зараз говорити про те, що було, як новий рік у нас починався в березолі! Порівняв сірому зі старшиною! Гетьман від ляхів отримував до п'яти соток, полковник — сто двадцять, сотник — шістдесят, гармаш — п'ятдесят, десяцький — тридцять, візник-фірман — двадцять, а рядович-козак, сірома,— всього сім злотих на рік, то як їх можна рівняти в зраді?..
— Не час тепер, славне січове товариство, На чвари та на осуд всіляких помилок тратити порох,— примирливо сказав Сірко.— Позбутися Польщі — це куди важливіше, ніж позбутися панів! Кінь на чотирьох ногах, та спотикається, а людині на двох і бог велів... Без вас, січовики, славні запорожці, ніякий гетьман нікого не підніме і не утвердить, як запевняв тут нас пан кошовий, хоч і багато в його словах гіркої правди є. Тож кличе вас гетьман, кличуть старшини, кличе вас люд наш знедолений, і я кличу іти на змаги за волю, людську долю та віру Христову. Ставайте проти наруги й ганьби, яку ще чинить знавіснілий чужинець над батьками, матерями, жінками й дітьми вашими невивільненими,— скінчив Сірко, сам собі дивуючись.— Донці і наші тамтешні січовики з калмиками, шановне товариство, сьогодні рано уже рушили у поміч гетьманові і нашому люду, то хіба можете ви не вирушити?! Он, бачите, пилюка хмарою стала!..— показав пальцем убік.
— Як то, донці й калмики?! — збурився натовп, оглядаючи хмарища, що стояли в небі.
— Ти диви, якась курява справді висить! А домова ж, казали, у нас з ними?
— Була домова, але тепер не до промислу, козаки!
— Не оконені ми і без зброї, вважай,— вигукнув хтось у натовпі.
— Возів у великолузьких селян уже трохи домовлено,— збрехав на ходу Сірко.— Пастрому і сухарі, луки й списи зготуємо в путі до Чигирина чи саморуч, чи на гетьманові гроші, коні всім будуть уже в діброві під Чигирином, в гетьмановому полку!
— То ми будемо при гетьмані, і він нас вестиме, чи ти поведеш?
— Як згодитеся, то й поведу, але не раніш, як за три дні. Мусимо ще возів спорудити і всього іншого,— зрозумів Сірко, що більшого він уже не в змозі зробити.— Ті, хто згодний іти зі мною, ставайте отам на горбищі чи з сотниками, чи з курінними та куренями, щоб я міг побачити вас і ваших привідців або призначити їх по вашій згоді...
Заворушився майдан, та і вся Січ невбарі завирувала, розтікаючись, як повінь, на два боки. Стоячи на підвищенні поряд із розгубленим кошовим та старшиною Коша, Сірко дивився, як поодинокі козаки йшли то туди, то назад в замішанні. Врешті, та частина, що пристала іти з Сірком в поміч Хмелеві, виявилась значно більшою.
І закипіла робота коло всякої зброї і збруї, біля старих дараб і драбин, канатів, кадубів під пастрому і ошатнення коней, біля начиння й посуду, одягу і взуття, поволі втягуючи все ширше коло зголошенців у передпохідний процес. Того ж таки дня, одразу по виборах чільників, Сірко спішно послав малорослого, розторопного свого однокашника Василя Шевчика із кисетом грошей у Капулівку з повелінням негайно прибути на Січ Максимові й Несторові, а потім той мусив з вітчимом Корнієм Слимаченком та батьком Дмитром Прихідьком придбати по великолузьких селищах — Хуторах, Ушкальці, Грушівці, Куті та Покровському, в Черкаській слобідці та в Перевізній Балці — всі пригодні для походу вози й мажари з волами — чи в дар Хмельницькому від селищан, чи за оплату. Ще ж треба було всього за три доби, як вирішив, полагодити і поремонтувати їх, змазати, запастися коломаззю в далеку дорогу...