— Гроші плати, як зможеш, по доставці господарями підвід сюди в повній справності,— наказав він посланцеві на прощання.
— Само собою, Іване! — хитро і багатозначно кинув Шевчик.— Чи я того не розумію, думаєш?!
«Таки зруйновано, слава Богу, гатку-греблю! Таки зрушила вода і потече тепер у вселюдське річище, а я виконаю гетьманове доручення, як, може б, ніхто не виконав»,— утішливо роздумував Сірко, наглядаючи, як хоч і поспіхом, але ретельно повсюдно готуються січовики в далеку дорогу.
8.
У майже недоступних для ушкалів великолузьких обширах задихалася в цвітінні заворожена повесінням земля, парувалося у дзвінкім багатоголоссі співів птаство, раювали в райдужних мріях про гарний урожай, приплоди, гаразди й достатки люди.
Сіркова сестра-зведенка Настка того погожого весняного дня і не сподівалася на приїзд у Капулівку свого коханого Лаврика та братів Максима і Нестора, що як з неба впали всій родині на голову.
— Нам наказав притьмом везти йому оковиту, а Лаврові он цілий урльоп дозволив,— почула дівчина нарікання Нестора за перехватом-обідом. Чула і не йняла собі віри. Мов оніміло в неї раптом усе тіло, мов щось вступило у ноги і спутало їх, серце від тієї вістки забилося і заборсалося пташкою в грудях, наче в сільцях яких.
«Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. На урльоп!.. На урльоп! — ще не могла дівчина усвідомити, що сталося, аж лякаючись.— Таки почула свята Богоматір мої молитви, таки відпустив його Іван, спаси його, Боженьку! Але що сталося?! Хіба вони досі не на війні, чи, мо', вранений він?» — потай стала вона у ванькирчику під дверима, щоб почути Максимову оповідь матері.
Так і випровадила аж за греблю братів із питвом та наїдками, не вивідавши до пуття, що з Лавриком. Так і додому, мов зморена, вернулася, не зустрівши його в путі, так її і довгожданий вечір застав — збуджену, натягнуту, мов струна, в пекельно-солодких, щемних муках та слізних очікуваннях. Тому й набралася сміливості та відпросилася в матері на вечорниці до баби Васьки із шитвом. А вже як вийшла з двору, то, мов псами нацькована, кинулася з усіх сил завулками та манівцями на край села, щоб вже звідти, уповільнивши ходу і гамуючи задуху від бігу та переживань, направитися до гуківського дворища: І, на подив і втіху собі, вже віддалік побатала Лаврика.
— Ти, Настко? — сповільнив він кроки, обізвавшись до неї притишено.
— А тож-бо хто?! — чомусь образилася дівчина, відчуваючи, що в роті їй пересохло.
— Люба! Ти взнала, що я приїхав, від братів? — притис він її обережно до грудей.— Ніяк не міг вирватися з нашої капели раніше,— виправдувався.— А це що ж у тебе?
— Шитво. Відпросилася в матері на вечорниці на одну дзигарову часину,— зніяковіла Настка, ніби в чомусь грішному спіймана.
— А я ось,— висмикнув, відвернувшись, з-за пазухи щось,— привіз калинову хустку, вона тобі, білявій, до лиця буде!..
— Нащо ж ти її віз!? — вирвалося докором і радістю у Настки.— Як же я те поясню матінці й татові?! Вони ж у гніві казали, щоб і думати не сміла про гульки та кохання.
— А так і скажеш, як є,— не знайшов Лаврик, як розрадити дівчину.— Хіба ж ми з тобою який гріх чинимо?
— Та воно-то так, але хіба ж вони зрозуміють нас, любий? — оглянулася дівчина.— Давай-но кудись збочимо.
— А куди ж?— оглядівся і Лаврик.— Хіба в луку до отих копиць? — поклав він обережно Настці на плечі свої руки.
— Ти, Лавре, рукам волі не давай!— звільнилася дівчина вигином тіла.— Не давай, кажу! — погрозливо і аж плачно прошепотіла вона.— Не давай і не... думай!..
— Що ж у тому вадного? — удав ображеного хлопець.— Уже й торкнутися тебе не можна! Так просився в пана полковника, так уже благав його, щоб відпустив, а ти так до мене?!
— Один брат Іван тільки й розуміє нас із тобою, видно,— сказала, зітхнувши, примирливим тоном Настка,— бо батьки нас тільки глузом міряють, ніби ми ще діти маленькі,— поскаржилася дівчина після мовчанки.— Ще тітка Домна та дядько Корній Слимаченки хіба ото прихильні до нас, а Максим з Нестором — то й не кажи! Приїхали знову на добу всього, а ще й не стемніло — обидва вже кудись подалися, мов вітром їх змело. Думаєш, не знаю куди?!
— Куди ж, як не до дівчат,— спинився Лаврик обік стіжка торішнього спольного сіна.— Присядемо тут?
— Присядемо. Але, цур, ти не будеш торкатися мене і обіймати, як ото зимою!
— Що з тобою, Настко!? Уже й торкнутися тебе зась?! — став дорікати Гук, смикаючи сіно зі стіжка.
— Знаю, до чого ті твої доторки ведуть! — зітхнула Настка скрушно.— Тітка Домна мене попереджували, щоб — Боже упаси! — уникала того!.. Говорили...
— Що ж вони говорили? — зробив Лаврик місце із насмиканого сіна.— Присідай ось тут!.. Так що вони говорили?
— Оповідали, що в їхньому хуторі козак і козачка дуже любилися, аж помовитись мусіли, а потім і підпустилися, надіючись на швидке весілля. А вдосвіта заскочили якось людолови і їх, і всіх хуторян сонними забрали та й повели в ясир. І стала ота нещасна козачка, що як ангел була чистою, згодом у ясирі мученицею-покриткою, і стала нарікати і на себе, і на свого коханого, і на батьків, що не попередили її, і на татар... Тітка Домна наказували мені нізащо не зближуватись із хлопцем, хіба тільки уже по весіллі. Я вірю їм, то й пообіцяла, наклавши хрест святий, що буду того дотримуватись! Отож знай!..
— Дивлячись із яким хлопцем підпускатися,— в'яло заперечив Лаврик.
— А хоч би й з яким! Попереджували, що ні з яким невільно те! Гріх великий і небезпека непоправна для молодят, казали вони, а ще мовили, що зближення недобрі духи роблять і отуманюють розум так, що молодята робляться безтямними...
Закохані якийсь час мовчали, прислухаючись до своїх подихів, до тріпотливої непогамованості сердець, до стривожених викриків пугачів у лузі і чатівників на бекетах, до плюхкання води. Ніч поволі вияснювалася, висіваючи нові й нові зорі, валячи Стожари і кидаючи вогняними спалахами згорених зірок у заобрії. На сході аж ген небо, що було вкрите куделями хмарищ, поволі лущилося від них, поки й зовсім очистилося темнуватим всиненням і глянуло голубаво-блакитними велетенськими білками очей на землю...
Приємно молодятам було отак сидіти, навіть мовчки, бо відчували одне одного, бо по-справжньому любилися... Ні геть хирявенька Гучиха, ні дорідна тепер Ївга — їхні матері — не вірили в оте справжнє, ще дитяче, а таке чисте кохання, бо й не здогадувалися навіть, де їхні діти отак затрималися в оцей чарівний весняний вечір...
Хоч і з трудом, але і другодень молодята таки зустрілися, уже коло двору тітки Домни, до якої Настка відпросилася в матері ще завидна. Та на третій день Ївга, щось запідозривши, як ото випадково знайшла у прошві доччиної подушки калинову хустку, вже не пустила Настку із двору, хоч та й рвалася, як пташка із сильця, і просилася ревно дозволити їй до подруги-посестри.
— Матусько люба!.. Матусько мила!.. Дозвольте мені хоч на малесеньку хвилинку, хоч на ментик,— аж на коліна ставала перед Ївгою дівчина.— Я ж обіцяла тітці Домні, що прийду увечері і домну їй прядиво. Ну мамочко, ну мамусько! Потім нікуди не ходитиму, ось хрест святий! — хрестилася запопадливо.
Ївга врешті не витримала і таки відпустила Настку, але згодом одумалася, нашвидку перевдяглася, причепурилася та й сама пішла до Слимаченків на пересвідчення, захопивши з собою оту калинову хустку, знайдену в прошві.