— Не вільно мені і нерозумно лишати впливових невдоволених позаду себе на волостях, добродію Іване, коли вирішую долю України! — відповів у роздратуванні, погрозливо і водночас втомлено гетьман Сіркові на докір.— Казав же й кажу, що ви не бачите того, що бачу я! Оці нові маєтники,— додав згодом спокійніше,— завтра можуть стати не маєтниками... А з простим людом немає нам ради. Бери їх, годуй, оконюй, голубе, формуй, зодягай, озброюй і вчи в путі, бо ж у бої ведеш!..
І Сірко, хоч і губився, як те зробити, хоч і пікся в розпачі, хоч і обурювався, та розсудливість врешті брала своє, і він годував, зодягав, учив, оконював полк, дійшовши навіть до конокрадства цілих табунів чи позичок коней у татар. Гетьман був владний, і перечити йому в діях було ворохобством і злочином.
Часом Сіркові здавалося, що не він із отим своїм полком рухається вперед, а попутні пострішшя, отиньковані двори, утеплені очеретом, рогозом, коноплею і віниччям хати та деінде землянки, садки, ліски, греблі, байраки і яри сунуться їм навстріч, впряжені в нужду. І що більше терся тепер Сірко між старшими і знатнішими, тим частіше згадував і тим більше визнавав правоту батька Дмитра Прихідька та кошового Макара Худолія, що дійсно йде стихійна заміна одних визискувачів-чужинців, які втратили протягом тривалого часу людську гідність, другими, своїми, що зводяться і непомітно сідають на плечі бідного народу.
«Січ і тільки Січ лишається твердинею, куточком, де ще живе і може діяти народовладдя!» — доходив він висновку і не раз ділився ним із побратимами, часто-густо виказував і Хмельницькому, Зорці-Трачу, Виговському та іншим... Такою вже була його вдача, бо ненавидів насилля і визиск всім єством своїм...
Як і в усіх попередніх народних рушеннях, революціонізована Хмельниччина в боротьбі за свої спершу туманні, а згодом ясніші ідеали поволі знищила своїх найстійкіших та найпалкіших зачинщиків і надійців, січовиків і посполитих, а найпаче їхніх первопровідців, як ото: Кривоніс, Морозенко-Мрозовицький, Голота, Махненко, значна частина з яких тепер ще несла своє життя на смерть за життя бідного люду свого. Нищила, поки не знищила, одних та підняла на поверхню і посадила на «вільні місця» тих, які, ніби продовжуючи попередників, загальні традиції і полум'яно-визвольні захоплення, рвалися більше до самовладдя, запопадливого користолюбства і наживної зажерливості, ховаючись від поспольства палкими гаслами патріотизму.
Іван Сірко, як і чимало інших, непросвітлених, чи більш-менш просвітлених грамотою привідців, геть байдужий до влади і наживи, коли не рахувати пристрасті до доброго коня та вишуканої зброї і збруї, не бачив іншого виходу в тому становищі, як продовжувати збройно і безкомпромісно стягувати із народних пліч отой п'явкососний чужинський гніт, сподіваючись, що із своїм ще невкоренілим панством народові пощастить впоратися потім, позавтра...
...Вже позаду лишилися Біла Церква і Вінниця, вже поминули Брацлавщину і Подолію, Старокостянтинів, коли козацькі війська нарешті підійшли торішнім протореним шляхом під Збараж, підминаючи дрібні спротиви окремих польських загонів по путі, і спішно стали на горбі для приготування до бою.
Отут, помалу зібравшись і згуртувавшись у Збаразькій фортеці-твердині, їх очікували ворожі полки Фірлея й Вишневецького, що невбарі поповнилися і найманими загонами коронного гетьмана Станіслава Лянцкоронського, воєвод Заславського та Конецпольського. Обіч були розкидані загони Вітовського, Сапеги, Болдвина, Оссолінського, Денгофа, Любомирського, Гумбольдта, Вольфа та інших — зі слугами, служками та нефрунтовими людьми.
Був розквіт літа, кінчався липець, як, врешті, козаки шістнадцятьма лавами пішли в обхід на Збараж і його фортецю, несучи в перші дні великі втрати. Вже третього дня козацьке військо зусібіч окільцювало у Збаражі і ляхів, і німецьких рейтарів та інших найманців, насипавши неймовірним трудом свої вали вище фортечних стін-мурів та поставивши на них гармати, і почало смертельну осаду міста, весь час відчуваючи поміч місцевого рідного русинського населення...
Сірко, як і Богун, Нечай, Джалдлій та інші, практикував, крім насипу валів, підкопів та колісно-підкітних бекетів і возово-дарабних рухливих вужаків, вихватки, обманні засідки і наступи, виклики на герці, замани супротивника-ворога в засідки.
— Побратими! Звитяжці!..— звично звертався він до козаків підлеглого йому полку.— Допомагайте один одному, але себе і сил своїх не шкодуйте для загалу, рідного поспольства та нашої козацької держави!.. Хай нам поможе Бог, відвага, взаємодопомога, кмітливість та побратимство!.. За мною, козаки! Гайда!..— вигукував він голосніше, перехрестившись, і нісся на огирі із піднятою догори шаблюкою чи списом стрімголов на супротивника...— За мною, козаки-и-и!.. Я з вами!..
Коли навіть Сірко бував позаду, то і тоді вела усіх його засада хитрості, навальності і грізності. І допомагали йому завжди самовіддано, непоцінимо, копіюючи чільника, козаки і підлеглі старшини, як і вивідники на чолі з Гнатом Турлюном та Богом даним Тимошем Хмелем. Правда, гетьман, застерігши сина від Сіркового впливу, відкликав його опісля в свою генеральну свиту, ніби для помочі собі, ледь відірвавши його від простого, доступного полковника-стратега Сірка...
— Всі ви, старшини, не згодні з татом, а чомусь, дивно мені, слухняно ідете з ними, навіть на смерть,— дорікнув Тиміш Сіркові.
— Батько твій веде нас на святе діло,— відповів, на диво собі не образившись, Сірко.— Він — втілення і іпостась кінцевої, хай і не бездоганної нашої мети, а різноликі та різношерсні незгоди його старшин, та й січовиків, цього разу просто ворохобні. Дехто з нас, байчал і байталгалайд, плете, що в голову прийде,— докинув він згодом, лише потім зрозумівши, що дорікнув тим Тимошеві.
Десь за тиждень денних і нічних безперервних боїв, коли кільце довкола Збаража звузилося і наблизилося безпосередньо до мурів фортеці, а обложенці вже не мали зовсім їжі, Хмельницький зняв уночі свої основні сили і таємно направив їх від Збаража під Зборів, назустріч королеві, що йшов у поміч своїм обложеним потугам із великим посполитим рушенням. Та полк наказного Джалалія і запасний гетьманів полк Сірка не лише надійно встерегли обложенців, поки основних сил не було, а й неоднораз нападали на фортецю і вдиралися до неї, шаткуючи всіх, хто чинив супротив.
Невдовзі і посполите рушення було розбите наголову, отож здавалося, що доля польських потуг вирішена, бо обійшли їх зусюд і козаки, і татари, непомітно скориставшись туманом... У вихорах атак згасали літні дні як для обложених у Збаражі, так і тих, що прийшли їм на поміч, пробиваючись до фортеці. Гасли у вибухах, димові, куряві, тріскотні, в смертельному іржанні коней, у стогонах людей, у чавленні трупів і ще живих тіл, у розвідинах і роз'їздах. Бої велися і ночами, спалахуючи то там то сям, і не на життя, а на смерть, бо обложенцям нічого не лишалося, як вирватися із лещат або вмерти.
Смертельно бився і запасний полк на чолі з Сірком. Гасали його старшини, а найпаче Гнат Турлюн, перевдягаючись то в татар, то в рейтарів, або й у жіноче шаття уршулок, приносячи неоціненну поміч не лише Сіркові, а й самому гетьманові. Незамітним, спритним, хитрим і пронирливим був сотник без сотні — бунчужний Гнат Турлюн. Не нападав, а налітав коршуном зі своїми кіннотниками чи пішцями Сірко на розвідані ним ворожі загони. Пробивався крізь їхню гущу як таран — зі стогоном, хрустом, брязкотом, зойками і дзвоном та шкребетом шабель в димах і стрілянинах.
І дивно, втрати в його полку були значно меншими, ніж у інших, а досягнення — набагато більшими. Правда, часом йому здавалося, що світ, перевертаючись, гуде і крутиться, горить і кінчається, та, помітивши зручніше місце, він користувався ним і падав на ворога, ніби щойно вступивши в бій, косив і таранив грудьми коня ворожі лави. Перекидаючи в шаленому леті шаблю із однієї руки в другу — був же собі, на щастя, лівша, він смертю летів на супротивника: невідворотно, невпинно, як неосильна кара...