Сіркова валка-батова з кіннотою попереду і позаду ще попутно доладновувалася, зупиняючись, як її в путі догнав молодий гетьманчук, отой неслухняний і перерікливий Тиміш Хмель, із сотнею свого війська. В дискретній розмові він признався Сіркові, що його чигиринську красуню Василину таки звела в домовину Гелена, що батько, мабуть, таки несповна розуму стали, слухаючи отця Федора, потураючи забаганкам тієї зміюки з Чигирина...
— Мов жива, лежала вона в труні, бідна горличка моя,— по довгій мовчанці сказав він скрушно.— Не обійшлося, кажу, без Гелени та скарбника, а може, навіть і...— затнувся на мить,— тата! Я не обмовився, пане Іване, бо із її батьками вони здавна ворогували,— знову поринув Тиміш у мовчанку.
Сірко, слухаючи гетьманича, не знав, що й думати про причину його появи, але й це вияснилось по якімсь часі.
— Їздив я зі своїм товариством по татовій намові до тестя... так-так, до господаря Молдови Базиля Лупу, сватати його Розанду,— ділився Тиміш.— Гарна і вродлива вона, але ж — дитя дитям і лялька! Тесть і теща приймали і вітали мене як гетьманича, дозволяли нам всілякі прогулянки: і на човні, і на конях — верхи та в берлинах, забавляли музиками і танками, аж поки не взнали про зраду татарви під Збаражем на Стрипі... Я зразу помітив якусь переміну і попросив згоди на шлюб. Тяжко повірити, як можуть мінятися люди! «Розанда, бачиш, вже заручена!.. Розанда вже була б жоною, та ще й ранговою, коли б не така молода!.. Ні й ні, та й квит!..» Плакала бідна дівчина, як те почула, та і я був смертельно ображений, ніби обікрадений і висміяний, як малюк,— зітхнув він глибоко і знову примовк.— Просила, пташкою квилячи, молила домагатися її, хоч би що, хоч би й збройно, грозилася втопитися, як не порятую її... Отаке в мене щастя,— затих уже вкотре Тиміш, мало не плачучи.
— Як же ви розумілися з нею? — спитав згодом Сірко.
— Говорять вони і по-нашому: і вона, і паніматка Кукона Тудоска, і тесть Базиль та його сини Йона та Степаниця. Вони якісь родичі-кревняки славного Петра Могили та Яреминої матері Раїни Вишневецької. Паніматка Кукона-Катерина Тудоска рідна мати гетьманші Радзивіллихи, чи що... Розанда і гречанські книжки читає, бо пан Базиль є греком...
«Нужда закони справляє»,— подумав про себе Сірко, а вголос спитав:
— Ти попутно нас догнав чи навмисне до мене?
— Навмисне, пане Іване. За порадою Нечая і Богуна... Вернувся до тата оце за поміччю збройною, а вони поглузували, а потім порадили самому над тим промишляти, явно втішившись, що ліве крило колись буде в надійній обороні! Грошей, правда, дали досить, не поскупилися. Отоді і зважився я, на раду пана Данила та Богуна, звернутися до тебе, пане Іване. По путі догнав калмиків і донців, то тайші Аюкай-мурза і Мазар-батир, як і Корній Ходня та Яків Пій, відмовилися, а дядько Семен Шумейко та їхній Андрій із донськими січовиками згодні піти зі мною, якщо згодишся ти. Всі кажуть, що для такого походу мусить бути не менше двадцяти тисяч шабель, а з тобою ж тут коло шести, та у Шумейків більше трьох. Ще наказний Давид Носач обіцяв піти з тисячею, мабуть по намові тата, гадаю піде і дядько Пушкар з двома, Дорошенко за дозволом тата поведе свої дві тисячі — то небагато, як бачиш, і не вистачить. Може, ще додасться і пан Богун, та щось і я зберу...
— То тато і на мені настоювали, чи як?..
— На тобі і на Богунові, як я зрозумів,— в першу чергу. А на решті — не дуже. Веліли мені тримати усе це в таємниці і ще просили через мене у тебе вибачення... Уклінно,— згадав Тиміш.— Чуєш? Уклінно! Нужда в них з'їла гонор, видно.
— А вибачення за що ж?
— А хто зна. Вони тепер у всіх вибачення просять. Більше, думаю, за спілку з ханом. А Виговського і Зорку-Трача шпетять на чому світ стоїть.
«Нічого сказати, мудрий чоловік гетьман! Доброзичливо, обдумано хоче вплутати нас із тезком Іваном у сватання, щоб колись його ліве крило було в захисті. А може, не хоче, щоб я опинився на Січі з оцією обуреною масою, а Богун межував із ляхами?» — вистрелила здогадка.
— Дуже тато не хочуть, щоб ти, пане Іване, пішов у Великий Луг, як зауважив я, бо там знову Макар Худолій грозиться гетьманом стати і осудити їх на смерть,— підтвердив Тиміш здогад Сірка.
— Знову гетьманом?! Худолій?! Чи ж правда те?!
— Чесне лицарське, чув! Сам пан Капуста дискретно запевняли мене...
— А в тестя ж війська скільки тепер? — поміняв Сірко розмову.
— Досконало не знаю! Думаю, з дві тисячі без рушення буде. Та що те військо? Воно, як і челядь та охорона, більше з русинів та козаків.
«І не куди-небудь, а в самі гетьмани пруться,— думав своє Сірко.— Не бачать хіба чорної біди?.. Як же гетьман вийде тепер із цієї халепи при отакій оказії в усьому краї? Таки, може, мені необхідніше кріпити оте „ліве крило“, аніж проливати людську кривавицю у чварах і усобиці...»
— Замахуєшся, Тимоше, на золотий, а вполюємо, може, на гріш всього,— сказав згодом гетьманчукові.— Ляхи, як дізнаються, показяться, та й султан не мовчатиме.
— Султан тепер у забарному поході з військом, татари, певне, мовчатимуть, а домови з ляхами ми тим походом не порушимо ж,— Тиміш був утішений півзгодою Сірка і готовий заздалегідь до всього.— Армія хоч і буде ніби моєю, до тата неналежною в розголосі, як вони того хочуть, але я тебе, пане Іване, і пана Богуна слухатиму безсуперечно,— пробував він вияснити наперед стосунки.— Ваші поради і накази будуть для мене обов'язковими... Тато велять мені пускати чутки, що ми проти його волі під султана підемо, рокош чинячи!..
«Он воно що!.. Молоде, зелене, а вже має в собі щось велике і лицарське, хоч і заплутане в батьківські хитринки,— подумав Сірко.— То йти мені з доброхітцями на це сватання чи не йти?.. Таки, мабуть, іти! Авжеж, іти!..»
Козаки підвели до усамітнених розмовників кобзаря, спитали Сірка, чи можна посадити його поряд. Одержавши дозвіл, той сів невдалік на колоді, поправив різноколірну тасьму під брилем на чолі, помацав обік себе прискуленого з торбинкою через плече міхоношу в дорогій, завеликій для хлопчака кирейці, мабуть, подарованій козаками, і мовчки втупився баньками в небо.
Задзвонила потиху під сухими пальцями сліпця кобза, і озвалася дзвоном струмка спершу тихо, а потім гучніше друга струна, третя, десята. Зірваний, але ще дужий голос уплівся в мелодію струн мажоро-мінором:
Козацьке коло вкруг колоди поволі росло і ширилося, а голос співця-кобзаря могутнішав, заливаючи спраглі душі і горем, і надією на вихід з нього.
Отой спів не лише забавляв, розважав чи й розраював козацтво в біді, він наснажував його і думами про Шаулу та Наливайка, Кішку та Підкову, і жартівливими переспівками, що паплюжили козаків-недбайлів та нетяг-пропияк, баглаїв-гуляк і уже геть бабкуватих бабіїв-бабодурів, що лізли до молодих і плели облудними язиками, що в голову влізе:..
Нарешті стемніло, вкрилося сутінками і запоночіло. Сліпець, пробринькавши, змовк, ніби на спочинок. Козацьке коло поволі стало рідшати, люди йшли на спочинок.
— Що ж нам тепер робити і куди йти, діду? — звернувся до співця Тиміш після чималої незручної мовчанки.
— Чи ж мені, сину, сліпому, краще видно, як вам, видющим? — по роздумі відповів кобзар, зітхнувши.
— Я до того, що ви між людьми ходите і ні від кого не залежите,— ніби виправдовувався гетьманчук.
— Ідіть туди, думаю, де можна і треба визволити рідний люд від кормиги та жінкам і дітям волю принести, бо не приймає народ гетьманового миру із ляхами!..