Фуркали і летіли безвісти з-під копит Велеса птахи, переполохані на смерть, а його, вершника, манили розбиті в друзки вогненні блискавки в слюдяних шибках осель, манили обійстя, що, злякано близячись йому навстріч, озивалися гавкотом псів...
У першім, що трапився йому, дворі полковника радо, хоч і мовчки, зустріла якась вдовиця, послужливо повівши коня в свою порожню стаєньку. За мить і сам він пішов за нею до хати. Потоптавшись перед порогом, сів ніяково і втомлено в ледь освітленому каганцем-сліпцем застіллі.
У хаті пахло свіжоспеченим хлібом, якимись травами та кукурудзяним солодом. І, поки він уплітав поставлену перед ним у мисці ряжанку, батуючи свіжого книша, а господиня слала йому чисту постіль на полику, гроза підійшла і в хутір, накрила його, як паполомою, темінню.
Сірко, смакуючи вечерю, прислухався до острашливих громихань і гуркотів грому надворі і невільно наглядав за господинею, яка, здавалося, не реагувала на все те, надвірне. Раптова нічна темінь тисла знадвору слюдяні шибки маленьких віконець, пнулася й пхалася до хати, погрожуючи затопити собою все в ній, і таки — хай і пізніше, як погасили світло,— домоглася свого: приспала і Сірка в постелі, м'якій і теплій, духмяній від сіна.
Прокидаючись уночі то від гуркоту грому, то від неймовірної по тому тиші, постоялець чув, як не спала господиня, зітхаючи в другій половині хати. За віконцем кавуновою скибкою висів, що вартовий на бекеті, посріблений місяць і оксамитилось бузкове небо, а в хаті світилися дожовта вишкрябані молодицею лавки. Вже прокинувшись зовсім, Сірко бачив, як самоцвітно переливався зі сходу на захід сріблоросий, чистий, наче скупаний, ранок і як лебеділа голубизною далина неба.
Не знати чому, але і на диво неговірку молодицю, яка, почастувавши гостя сніданком, підвела йому досить напашеного Велеса (у Сірка всі коні після Січі забобонно називалися Велесами), і її гребенястого задиристого півня, що погрозливо пірчав на Сірка серед табунця курей у дворику, і віконниць, помальованих квітами, і гострого запаху кріпцю рано в хаті,— йому не хотілося лишати.
Тому, мабуть, так неспішно їв сніданок, усвідомлюючи, що сьогодні знову порине в буряну смертельну січу, і не знати, чи й вирветься з неї живим. Молодиця теж, видимо, не хотіла відпускати мовчазного постояльця, отакого короткочасного. Поправила, поки гість ускочив у сідло, довгу коневу гриву, благословила не словами, а доторком руки до їздця в дорогу та й повела поглядом так, що аж серце стислося в Сірка від жалю до неї.
Хоч як дорікав собі Іван Сірко за те, що послухався гетьмана і не поїхав особисто на вивідини під Пилявці, постійний отаман його полкової вивідної сотні Гнат Турлюн зустрів свого полковника, як рідко коли, в повній всеобізнаності. З його оповідей гетьманові вивідці брати Клим і Марко Стасенки були тими вивідцями, для яких усе можливе. Від них він і довідався про польські регіменти під Пилявцями і їхнє розміщення.
Слухаючи Турлюна, Сірко ніби своїми очима побачив і всю пилявцівську місцевість, і шанці в ярах та на луках, на яких, за наказом гетьмана, зі ставки в Білій Церкві Сірків полк мав діяти, і ляські свіжозібрані ровти від Старої Синяви та берегів Ікви.
Гнат Турлюн знав навіть, як надвірні королівські чи наймані війська можуть стати супроти них, під чиїм регіментарством вони будуть та якою зброєю володітимуть. Знав він і те, що Богдан Хмельницький, який по Корсунській битві віддалив від себе Сірка, послав дуже підданницького листа королеві Владиславові, що він, гетьман, отримав ще й цидулу від сина Тимоша з Бахчисарая, в якій той дискретно застерігає славетного батька від підданства жадібному ханові та від надмірних зв'язків з московитами-царедворцями; що отакого ж листа гетьман має від сенатора — брацлавського воєводи Адама Кисіля, який запропонував йому, гетьманові, покаятися, а в додаток прийшло ще послання від воєвод без воєводств Плещеєва і Болхонського та щойно спеченого князя Хотмижського із запевненнями, що царські війська скупчено під Смоленщиною, але не проти ляхів, як просив гетьман, а проти невірних кримців...
Дізнався за ніч і день Турлюн і про те, що славні Нечай, Небаба, Кричевський та Йосип Глух успішно звільняють від запеклого Радзивілла не лише Київське, Чернігівське, Волинське, а й Смоленське, Мінське, Берестейське, ба й Новогрудське аж! — воєводства... Отож Сіркові став зрозумілим і приїзд воєвод царських — запахло смаженим!..
Взагалі, отой колись бідний і забитий хлопчисько Гнатко, що щасливо зустрівся Сіркові в лісі під Хирівкою і сповістив його за наказом свого діда про наміри бузувіра і ката Самійла Лаща, тепер був зовсім виростком, вродливим козаком, непересічним отаманом і сотником, освіченим завдяки протоотцеві Гунашевському. Був не лише добротно ошатнений, на коні, а й наділений неабияким розумом та кмітом від природи.
Його постійних розвідувальних послуг потребував не лише Сірко, а й навіть часом гетьман та інші чільники, коли брати Стасенки, гетьманові дознавачі, були відсутні. А треба ж було вивідин і під Жовтоводами ще, і під Корсунем та Білою Церквою, і на Брацлавщині та Вінниччині, тепер оце і під Пилявцями, Не було ціни отим Гнатовим оповіщенням. Дорівнював Турлюнові в усіх якостях хіба отой, колись на Січі чорний, як халява, корчмарів прислужка Явтусь, вписаний у компут як Халява. Дорівнював він Турлюнові й у вивідній кмітливості, в охоронній та ощадній увазі до підлеглих козаків у своїй чоті, і у сміливості та відчайдушності у дворучному, як і Гнат Турлюн та й сам Сірко, бою, у всіляких потужних сукцесних вигадках. За Явтусевою підказкою увесь полк Сірків майже тиждень уже не лише всіляко посудиться збройно, а й ошатнюється опудалами з сіна й соломи, одягаючи їх у татарську та козацьку одіж. Оті опудала допоможуть — і неабияк! — узавтра і позавтра козакам розбити вщент у півтора раза більші чисельно польські відбірні ровти і взяти: великий полон кварцяників, небачено багаті, особливо рондні, збройні, кінні та шатні трофеї, більші навіть за покорсунські.
Неймовірно те, але й незаперечно, що і в Жовтоводах, і в Корсуні та Білій Церкві, і вже ось під Пилявцями і легендарний Кривоніс, і прославлені Нечай та Іван Ганжа, маючи навіть менші звитяжні успіхи, ніж оті Івани — славний Богун та Сірко, поклали на розгром шляхти значно більше своїх рядовичів-побратимів, а Іван Ганжа і сам наклав головою отут, у Пилявцях, тоді як обидва Івани досягли значних бойових успіхів, майже повністю цілими зберігши свої шереги завдяки штукарствам, хитрощам та спритності. Ні-ні! Вони не уникали бою, але вели його тільки напевне результативно, здобувши славу зачаклованих серед козацтва. А бій же то був — спаси Боже й помилуй!.. Світ, здавалося, загорівся, небо потемніло і закривавилося від нього!..
І Сірко, і Богун, не змовляючись, були одностайні у своїх успішних, як правило, маложертовних ратних діях і ніби змагалися, хто досконаліше обведе навкруг пальця ляха-супротивника і меншими потугами доможеться вагоміших наслідків у двобоях. Цінував це гетьман і одноразово остерігався, бо обидва «задирливо», як йому здавалося, і виклично вели себе і не в міру часто судили його дії в регіментарстві, особливо на радах і зборах при «знатних» і «старших».
Заздрісна була йому, гетьманові, і шана до них козацтва та поспольства, хоч обидва й були невблаганно суворими до підлеглих. Дивувало всіх ще й те, що, прорубавшись у смертельних герцях від Жовтовод аж до Пилявців і омозоливши, наче підошвою підшивши, долоні обох рук, вони досі не мали жодної подряпини на тілі і тим збільшували свій сатанинський героїзм, поки не стали загальновизнаними характерниками, особливо Сірко, і в очах старшин, і в свідомості козацтва та поспольства...
2.
Стояла прохолодна політня пора, коли переможні козацькі потуги, з боями взявши Старокостянтинів і Збараж та обійшовши — за викуп для оплати послуг Тугай-беєві, Калзі-султанові і Пін-азі — Львів, майже без супротиву досягли Замостя і аж Любліна. Досягли як герої і витязі на подив усьому світові! Нічого ніби не лишалося гетьманським лавам, як іти прямо на Варшаву і Краків і диктувати бундючним королятам і пихато-чванливому сеймові відповідну волю переможців, куплену по терпіннях від визисків і знущань потом і кров'ю, життям численних тисяч визвольників в оцих сукцесах. Іти і диктувати — та й тільки!