— Siste, wiatore! Statim! Спинися, похідцю, мене вчити і наставляти, як спудея шмаркатого! Я ж гетьман! І не клич мене, як хлопа якого, беззахисно оголити край та загнати рятівне військо у польську вершу. Я не хочу того! Не хочу, хоч би й тому, що того прагне султан, хан, шляхта і цар! І знамо ж тобі, запальцю, що ubi jus, ibi remedium — де є захист, там є і право?
— Шляхта того не хоче, султан, пане Богдане, в зиму на тебе не піде тепер, бо в нього, як і в хана, починається байрам, та й цар на те не осмілиться, поки твої потуги в Малій Литві вмирають в побоїщах йому на вичікувальний зиск! — не голосом, а клекотом говорив Максим.
— Навбач, воно ніби так,— спинився в ходінні гетьман,— а хто знає, як буде насправді? Плещеєв, Волховський і князь Хотмижський уже під Слобожанщиною, а Тарасенко зі Стародуба сповіщає, що і Шереметько вже в Орлі і під Дебрянськом полком став,— явно намагався погасити сварку Хмель, гнучи своєї.
— Можеш доводити нам, пошанний вельможе, хоч і до завтра свою заперечу, але ми будемо, як і все поспольство тутешнє та січовики, стояти на тому, що тобі слід негайно іти на Краків і Варшаву! Твоя поведінка, пане гетьмане, ще раз кажу, така саморуйнівна, що їй прощення немає, бо нівелювання, запобіжне звивання аж до гендлярства, завбачливе наперед ошуканство противників-сусідів використається ними за поданими тобою псевдонадіями як приводи до допустимо можливого, а в цьому мусить бути ясність нашої незалежі для всіх сусідів, і тільки!
— Ненависть, Максиме, краще їсти холодною, кажуть старі люди,— знову міряв гетьман кроками світлицю.
— Твоя гра — непотрібний на днесь ризик, Богдане! Її прокленуть наші діти і онуки. Адже обсіли тебе марюки і мацалапники, і ти, як мачухівну, спробував ще малим. В тебе на руках жіночі манжети, неначе наручники! Не йти за розбитим ворожим військом наглядом і нагінцем негайно нині в Польщу — невіжництво і безум! Козацтво тепер в такому надихові, що й гори зверне на своїй путі!
— А харчуватись чим військові взимі? — знову озлобився гетьман, викрикнувши.— Вам легко судити мене, а де харчу, питаю, брати будете?
— Харчуватися будемо, гетьмане, попашно, як ляхи харчувалися, граблячи нас сотні років, і ти не бештай нас, не шукай приключів, не напускай полуди нам на очі, бо тепер, як ніколи, наруч — з руки доконати нам ляхів, а там сяде курка в гніздо і без покладу, як їй припече, так і сейм під примусом в тебе, переможця, похіп твого короля прийме! — уже хрипів Кривоніс.
Полеміка навколо наступу між розмовцями то стишувалася, то переростала в посвар, і гетьман, сівши врешті за стола, зриваючись на фальцет, як Максим згадав йому Гелену, викрикнув:
— Лемент чорнорадним напхом зчинили у Замості, переінакшенням наглим напоумилися поставити мене як чуперадло в сподіяне собою, переобрати, як чільця, на пагубу людну! І надха вас, окаянних, не напала! Мерщій іди у вершу, бо запізнишся! Іди, бо ми рокош учинимо! Ах ви ж, шалені! Присяй-бо не маю більше терпіння до вас! — застукав раптом він під столом ногами, кривлячись на лиці.— І яка ж пришлість жде нас, коли ми станемо не визвольцями люду із ярма, а уярмлювачами-адверсорами в Польщі? Будемо як всі сусіди наші?! Думали ви над цим, божевільні, вступаючи зі мною в прирік? На скінчу нашої мови наказую: верніть військо із Любліна в Замостя, вчиніть припин і спочин негайно всьому і ждіть мого наказу, а він буде таким: іти не в Польщу, а додому, на Київ!
Запанувала така тиша і так надовго, що аж незручно стало всім присутнім у світлиці гетьмана. Кривоніс дихав часто і сопів так, що шкода було його чути.
— Говорив Овідіус, то і я скажу: aeternum vale! Addio! — Прощай навіки! Прощай! Бог і час нас розсудять! — страждально звівся врешті Кривоніс із ослона і вийшов із хати, як п'яний, хряпнувши із усіх сил дверима.
— А нам на присмаку що ти утішне покладеш, пане гетьмане? Адже ти зрубав щойно сука, на якому сидів,— сказав згодом Богун, як почув тупіт Кривоносового коня і угледів у вікні, як летіла персть з-під його копит.— Максим правду тобі говорив, і ми є обоямі того свідки: іти не на Польщу нині — злочинно! Харч нашого війська — в Польщі, до того ж воно тепер, як ніколи, зі зброєю і не на охляп оконене та орондене, не кажучи про його надих. Та й не в ньому річ тут, а в моменті!
— Не натягай, Іване, на свиню наритники! — гримнув роздратовано кулаком у стіл Хмельницький.— Наказа чули, то й виконуйте та ідіть прічки геть від мене! — скреготнув він зубами в нестямі, перекривившись від злоби на лиці.
Полковники, переглянувшись між собою, разом звелися з ослона і мовчки, не прощаючись, вийшли зі світлиці. Нічого не говорячи, отак зайшли й у гостинну хату, звелівши по путі джурам зготувати коней в дорогу, а потім, уже трохи уталашені та утанажені, ще й жахним посваром із гетьманом та страхом за, може, очумленого Кривоноса, виїхали до своїх потуг, клекочучи в душах злобою, розгубою і жалобою.
— Оглух і осліп гетьман Бощан, за Геленою смертельно знудившись, за її милощами, а вона ж — мокриця, гнида і більше ніщо,— прямо зірвав у Сірка з язика Богун, коли коні зі скачу перейшли при підгірку на ступу.
— То не нага і не сором, коли людин хворий коханням. Але ж коли б це був не гетьман і не в такий час,— обізвався у відповідь по роздумі Сірко.— Було б, кажу, ніщицею те, коли б не момент отакий...
І вже до самого Замостя вершники ні слова не промовили з-поміж себе, думаючи кожний своє, не відаючи того, що оте Максимове «Прощай навіки!» було дійсним і по відношенню до них, бо доїхати в Люблін Максим не зміг, зліг в селі під Замостям, потім сконав від чуми на радість Яремі Вишневецькому і на неймовірну жалобу Україні та, врешті, і самому грішному в тому рокованому моменті Хмельницькому.
Замостя зустріло вершників звіддалік траурними бовканнями із дзвіниць церковки і костьолу, а зблизька — спільною громадською панахидою та літургійною месою. Простуючи вулицями й перевулками в осердя міста, гологолові прибульці, спішившись, бачили в путі стоячих чи наколінних міщан і козаків, в більшості перев'язаних на рукавах чорними стрічками та хустами у поминальних та подячних молитвах і за полеглих, і за переможців. Сіркові, Богунові, їхнім джурам якісь схимниці на ходу також пов'язали крепом передпліччя, а коням — гриви.
Майдан у центрі був суцільно заповнений поставленим в накоління козацтвом, що вчинили і приїжджі. Відправу спільної панахиди і меси вели місцеві вікарії архієрея і єпископа, екзарх протоотець Замостя Яростин та ксьондз Єжи-Ізідор із почтами. Якщо поминальні молитви на честь полеглих у обох відправників були подібні і виділялися тільки мовами, то посилання у них — різні, бо протоотець Яростин у проповіді звертався більше до Покрови, а ксьондз Єжи-Ізідор — до Матки Бозки Ченстоховської...
Завершилася панахида і меса вечором з'єднаним співом торбанників, кобзарів і бандуристів, у більшості — сліпців: «Нам поможе святий Юрій-Змієборець і Господня Мати»,— дзвеніло в Богуна та Сірка в голові ще тоді, коли вони втоляли козацькою поминальною сніддю цілоденний голод на бивакові, вирішивши, що і супротиву гетьманові вони не чинитимуть, але і йти із ним чи за ним послушно навряд чи йтимуть.
А в цей час видимо-невидимо правилося у різнострої валками українське поспольство на оті нічийні тоді займанщини, поромлячись удень і вночі через річища та ріки все дальше й глибше в так звану Слобідську Україну, що розливно розстелялася на північ аж до оліснених Лоєва, Пропойська і Дебрянська та розхлюпувалася далеко за Курськ і Білгород на сході. Про якесь майбутнє ніхто з тих викітчан не думав, бо манило їх, хоч і тимчасове, все ж терпимо спокійне сьогодення, бо у більшості з них не було в житті днів без чорних визисків, знущань чи й смертельних ясирницьких небезпек та безпосередньої нужди в труді на своїй рідній, неймовірно багатій землі.
Правилися на схід разом з іншими й козаки із Сіркового полку, не тільки ті, що мали намір селитися, а й скалічені в битвах чи й зовсім здорові, часто добре ошатнені, з кіньми та статками, кому поталанило, звичайно.
Правилися й у Київ, хто на прощу, хто на видовище лункодзвінної зустрічі переможців із стольним городом чи й зі шлюбним кортежем Богом даного гетьмана. Були й такі, що простували на Переяслав, на гетьманове бучне весілля, чи в Чигирин, який, на народне нещастя, став недорослою і вбогою історичностями столицею великого народу замість його древньої, вибореної в віках кров'ю і потом столиці — Києва. Не бракувало й таких, що правилися на тимчасові зимові постої в подніпровські селища чи на Січ, в запорозькі паланки, у Валуйки і Переволочцу на торгові й обмінні майдани; одні їхали по надії, інші — по безнадії, безконечно довгими воловими і пішими валками та обозами з такими ж нещасними, як і самі, полоненими, з яких одні кінцево втратять там волю, стаючи статками інших, а ті інші її повернуть, стануть людьми на землі, ввіллються у січову братію або стануть господарями десь аж за Стародубом чи в Посейм'ї.