В природі якраз розбуювалася благодатна пора літа. Зелені шати згустішали і вкрили розмаїтим барвом все суще. Давно відцвіли жерделі-абрикоси, терни, груші, горішина, у стрілки почало входити всіляке збіжжя по волостях на радість сполеченству і козакам. Потеплішали ночі, а ліси, сади і чагарі наповнилися пташиною метушнею і співом, сюрчанням коників, близячи пору, коли зоря із зорею сходяться, скидає свої яскраво-ніжні прикраси, мов намиста, шипшина-свербиус. Прилинні вітерці-легати, разом з метеликами в барві, плавали, мов шовки, над пахучо-духмяною землею, і сонце в обідню пору починало пражити світ, попереджуючи усе живе про прихід жаданого і життєдайного літа...
Одного погожого вечора козаки, сидячи над багаттям, завели після гармидеру, реготу і борюкань тихий задушевний спів. Сірко, який сидів невдалік із Богуном, був особливо вражений, бо співали козаки разом із кобзарем про Сулиму, Трясила, Павлюка і Остряницю:
Пливла, як плач поминальний, дума, аж Сірко спинився в розмові та напружив слух, бо почув її вперше, отак доладно проспівану. Під враженням співу обидва чільці сиділи ще якийсь час мовчазними, віддаючи данину пом'янутим.
— Що не можеш ніяк забути, брате, славних Трясила, Сулиму, Павлюка, Остряницю та Скидана, то хвалю тебе, але і в розпач не впадай, бо всім нам їхня путь спільною долею вислана,— докинув згодом Богун співчутливо, як співаки змовкші.— Дав би Бог і нам умерти такими ж відданими своєму краєві і рідному людові.
— Нужда закони змінює, говорив колись славний гетьман Сулима, то й нам, думаю, треба, щось міняти,— першим порушив мовчанку Сірко, не почувши більше співу в козацькому гурті.— Треба, кажу, щось міняти і виправляти в собі. Хмельницький, чувати, мов крижина на вогні, тане, згнічується, старіє та маліє, між нами кажучи. Як ти дивишся на те?
— Не доросли ми належно до керункових ролей не жертовністю своєю, а державністю,— подумавши, відповів Богун.— Та й труять нас і ляхи, і ординці, і московити, мабуть, і через нашого брата лихваря, і через послів з дарами отими пагубними. Скільки не радив панові Богдану вигнати під три сатани з Чигирина усіляких наглядачів, так ніби й не чує мене. Підказував уже вкотре йому й гетьманські регіменти перенести в Київ, також і слухати не хоче. А пуп наш тільки там! Хворий самолюбством наш гетьман. Недарма Бутурлін стрімголов свого брата у Київ воєводою настановив. А так, Київ, брате, то не Чигирин і не Вінниця, кажу, там наша пуповина і з минулим, і з майбутнім,— знову примовк Богун.
— А що ото мене запевняють, ніби й рад тепер немає старшинських у гетьмана, а домови він з одним писарем компонує, з Ракоцієм та молдавським і волоським господарями, зі свеями щось замишляє? — поцікавився Сірко.
— Не відаю напевно, брате,— вистукав Богун бату з люльки.— Домови потрібні, звичайно,— додав він,— але що з них вийде цього разу — тяжко сказати, як і про те, з ким вони варті, а з ким всує. Старшини в нас тепер: той у ліс, а той по дрова, то навряд чи з того щось у нас до пуття звариться. Павло Часничиха з Дону, а Семен Вергун із Січі, чував, знову пішли з трьома тисячами чорноморців проти орди, то хан так озлився, що Богданових посланців за полоненими у гніві ледь не побив особисто, відпустивши із трьох тисяч ясирників лише чотирьох нещасних. Ото тобі й домова. Ті безголові, підмовлені боярами, всю кашу гетьманові огидили. На Січі в нас, гадаю, мусить бути, брате, тверда і вправна рука при розумній голові. Промишляння і жакування, побратиме, псує люду нашому лице, і тобі треба пам'ятати про те, думаю,— зупинився навмисне Богун.
— Кажуть, що цар хоче, щоб гетьман без його благословення не складав ніяких домов? — перепитав Сірко.
— До того ще не дійшло, але при нашім розбраті та ослабленні може дійти.
— А Січ, по-твоєму, повинна підлягати гетьманові?
— І у війну, і без неї, думаю, неодмінно мусить, бо собою підсилює врядування в Гетьманщині.
— А традиції й звичаї січові, козачі?
— Доки покійний Сагайдачний зв'язував у королівщині Січ, волості, Київ, братства, школи, товариства і цехи, поки ми й були в силі почати вивільнення, а оте: Богдан — своє, Січ — своє, а Косов — своє,— тільки на користь сусідам. В отому «дурний порядок краще розумного безпорядку» — я бачу рацію і основу для нашого вижиття. Ще мушу сказати тобі, брате, що і гетьман, і його свита по Переяславі трохи отверезилися і, коли б не любили так маєтностей, опаніння та оковитої, були б цілком терпимими. А не май, кажуть, хороших бузів, а май друзів, то ото, й думаю, маєш нагоду показати себе Собеському, а через себе і нас належно...
Уже наступного теплого ранку подорожники виїхали в путь. Богун провів побратима аж за застави, до кресів. Путь, яку вибрав Сірко і погодив із Богуном, лежала через Збараж, Зборів, Замостя, Люблін, була знана йому в попередніх козацьких баталіях...
Після прощання з Богуном Сірка і його супровід спинили чолові польських охоронних плацувок, але по чималому виясненні крулева абсенція-перепустка зробила своє, і супутникам лише порадили поміняти маршрут, що про око ті пообіцяли, простуючи таки обраним напрямком. Впала у вічі подорожникам армада драбантних військ і суцільна вбогість визискуваного, забитого, затурканого до краю, до сірості виснаженого русинського хлопства, пограбованого постоями, а також багатство розбещеного, манірного і маніжного панства і жовнірства. Коли русинські поселення кінчалися, жовнірських постоїв поменшало. Зате в панських маєтках і фільварках збиралося посполите рушення, і лише у Варшаві, що здалася Сіркові більшою і гамірнішою від Києва, ні драбантів, ні жовнірства не було видно.
Варшава!.. Аж зітхали подорожні від захоплення нею. Дивом була! Хто її охопить поглядом?! Справжнісіньке тлумне муравище, та й тільки! А тих панів, панків, підпанків, скрибів, служок і служивих, купців, крамарів, перекупок, ткачів, візників, рукомесників, ченців і черниць! А берлинів, ридванів, двоколісок, мажар-котиг, різновидах дрожок, багатоколірно розписаних у диво-світ! А вулиць, провулків, завулків — і чистих та охайних, і брудних та замотлошених,— а харчевень та всіляких запахів! А будівель і навіть смердючих бурдеїв! А ковалів, клепарів-бляхарів та отого клепу! А гостросписних кляшторів і костьолів! А дзвонів, музик та співу в них і не наслухаєшся!.. Змалієш, розгубишся і зникнеш, як голка в сіні!..
Отим гармидером, стуком, гуркотом, руханицею, різношаттям, багатством і вбогістю, снуванням візків Варшава й запам'яталася, найпаче хлопцям Петрові та Романові. Вони були ошелешені містом, в якому мали вишколюватися і жити. Їх проймав острах, що вони тут загубляться, як не раз губилися малими в Мерефі на ярмарці...
Зустріли подорожніх в обійсті пана Собеського так, як козаки й не чекали. Хоч пана воєвода вдома не було, гостей приймав, як родичів, дворецький, пан Лех, коней — конюші, розглядаючи прибульців, мов якесь диво. Той же дворецький розподілив прибульців у апартаментах, розпорядився перенести їхні баули з гардеробою, звелів служницям попрасувати Сірків одяг, повів його у мийню, за ним пішли туди Петро та Роман, а вже потім решта. В їдальні, куди їх запросив по всьому той же пан Лех, були розкішно накриті столи з питвом і наїдками, прислуговували козакам дівчата — послужливі і маломовні та вправні.
По підобідку дворецький запропонував гостям спочити з дороги, а коли ті відмовилися, порадив подивитися сад, альтанки, качелі-гуштавки, водомети чи посидіти у буяках-фотелях у передпокойовій залі. Помешкання пана Собеського були справжнім палацом у два поверхи з двома флігелями-офіцинами, обнесеними камінними мурами з цегляними хідниками, обсадженими козячим листком, кущами смородини, звабним розарієм. Все те, як і сад, було доглянуте, підчищене, підметене. Порядок був навіть у стайні, де тепер стояли в тісноті козацькі нагодовані й напоєні коні. Живи донесхочу в такій благодаті, і про рай не мріючи!..