Розмова збочувалася до полеміки, але не переходила меж чемності і шляхетності, і Ян Собеський у багатьох випадках мусів згоджуватися із Сірком, каятись, навіть бажати русинам того, про що досі і не гадав.
— Я, милостивий полковнику, згоден, же Украйна правна мати свою державу і не тільки по Перемишль, Люблін, Буг, Білосток, а й за кодри, в Галичині і Подоли,— говорив глухо Собеський,— але те неможливе, поки в Польщі не вмре генерація, що не може жити без того! Поки султан не перестане думати про поглинення Жечі Посполитої, поки Москва буде загарбувати, визволяючи русинів, землі у Литви, поки вона буде присвоювати вас, хай і домовами, підсилюючись і ослаблюючи нас, ляхів,— не бачив господар ради.— Краще вмерти стоячи, як мре нині ваш люд, аніж на колінах, як буде у вас у спаї із татарською Москвою і московитами! — викликав господар почуття гідності в гостя.
— Я також так розумію, але наші русини того не хочуть розуміти і, не бажаючи мати нічого спільного із поневолювачами-ляхами, воліють піти в спай навіть із татарами, тільки б відірватися від Польщі і Литви!.. Коли того хоче більшість наших людинів, то і я, як син свого народу, мушу тому слідувати, бо казав уже: нужда й закони змінює!
Розмова дійшла такої запальності, що Сірко відповідав лише поодинокими словами заперечення, сам дивуючись своєму хистові і подумки дякуючи і стародубському та борзенському полковникам, і Дзиковському та черниці Олені, і Богунові та іншим.
— Могли б ми жити й по-іншому, в кожнім разі федерально, як жиємо із литвинами, бо, відаєш же, ні про Віленські, ні про Переяславські укладні домови ніхто навіть слухати не хоче. А як інакше? Москва поглине Україну, вкінець ослаблену, а разом з нами в рівнім спаї вам було б вигідніш, надійніше,— зачепив господар найболючіше.
— Розмова про те, милостивий пане, може бути, думаю, лише по кресах перемишлянських, люблінських, бузьких, білостоцьких і закодрових і то не зі мною, бо я не користаюся жодною повагою ні в гетьмана, ні в старшини генеральної, крім, може, простолюду та запорожців і то далеко не в усіх,— скеровував Сірко господаря на реальність, відірвавши люльку від уст.— Я не пригодний до врядувань, бо не домагаюсь жодних становиськ ані маєстатства, а живу посильно для люду і краю свого, і це не лише слова, повір мені! А тому, хто тисячі разів збрехав, як щойно ти сказав, дійсно ніхто не може вірити! Але те в першу чергу стосується, даруй, поляків і вже потім московитів, милостивий господарю. Скільки нашому сполеченству коштувало крові, нужд, життів, гараздів, праці на панів оте твоє «могли би». Воно появилося, думаю, в тебе тоді, коли ми поклали гори тіл нашого люду в баталіях із вами. Ти пробач мою щиру відвертість, дорогий пане.
— Проше, проше! На Бога! — гарячково і запально-поблажливо згодився Собеський слухати.
— То,— продовжив своє Сірко,— про якесь дальніше співжиття нашого сполеченства з Жеччю Посполитою та Литвою в сув'язі не може бути й мови. Про нього, даруй, мосьпане вельможний, не то говорити з простолюдином нерозумно, але й думати по отих хижих та лютих розбоях, гвалтах, стратах та постойних визисках і шляхти, і найманців, і орендарів годі.
— Война є война, лицарю і полковнику,— пояснив Ян Собеський спокійно,— і не ми її, домашню-домову, з оселі перенесли на позер світовий, а ви, піддані і обивателі наші. Польща вам, як мислю, і в неволі зичливіша, аніж Московія, бо в багатьох ляхів освічонних є гасла до рівності всіх людинів, а в царстві московськім про те і мови не може бути! Воно несе вам не прогрес європейської цивілізації, а азійську дикість, при якій людина — тільки виконавця волі володаря і його опричника. Московія, зауваж, не цивілізоване, виборно управне, як ваше, сполеченство, а деспотичне і рабське. Воно принесе розруху всьому, вами створеному. У Польщі нема втручання в мову русинську простолюдну, у звичаї і обрядовості людні! Польща дійсно грабувала, але лише добра, гаразди, а не самобутність і духовність русинську! Усправедлявленням тому є і теперішня наша война двонародова, бо в Московії ви врешті не будете ні окремішим народом, ні різним духовно, отак же, як тверчани, новгородчани, псковичі, суздальці та багато іних! — товкмачив господар своє, кінчаючи одним і тим же.— Польща розпинала і знищувала людність яко ворога, хижо і звірськи, як мовиш, але не робила з нього раба навіки для власного зиску!
— Може, в тому і є рація,— вибивав Сірко згар уже вкотре з люльки,— але, даруй за правду, ніхто із нас, козаків, окрім, може, одиноких перекинчиків і владолюбців, уже нізащо не може повірити у порядність і пана круля, і панів крулят, і інших прислужців, бо і порядність людську, і шляхетність лицарську, поневолюючи нас, вони згубили до кінця,— видихнув з душі Сірко.— Ми — мирний по натурі народ, працелюбний, терпимий та приязний, в сусідстві смирний, лютості та хижості вчимося у вас і в татар-ординців.
— Щодо круля і крулят,— вхопився Собеський за сказане,— то Ян-Казимир вшистко такий є, але він — то не цар, котрого ніхто не зведе із трону. У царя в послузі держава і вшистке народи та воєводи, а круль, яко гетьман, для поспольства і старшин та крулят слуга виборний, і ти мусиш розрізняти це. А щодо становища вашого, то маєш рацію, але найгорше для вас у Московії і Орді, а не у Польщі. Круля, котрий не хоче слухатися магнатів, яко і воєводу, негайно відсторонять від трона. А попробуйте ви зробити це зі своєю хвалебною окремішністю.
— Хочу вернутися до слова «піддані», яке ти, вельмишановний воєводо, вжив у мові. Хочу, щоб ти відав, що ми ніколи не були добровільно підданими, а лише насилом загарбаними, отож не тепер, то в четвер, так або сяк визволимося із-під підданства, і це, гадаю, мусиш ти, як людяний чілець, відати та довести крулеві. Для Польщі, на мою думку, найвигідніше тепер, поки не пізно,— згадав Сірко настанови Богуна,— сприяти у створенні для себе сусідньої, мирної і дружньої, окремої, незалежної держави на землях нашого поспольства, як і для Литви. Щоб вибороти в нашому сполеченстві прощення за всі облуди і грабунки! — додав і примовк Сірко, помітивши блідість на чолі Собеського.— Даруй, мосьпане, за прикрі слова, але все інше в нашій сув'язі навіки віджило і вирішиться лише так, хоч, може, пройде чимало часу.
— Задуже хцеш, пане! — видихнув ображено Собеський.— Задуже! — повторив.— Польща — моцна держава, вона не розпорошена, яко ваша Гетьманщина! Вона...
— Була, мосьпане, такою, та загула, бо не розуміла, що ми їй в пригоді є не хлопами-слугами, а сусідкою-державою приязною, яко захисток і від орди, і від турчинів, і від московитів чи й ще кого там. Прошу те, милостивий пане, зрозуміти і не в гніві, а в спокої, в аналізі всього, що вже сталося і ще станеться,— змовк врешті Сірко і затягнувся пригаслою люлькою.
В світличнім покої запанувала мовчанка: і господар, і гість роздумували кожний над своїм сказаним і несказаним. І основним між ними було те, що ні господар, ні гість не чули неприязні, а ніби співчували один другому.
— Стародавній мудрець Курціус заповідав,— обізвався згодом господар,— стерегтися приязні переможених, то ми те маємо зараз у себе на карку. Кажеш, милостивий збавителю, що ти неосвічений є, а мовиш, яко державець мудрий. Я приходжу до переконання, що ти в поспольстві вашім є не тільки єдиний чесний і неперевершений лицар, але й дипломат неабиякий.
— Не ті зараз часи, любий і зичливий пане, та й не про нас ті слова сказав мудрець. Побувши так довго в неволі, наше сполеченство не буде неволити інших, якщо вони будуть мирні і прихильні та зичливі, тому і стерегтися нас нема чого, а ось непереможених — варто. Гвалтом і насилом, облудом і підступами ніхто на землі не купив собі справжньої дружби, і не мені про це тобі мовити,— добивав Сірко Собеського.
— На твою дружбу треба багато часу, рицарю, а де його взяти? — потер Ян долонею морочливо дебелу потилицю.— Чи то твоя власна мова була, а чи всіх? — спитав він, міряючи поглядом Сірка.
— В усякім разі, більшості люду мого, зичний пане, і усправедливленням тому може бути оте, як мовив, пхання всього поспольного тлуму до московитів за поговіркою: хоч і гірше, аби інше! При відродженні, повторюю, нашої сильної і незалежної держави з вашою шляхетською поміччю у Речі Посполитої не було б межі-кресу з Туреччиною, Ханством, а відтак зникла б і ворожнеча з ними. Усе те так потрібне вам у захисті від сусідів північних і західних. За нинішніх же пожежних обставин і пан круль, і сейм, і можні регіментарі родять ворогів твоїй вітчизні, близячи собі смерть. Чи я неправду кажу?