— А ти ж як тут? — перервав Сірко мовчанку згодом.
— Та як? В пана Богуна — ніби нічого, а в пана Богдана попав у неласку і немилість, то чекаю тут, на помежжі, якогось кінця, коли по правді, як не від нього, то від ординців, турків чи ляхів, і був би радий, коли б ви стали моїм чільцем. Не тому, що то моя особиста забаганка, а тому, що люд наш повтікав до лісу з усюд і живе там у бурдюгах, а при вас він би вернувся і відновлював би господарки свої. Ми з паном Богуном про те говорили, хоч він, як по правді, певного нічого не сказав. Чули, може, що знову хан і круль домовилися про спільний похід на нас, то ми гніздимося тут по околах на всяк випадок, а йти на них не можемо без гетьманового та шереметєвського благословення,— зітхнув Татища.— Перепроводжав нещодавно я Корінфського митрополита Іоасафа, який був гостем у Чигирині, то бачив, що недужий наш гетьман. Не стало Лавріна Капусти і Драча-Зорки, то обсіли його, як гниди, зусібіч шпики всілякі, гигне, мабуть, невбарі. Я за те і в неласці, що сказав те при Золотаренчисі,— розговорився сотник.— Роздаровує державу різним захланцям, мошнолюбам, здирцям, хоч уже і не здатний ні до чого. Одне неподобство коло нього, на скарги поспольства і козаків не має коли зважати. А які тепер фундуші, даруйте, та грамоти на осадництво, коли отака біда в люду! Які конфірмати?! «Веління наше потверджуєм фундушем цим, маючи решпект,— перекривляв когось Василь Татища,— на велькі послуги мосьпана, подаємо єму те-то і те-то на довічне панування,— оглаголював він текст гетьманових дарниць, стискаючи кулака.— В спокойне держання і володіння власне, на вічну посесію до влади войськової, на утримок дому і ретрашементу по сукцесах — наслідникам та спадкобережцям чи менторам керовнім...» Белферське все те, та й годі! Бо тих поборів пан гетьман завів стільки, що і не перекажеш. Адже знову є і буднє, і гутне, і писарівщина, і сторожівщина, і вартівщина та катівщина, і перевізне та поромне, і порольне та подушне, і дідько знає, прости, Боже, ще яке,— аж сплюнув від обуру Василь Татища.
— А оренди: і горілчані, і тютюнові, і дігтярні, і перевізні, і помольні, і бозна-які. А ті роздачі займанщинних добр і земель генеральним! Та хай би вже своїм панам давав, а то ж ляшкам та московитам! Колишній вивідця Вишневецького в Чигирині, дик і кнур Шпод, лубенський староста в Яреми-небіж чина Нагорецький, пан Бедлінський і московит Бориско Грязной також отримали гетьманові віци на маєтності! Сором, ганьба, пане полковнику, і глум,— не взнавав Сірко вчорашнього сотника,— і чільцям нашим, і нам, що під ними ходимо!..
— Ти якусь уміїтність, бачу, досвідченість і школу маєш? — виростав у очах Сірка сотник мовою і обізнанням.
— Не вельми, пане полковнику,— примовкнувши, відповів скромно сотник,— Острозьку, а по ній братську школу викінчив при Заславських. Побув трохи дидаскалом і ритором, побрався із мнішкою Зофією, прижились ми троє синочків і доньку єдне за другим, перевикотилися в Дебрянськ до пана полковника Дороша, потім перевезлись в Стародуб, потрафив звідти до Чигирина із паном Наумом і лишився в посильцях гетьманових яко скриб і значковий, був на Москві двічі із паном Павлом Тетерею і паном Силуяном Мужиловським,— зовсім посумнів Василь Татища, ніби зів'явши.— При другій поїздці відпровадили ми побратима Леонтія Тарасевича, мені однолітка, з молодою жоною і синочками Олесем і Тарасиком, що мешкав у Києві і Чернігові, малюючи парсуни, яко оздоблювана храмів, дереворитним, мідноритним та штрихним граверством. Вернувся сам до Чигирина, не витримав і виказав про все, що бачив, панові Богданові, а попавши за те в неласку, попросився до пана Максима Нестеренка. Він мене призначив сотником у Рашків, а тепер ось під Богуном ходжу, бо інших або я не вподобую, або вони мене,— зворушив Татища Сірка розповіддю.
— Родина твоя тепер в Стародубі? — подумав Сірко, що немало встиг молодий сотник.
— Там. Пан Михай Миклашевський нею піклується, бо пан Наум Дорош тепер за віцем гетьмана полковником прилуцьким. Жона Зофія писала навесні, що пан Михай синочків дав на вишкіл у дяківку при церкві парафіяльній.
— До чого ж, думаєш, дійдемо отак? — після мовчанки, запаливши люльку, спитав Сірко.
— А до чого? Не мені, досвідчений воєводо і полковнику, говорити. Дійшли вже! З вогню та в полум'я. Наше приєднання до московитів — то не домова двох сторін, яко водиться між державами, а дарування з однобічним присяганням, та й тільки. Треба ж до такого, даруйте за осуд, дійти нашим чільцям! Цар наділив нас своєю самодержною зверхністю, яко підданих, із ласки і притульності! — примовк, запалюючи файку, сотник.— Мені покійний боярин Бутурлін так і сказав перед боєм у Охматові, бо був переконаний, що ми ощасливлені в автономії і самоврядуванні. А Шереметєв, що дивився на мене, яко римський патрицій на плебса, підмовляючи послужити Божою милістю цареві, натякнув, що Переяславські трактати, як і Віденські замирення із Польщею,— лише передих, а Гаркушині сидіння у Пінських болотах, як і дії Золотаренка у Смоленщині проти потуг Сапежиних,— шкідливі, бо не узгоджені із царем і воєводами великорусійськими, що ці землі не будуть прилучені, коли й звільняться, до самоврядної Малорусії, хоч вони і є землями київських князів Мономаховичів. Отож Переяславський трактат буде забутим, як лиш ми знесилимося. А зважте, і Війську Запорозькому, як, мабуть, знаєте, і новим панам-полковникам зацним, і православній, даруйте, підтирачці-церкві, та всілякій шляхті, цар воднодень видав жалувані грамоти про недоторканність їхніх добр і статків, хоч у трактаті те й не оговорене як його право в самоврядній автономії. А що за цим? Сполеченству що ж лишилося? Прости мене мила, що ти мене била, та й квит! — не було кінця сотниковому болю і обурові — не тому, що був обділений гетьманом, а тому, що жив болями люду свого.
— А хто поклав найбільше жертв за сполеченство? Тисячі ж годувальників родин полягли! Вдови з дітьми без чоловіків лишилися, дівчата ідуть на сором, не маючи змогу задовольнити себе по-християнськи, а скільки сиріт-безбатченків є: Хівренки, Варваренки, Прісенки, Горпиненки, Ганненки, Вустенки, Палажченки, Мокриненки! Їх же в компутах козацьких повно! — ледь не плакав від того лиха Василь Татища, спинившись і затягнувшись димом із файки.
— А оті фундуші, конфірмування і інше гетьманове, полковнику милостивий,— злочинні, бо навіть гетьманові мало вже подарованих крулем Владиславом Медведівки, Жаботина, Кам'янки, Борків, Новосілля, потверджених по Переяславі царевою жалуваною грамотою, яко магнатові якому. А його шурякам Золотаренкам цар потвердив Батурин з усіма гмінами, Нові Млини, Борзну, Мену, Глухів. А Тимошеві Оникієнкові — «в спокойне держання і володіння» — Сосницю. А ваш одностановець Антін Жданович, полковник київський, по жалуваній цидулі царя за непідтримку Сильвестра і Тризни оволодів Обухівкою, Германівкою, Любичем, Королівкою. А генеральний скриб, переплюнувши всіх, і собі, і трьом братам та батькові ограмотив Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Стайки, Лісовичі, Кошевате, Ровни, Баришівку, Басань, Білгородку, Рожеве, Казар, Кобицю і ще бозна-що, шуринові-шляхтичеві Беглевському — Глинське і Княжу Луку з околами. Я веду опис і не обмовляю нікого, то ви не дивіться так на мене, дорогий полковнику! — вражав Сірка Василь Татища переліком.
— А генеральний суддя Богданович і Тетеря взяли Мліїв і Смілу Тимоша Хмеля! — не міг спинитися в розпалі сотник.— Вважайте, що роздано все Посейм'я, Реуття, обоє Усожків, Попсьолля, Посвап'я, Поснов'я, і це ж лише за два літа по Переяславі, а ви, чільці, мовчите,— готовий був плакати з розпачу співрозмовець.— Не везе нашому бідному поспольству і сіромам козакам, пане Іване, на чільців,— скрипнув він зубами і змахнув п'ястуком сльозу з очей.— Не маю можності терпіти те, полковнику, тому і в неласці. Одна втіха, що нас в немилості чимало: і отут, на кресі, і ви, і Богун, і Гаркуша, і Сулимка, і прибув зі Слобожанщини Басюра Варениця, що тепер сотником під Богуном у Погребищах.
— Варениця? Васюра? В Погребищах? — перепитав Сірко, здивувавшись.
— А що в тому дивного, він же звідти родом? Щось сталося в нього із Ромоданом, то вернувся додому,— промовчав, чогось не сказавши, Татища.— Був, казав, двічі в Москві подовгеньку, то надивився при безділлі там всього. Багатство обок із жебрацтвом у них. Правда, свого поспольства русинського вони не гнітять, як ляхи нас, але в них його, сполечного, і нема, бо все сув'язне з боярами є не сполечне, а накинуте сполеченству, яко шори, оброті вертепними московитами: боярами, збуйцями, духівниками, лихварями та всілякими самочинцями їхніми і самим милістю Божою царем-самодержцем. Никон прагне володарювати не лише духовно, а й тілесно та дуже розсудно через первопрестольність в особі царя, а той — іпостась, до неба піднятий вівтар, держава. Сув'язь між ними, даруй, полковнику, пошесна, заразна, бо кричи «хай живе цар чи Никон», обіконюй їх, плати боярам, думним бакшиш — і ти купиш владарювання, хоч будь ти і останнім бахуром, убивцею, супостатом і бандитом,— примовк знову сотник, натоптуючи файку.