Особливої уваги і Сірко, і Варениця надавали, окрім замку-фортеці, паленню вугілля, поташу та селітри, також саманникам та мазальницям, що не мали спочину від ночі до ночі. Довелося об'являти поспольству святкові дні, для перепочинку організовувати смачні обіди з пивом чи брагою, з троїстими музиками, танками, співами і штукарствами.
Стали неабиякою запомогою для полкових малят, найпаче у волостях, і додатково закуплені у Молдові отари овець та кізок, як і невелика череда молодих корів, що розподілялися в першу чергу багатодітним матерям без оплати аж до третього приплідку. Допомагало в харчуванні і немовлят, і їхніх годівниць та слабих і хорих на всьому полковому терені і молоко кобил...
Не було більшої і щиріщої радості і полковникові, і панові обозному і від отих підгодовувань малечі та старечі, і від святкових обідів та організованих забав, що давали і поспольству, і козакам просвітки в тяжкому, виснажливому будуванні, окопуванні, вишколюванні, як і від того, що в літі, вже по косовиці збіжжя та сіна, Вінниця «обмивала» замок-фортецю у всій її неприступності та грізності.
Та літо не бігло сарнами по степу, не мчалося покотилами, а летіло вітрами, і подібно їм, вітрам, неслися й події в світі та окружжях. Польща при помочі царя воювала тепер успішно зі свеями завдяки Віденському перемир'ю, вельми незажитковому, ворожому для України, що собі на убуток зберігала мирність до ляхів у помежжях, незважаючи на зискливі благання свеїв ударити на ляхів здругобіч. Мало було царатові того, що за віцем гетьмана спинив свої потуги за Любліном Антін Жданович, він змусив через хворого Хмельницького припинити і вибільні дії наказного Золотаренка у Смоленщині та Філейна Гаркуші у Пінщині. І то ж коли підсохли болота і шляхи!..
Із недугою гетьмана у козацьких військах запанувало розслаблення не на користь майбутнього. Не було його лише у полках наказного Богуна та в Сірка, бо застави їхні денно і ношно кріпилися, поповнювалися, зброїлися, школилися. І разом із наказним отаманом уманським Іваном Біловусом потроху рухалися на полудень і захід, досягши мирним шляхом Крижопілля, Покодим'я, Лисогір'я, Повисуння, Бузько-Лимання, Проскурів'я, Староушицця, Посмотриччя і Послуччя. Богун зумів укріпити кілька застав у Полиманні та на островах, чим спинив ординські людоловства. Сірко закріпився в Поубортті, Поовруччі, перекинувши сотні Спередвінниччини, Закиївщини аж до здвизьких боліт.
Більше сотень, аніж у Сірка, було лише у Філона Гаркуші на оборотних кресах. Пояснювалося це, зрозуміло, тим, що Сірків і Гаркушин терени були ближчими до ляхів і більш віддаленими від орди та турків. Якщо Богун кілька літ, як полководець і диспозитор, був тут наказним гетьманом, то Сірко лише за літо став відомий як умілий полковник та уболівальник за долю люду. Заздрили йому і Біловус, і Васюра Варениця та інші, а Богун неоднораз, втішаючись, хвалив його за регіментарство та вміле і дотепне розміщення залог, найбільше радуючись відбудові замку, хоч той ще був неопоряджений всередині оздобами та не пошпарований.
Життя йшло, Сірко неослабно горів відбудовами, оборонними мурами і ровами, господарськими вимислами, удачливими і трафунковими доборами місць розташування нових поселень і сотенних залог-застав. Його горіння запалювало і підпільних людей в осідлостях і осадництвах, вселяло в них віру на краще завтра. Недарма до нього плавом пливли люди, пізнавши в ньому суворого і переважно неговіркого, але уважного, чуйного та невтомного привідцю по відродженню і захисту краю...
Велика срібна серга в лівому вусі, два пістолі за поясом в дорозі, інкрустована золотом по піхви шабля, ніж-мечик, навішений справобіч; високо підняті, опалені сонцем чи морозом руки, голова з пишним смоляним оселедцем, який починав де-не-де братися сивинками, завидна статура на отакому ж заздрісно гарному коні з вигнутою шиєю, вкритою густою довгою гривою, стали поволі зразками наслідування і для козаків, і для підлеглих старшин, скрибів та челядців...
Особливістю Сірка було те, що він ніколи нікого не сварив за невиконане з поважних причин, але коли в якійсь сотні чи гмині йому щось не подобалося, він приглушено говорив гінцеві: «Вислухав тебе, вістуне, дякую! Хай прибуде до мене особисто сам сотник тоді-то й тоді-то. Чи зрозумів ти мене? Виконуй!..»
— А як же з сотнею, поки сотника не буде? — заїкався від страху гонець.
— Нужда й закони змінює, козаче! Хай лишить когось наказним! Я двічі наказів не повторюю,— пронизував він гінця грізним поглядом, аж тому холодом у груди віяло.— Нагодований? Побачив і сказав, що хотів? Отож у путь! З Богом!..
Крім сполеченських радостей, в День шести святих отців до нього прийшла і особисто-родинна. Він зустрівся зі своїми зведениками-братами — Максимом та Нестором, які прибули у сотні січовиків із Запорогів у підмогу Богданові і йому, Сіркові, приправивши заодно гетьманський кошт для трьох полків: Уманського, Кальницького і Вінницького — через призначеного віцем гетьмана полковника уманського Григора Дорошенка.
Не звичайну зустріч з братами влаштував Сіркові Богун, покликавши до себе, а справжній бенкет у Пальнику, сам захоплений і новинами з Січі, і подіями в генеральному регіменті гетьмана, принесених новоспеченим полковником, і приязню до приїжджих та особливо до Сіркового джури, Архипка Рави, що в свої незначні роки умів і писати по-всякому, і читати навіть по-татарськи та по-турецьки... Жердкуватий, як лозина, і гнучкий юнак від уваги наказного світився радістю і горів героїкою козака... Явно був задоволений своїм призначенням і Григор Дорошенко, що вже «окоштив» уманське козацтво, їдучи сюди «в розміщення і ушерегування»...
Обідали, ділилися новинами, турусами-чутками, враженнями. Максим і Нестор почали з того, що передали братові дарунки від матерів, вітання від батька, від різних чільних великолужців, що ждуть не діждуться його додому, від пана кошового і його свити, від гетьмана і чигиринських генеральних та навіть від екзарха Чигиринського Йосипа Тукальського, який у відправі в день Вознесіння Божого закликав присутню в соборі паству молитися «за доброчинців християнських на помежжях», назвавши при тому Богуна, Біловуса, Сірка і Гаркушу та Ждановича із воїнством, «яко слуг Божих і сполеченських».
Генеральні, регіментарні питання були всіма натимчас зігноровані чи відкладені, бо розмови перейшли на долі ясирників, а відтак і до викраденої Настки як нового явища в людопродавстві замтузних лихварів-злодійців. При згадці про Настку за столом запанувала розпачлива і незручна мовчанка, бо кожний, а не лише Сірко, докоряв собі тим, що досі не відає, що з нею і де вона.
Особливу безпорадність відчував Сірко і як старший брат, і як січовик-маєтник, і як чоловік, і як її уподобник. Обтяжувалося все ще і докором присутніх та неприсутніх. Мов чар чаклунський лежав на викраденні дівчини, мов зачурканим було її зникнення...
«Виручив тисячі нещасних, вирятував навіть магната із біди, а любої сестриці навіть не спробував відшукати. Чи ж вартий я людської шани, коли отаке допустив, ще й характерником прозиваюсь?» — картав себе Сірко і мовчки стискав кулаки та скреготав зубами, аж щелепи зводячи.
Подальші розмови, а головне — сповіщення Дорошенка про неміч гетьмана, про розкол старшинський та генеральний, за спай з царем і проти нього вгамували в Сіркові особисте, замінивши його людським, бо, як побачив, і Пушкар, і Сомко, і Тетеря, і Ханенко, та навіть Юрась Хмель зі своїм наставником Йосипом Тукальським не знаходили спільної думки не лише з гетьманом, а й між собою в суперечках, а що вже було говорити про Лісницького, Забілу, Гаркушу, Золотаренка, Левенця, Степана Трощенського, Бурляя, Криницького, Миклашевського, Петра Дорошенка, Павла Цілка, Ждановича, Богуна-Борсука і Богуна вінницького та сотень обозних, сотенних, бунчужних диспозиторів і січових старших та знатніших. Сперечалися, ділилися здогадками, думали з острахом кожний про своє, про близьку смерть Хмельницького і бачили, як прірву, темну невідомість за нею...
— Просимо тебе, пане наказний, від імені сотні направити нас у регіментарство пана полковника Дорошенка в Уманщину,— врешті перервав, ніби додавши болю Сіркові, довгу розмову в застіллі, звернувшись до Богуна, Максим.— Він буде в найближчому сусідстві з ордою, то ми з Нестором хотіли б там побути,— ніби виправдовувався Максим перед Сірком, ніяковіючи.— Я лише на час маршу сюди був наказним сотником, то на мене не зважайте, а призначте, мо', когось свого над сотнею, досвідченішого,— виказав він і Сіркові, і Богунові, і Дорошенкові свою байдужість до отаманства та регіментарства.— Може, там щось дізнаємося про Настку. Ну хоч вістку якусь почуємо,— спинив очі на Богунові.