До Богуна і Сірка дійшла чутка, що перетрактовники при підписанні домови навіть осмілилися радити хворому гетьманові «відірватися від окрутньої Московії і пристати як рівна третя частина до Жечі Посполитої на правах і становищах Литви і в сеймі, і в державі, не переносячи помежжів на всі русинські землі».
«На схилі літ, скорбіючи в недузі, не осоромлю себе клятвопорушеннями і не відступлю від московитян-одновірців!» — ніби відрізав їм на те гетьман. Та це не поменшило і не пом'якшило гніву і страху царя та бояр, а лише приховало їх до часу, бо дружні домовні стосунки гетьмана, складені знову зі свеями, трансільванцями, Семиграддям, молдавськими і волоськими господарями, пекли і зводили їх з розуму. Особливо це лякало царя, що алярмово направив у Чигирин, як на пожежу, окольничого і намісника муромського Федора Бутурліна та думного дяка Василя Михайлова. Поки ті були в дорозі, посли-дарівники в Чигирині не тратили дарма часу, а торгувалися, пускали чутки і плітки. Як не парадоксально, але посланці всіх сусідів у Чигирині одностайно ждали смерті Хмельницького, бо навіть на смертному одрі він символізував державність, єдність, цілість народу.
Сотник Гнат Турлюн, посланий Сірком разом із кількома козаками до Чигирина як супровідця польських потрактовників, застав гетьмана лежачим у ліжку «після отруєння печерицями». Звістка ж про вивід з розбитої Варшави без гетьманового віца потуг Ждановича і не на Київ, а скачем у Чигирин — і зовсім розбила Хмельницького паралічем. Мало того, що переможець Жданович не закріпив при відході з польської столиці своєї великої і обнадійливої перемоги, він ще й оповів хворому гетьманові, як московський посол порадив йому вернутися спішно в Чигирин, ніби за наказом гетьманським, раяв йому, як полководцеві, просити в царя «жалуваних грамот на маєтності та милостивого дозволу на послушенство з надіями на пільги після недовгожителя-гетьмана»...
Для Хмельницького ці дії царський думників і в Польщі, і в султана та хана, і отут, в Чигирині, були тим самим, що три ханські зради Іслам-Гірея у не менш вирішальні моменти козацьких битв із ляхами. Він не мав уже жодних сил будь-кого приймати, тому відіслав через дружину Ганну царевих посланців до Виговського, а той, знаючи пристрасті Федора Бутурліна і Василя Михайлова до всіляких столувань, улаштував бенкет на їх честь, на який з гостями-посланцями сіли по-родинному за стіл Юрій Хмельницький, гетьманша Ганна, молода дружина писаревого брата гетьманівна Катерина, сам генеральний писар Іван Виговський та осавул Іван Ковалевський.
На той бенкет були запрошеними ще генеральний обозний Павло Носач та наказний гетьман і київський полковник Антін Жданович, але ті, пославшись на недугу, не прийшли. Гетьман, приведений під руки до столу, лише пригубив свого пугаря, побажав здоров'я послам, цареві та боярам і, втративши свідомість, був віднесений на руках на своє ложе.
Не лишили його заповзяті царські посли і наступного дня в спокої, добивали в ліжку докорами царя за домови із королевою-регентшою свейською Христиною та молодим королем Карлом-Густавом, за спілку з трансільванцями, семиградцями, молдаванами, волохами, бранденбуржцями яко своєвільну і навіть свавільну. Не промовчав і гетьман того, що цар прагне будь-яким коштом загарбати і Польщу, і Литву, і Україну, що саме з цією метою має намір поділити її навпіл, бо і він, і його думці обходять гетьманський двір і гетьмана та через своїх послів намовами і змовами з козацькими старшинами-чільцями паплюжать його, всупереч домові захопили Київ, порушивши тим Переяславські статті про самоврядування Гетьманщини і змусивши її захищатися не лише від ворогів, а й від своїх одновірців.
— Це все, як і відкликання обманом від мого імені козацьких потуг із Варшави, є наглим порушенням трактатів про невтручання в наші справи! — вистогнав гетьман із останніх сил обур свій поведінкою і роллю царату в українських справах.
Другого дня Богдан відмовився прийняти московських послів, хоч і почув себе краще, а звелів через Виговського спішно зібрати старшину: полковників, сотників, міщан, козаків Ждановича та місцевого регіменту в Чигирині, а коли ближчі були вже на радному майдані перед палацом, звелів винести себе на марах на майданчик замку, перед натовп і, підведений здвобіч, сидячи, подякував козацтву «і притомному, і відсутньому, як і міщанам, рукомесникам та селянам-рольникам» за звільнення України від Польщі, за тридцять чотири звитяжні перемоги в боях з ворогами і, нарешті, відчувши наплив слабості, звернувся — по чималій мовчанці і мертвій тиші тлумища — до натовпу, в якому були і козаки-супровідці послів та Гнат Турлюн.
— Кого хоче послольство собі гетьманом мати?.. Кого хочете мати собі за гетьмана? — повторив він, а потім те повторили інші аж у місті вже в кілька голосів.
— Ю-р-і-я-а! Ю-р-і-я-а! Єв-ра-ха-а! Ге-ор-га-а во-ли-мо-о-о! — знялося і попливло невпопад у відповідь зусібіч.— Ге-ор-га-а-а! Ю-рі-я-а-а!
Як все знову німо завмерло на майдані, хтось назвав Виговського, Богуна, Золотаренка, Сомка, за яких також пролунало кілька голосів.
— Сина-а-а! Ю-рі-я-а-аІ Євраха волимо-о-о! — заглушились поодинокі голоси новою хвилею.
— Бути по тому, хоч він і отрок немічний ще! — перехрестив себе Хмельницький, схилившись від слабості.— Отрок він немічний ще! — повторив він кілька разів, хрестячись і слухаючи, як те повторюють у натовпі.
— Ю-рі-я-а-а! — донеслося до нього і стихло. Запанувала мертва тиша.
— Хай буде воля ваша-а-а! До-по-ма-гай-те-е йому-у-у всі-і-і!.. Тримайтеся єдно-сті-і!.. Про-стіть!..— підняв гетьман руку догори.— Іду-у до-о Бога-га-а-а-а!. Со-рат-ціві..— ще надривно проказав він, як мари, колишучись, попливли у замок-палац...
Гнат Турлюн зі своїми козаками був у Чигирині, коли ще раз особорований і причащений гетьман вмер під траурні дзвони костьолу і всіх церков і в Чигирині, і навіть в околишніх селах та Суботові. Плакав люд під оті дзвони три доби, поки й поховали з процесією, що тяглася від Чигирина до Суботова неперервним ланцюгом. Плакали і ті навіть, хто за життя проклинав його чи не любив, хто ще недавно бажав йому смерті, і лише посланці і посли дворів, як у гарячці, цілоденно радилися, торгувалися, виважували, виробляли подальшу поведінку і орієнтації, направлені на фактичне знищення. України пошматуванням...
По-різному запам'ятався образ покійного гетьмана пана Богдана при його прощанні зі сполеченством — чигиринцями і прибульцями-послами та гостями, козаками, духовенством, ченцями, півчими, черницями Дівочого і Мотрониного монастирів, підлітками. Гетьманові слова були повторені через сповісників, і покликачів аж на Закутках та Околиці, на Замковій горі, на Мосту, Загреблі, Замості, Залуці, Загір'ї.
Усім, хто був на майдані, коли мари, в яких сидів гетьман, височіли на тлі замку, огрому Камінної гори та шпилю Байдиної каланчі під хмарищами мирного голубаво-літнього неба, було над чим задуматись. Хай і різну, все ж добру лишав по собі згадку пан Богдан в сполеченстві.
— Нема батька нашого,— проказували люди в гутірках, скрушно хитаючи головами.— Дійсно, мав рацію гетьман Богдан, коли говорив, що краще дурний порядок, аніж розумний безпорядок,— почали ремствувати навіть старшини.— Що ж тепер жде нас при тому в'юноші Юрасеві? — питали русини, що лишилися під Польщею, Литвою, в ординсько-турецьких полонах та аж у Слобідській Україні.— Єдина надія тепер на Бога,— запевняли досвідченіші й мудріші.
Після поховання тіла покійника, неподалік від його усипальниці в Суботові зібралася по поминальному обіді в саду місцева генеральна старшина на Малу раду, де у вузькому колі було потверджено Юрія Хмельницького гетьманом, але з призначенням до нього, шістнадцятилітнього, опікунів-кураторів в особах генерального обозного Павла Носача та генерального судді Григора Лісницького. Тут же генеральний писар, «зважаючи на околишні сукцеси», виговорив собі тимчасове-провізоричне, до повноліття Юрася-Євраха, право брати із собою в походи, на війну гетьманські клейноди з булавою та зватися наказним гетьманом на три роки, поки Юрась, як вирішено тепер, доучуватиметься в Києво-Могилянському колегіумі на кошт гетьманського регіменту.