Тривала Мала рада аж до півночі, і фактичним, хоча й наказним, гетьманом України став генеральний писар Іван Виговський. Не підготував покійник-гетьман собі заміни надійної, певної, стійкої і несхибної, отож стало на тому вирішенні, бо ті, що пнулися до влади, нікого, крім себе, не задовольняли. А ті, що задовольняли б люд і державу, не підходили генеральній старшині і не були обізнаними з роковими подіями в Чигирині. До тих, що пнулися, належали Яким Сомко, Мартин Пушкар, Павло Тетеря і Василь Золотаренко, смертельно хворий по отруєнні. До тих, які не пнулися, але задовольнили б сірому і, напевно, зберегли б державу не лише в цілості, а й у розширі її на всіх русинських землях, належали Іван Богун, Філон Гаркуша, Петро Дорошенко, Іван Сірко і Семен Височан.
Про Івана Сірка найбільше було мови на Малій раді, бо «він би об'єднав і Слобожанщину, і Запороги, і всю волость, як ніхто із решти», а головне — «не зблизився б із ордою, турчинами, московитами і ляхами». Проте державні і поспольні інтереси не переважили особистих і генеральних, отож сталося інакше.
Клейноди, як і гетьманську булаву, з якою супроводили покійника, бунчужні повернули в замок-палац, і вже наступного дня в палаці, в присутності Юрася-Євраха старшини проказали скрибам протокол-обряд, підписали його, скріпили сургучевою печаткою «панствовою» і положили у касу скарбну, видавши взамін наказному Іванові Виговському, за згодою опікунів, мільйон карбованців «кошту на поточні видатки».
Гнатові Турлюнові додалося розпачу, як до Чигирина неждано-негадано прикотив у берлині за заступництвом сам митрополит Київський і Галицький Діонісій Балабан, бо ніби набрідцями-воєводами московськими Василем Шереметєвим та Борисом Трубецьким був осквернений, «не допіру сам особно, а й обительно та паственно». Вінничани навіть зуміли причаститися в нього в Соборо-Успенській голубостінній церкві, як і багато інших прихожан, на вдоволення архієрея собору Йосипа Тукальського. А Гнат Турлюн, як сотник, крім того, домігся ще й розмови сам на сам з митрополитом, пославшись на Богуна, Сірка, Безпалого та Гаркушу. Тривалою була їхня розмова, бо митрополита цікавили креси, поселення і стани, наявність святих обителей і духовників у них. Розмова так затяглася, що аж ієрарх Йосип дивувався. Сподобався Діонісію сотник смиренністю, вмінням небагато говорити, а головне — слухати та запам'ятовувати почуте.
— Передай, витязю-сину во Христі, святим оборонцям і кресів, і народу, і віри нашої,— говорив напучливо Балабан,— що мені, пастиреві Гетьманщини, єретики і богохульці, воєводи Бориско і Василько, звеліли не повертатися до святих русиноматірних обителей Києва, в свою паству, а мешкати в Чигирині, в голові гетьманського регіменту, яко на вигнанні якому.
Сльози в очах митрополита довели Турлюна до відчаю, якого він досі не знав і про який не здогадувався. Гнат навіть подумав, що по путі у Вінницю заскочить у Київ і викраде або знищить насильників.
— Такий же замтузний єретик та владолюбець і отой царський прихлібця, єдиносвятий єдиносвятої церкви, самозваний владика,— продовжував Діонісій, витерши хустинкою очі,— і патріарх Московський Микита-Никон. Бо це він змусив воєвод вдатися до моєї висилки і, за повелінням царя, висвятив без згоди Константинопольського патріарха на моє святе місце якогось послушного йому ніжинського протоієрея, прости, Боже, Максима. Друге літо вже Никон через воєвод бездомовно трактатами налюднює своїми богохульними розстригами святі монаші обителі, ошлюблює і їх, і стрільців, чи різних юродивих калік, та волоцюг-душогубів московитських з нашими бідними вдовами, дівицями і навіть схимницями,— взяв Балабан у руки хреста, що висів на ланцюжку-гайтані,— створюючи тим гріховне вивідство, розбрат і єресь у наших обителях серед схимної братії. А як дізнався про смерть Богданову, у зайнятій гвалтом нашій церкві відкрив свою службу Божу, ніби для стрільців, і поставив свого протопопа поза моїм благословенням, на кшталт отих єретиків ляських. Важливо, що ляського кляштору для свого гріховодства не зачепив, а вибрав православну церкву. Їхнє православіє і єдиновір'я, сину, ренегатське і відступне ще з тоді, як Московський митрополит Ісидор на Флорентійському соборі підписав оте гріховне об'єднання католицької і православної церков,— примовк, задумавшись, аж Гнатові незручно стало.— Покійний гетьман, пан Богдан, немалою виною тому, що наша церква стала жити в гонінні, бо скільки йому не говорили і покійний Йосип Тризна, і Сильвестр Косов, і я берегти святу віру і рідну церкву, як і Київ, пуще власного ока, він те ігнорував, а вкінець ще ледь не віддав і її, як поспольство та козацтво, в московську кормигу,— ніби напутствував митрополит сотника.— Знай, сину, і передай і Богунові, і Сіркові, і Гаркуші,— не назвав він Безпалого,— що свята церква молить їх о помочі у граді Києві проти воєвод-нахрапців і зайд-нашедців,— примовк він, відкривши лице.— Свята Київська церква і її клір вважає Сірка героєм-лицарем, що став ним не із-за власного горя, як чимало інших європейців, а із-за горя свого рідного народу, його непоступливість «особним» вигодам є шляхетна, як нічия в нас,— здивував сотника Балабан, не назвавши і Богуна.
— Перекажу, ваше преосвященство, все — не тільки по обов'язку, а й по сумлінню, хоч не ручуся, що зможуть допомогти названі вами полковники церкві тепер, коли їхнє становисько може змінитися на гірше,— відповів щиро Гнат Турлюн.
— Не обділив тебе Бог розумом, сотнику, це тішить мене, а допомога їхня, як і твоя, завжди Божій церкві і вірі вчасна буде. Бо віра Никонова — анцихристова, і проти неї не лише мого життя не вистачить, а й твого, хай воно буде в тебе довгим і послуговуючим люду рідному та краєві! Немає, сину, ціни, яка була б надмірно великою в захисті народу, його віри, церкви і землі. Це добре розумів покійний Сагайдачний і преподобний наш пастир Петро Могила, це розуміли і Тризна та Косов,— виважував він слова.— Московське молоде православіє із дня його охрещення не на людське мірило шите, а на диявольське, небоже, а смерть нашої прадавньої віри і церкви, до якої перекинчики неминуче дійдуть у спаї з московською, рівна смерті народу нашого! Передай мої слова, сину, твоїм зверхникам! Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу! — перехрестив Балабан на прощання і Турлюна.
Запам'ятав сотник намову митрополита Діонісія Балабана, але поряд з приємністю від довіри йому та уваги до нього, високосановника, появилося і гризотне відкриття. Дізнався він та запам'ятав, що в полеміці і навіть відчайдушній сварці митрополита Балабана із воєводою була в додаток ще й така подія. Стрільці воєводи, ніби за згодою святих отців і протоігуменів Києва, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Переяслава та іних міст та за наказом Никона, вилучили багато в дорогих окладах староруських ікон та іншого давнього, реліквійного церковного інвентаря і відпровадили в Москву і Суздаль «для його сохранного збереження»...
У відповідь на обурення київського служителя цими свавільствами воєвода сказав: «Ці давньоруські речі й святині є не лише набутками вашої метрополії, а й нашої патріархії, іних тепер наших єпархій. Отож їм буде безпечніше в нас, оскільки вам їх оружно захистити несила».— «І це початок грабунку нашого народу і в духовності»,— запевнив Балабан сотника.
В той час, як потуги Ждановича, везучи в колимазі гетьмана Юрія Хмельницького і Балабана, вертали до Києва в надії якось виселити Шереметьку, а Гнат Турлюн зі своїми десятьма козаками і польськими послами правився до Вінниці, Павло Тетеря разом із Федором Бутурліним та Семеном Михайловим повіз, за їхньою ж порадою, цареві-батюшці чолобитну від наказного гетьмана Івана Виговського. Наказний описував у ній події, які відбулися в Україні, запевняв царя і бояр у вірності, просив вивести регімент стрільців із Києва, не втручатися по домові в Переяславі в справи церкви і врешті одноразово уклінно просив про передачу йому маєтків померлого тестя, колишнього новогрудського каштеляна Богдана Статкевича, а братові своєму Василеві-Костянтинові — маєтків і добр його тестя Мещеріна, «захоплених гвалтом паном воєводою Трубецьким...»