Щоправда, тяжко працюють люди, а чоловіки тепер ніколи не розлучаються з мушкетами, шаблями, луками, косами і накісниками, арканами та іншим боронним начинням, хоч і милує їх Бог та Січ уже чималий час від ушкальського людоловства. Відає отим усім у них селищний, також однорукий січовик Панько Книш, який постійно вправляє в оружній штуці хлопчаків, пильнує за справністю бекетів і вартуванням на них селян, призначуваних із чоловіків почергово. Правда, часом і жінки вартують із вовкувато-злючими псами, підміняючи своїх мужів, якщо вміють викресати вогонь і розпалити трута. А яка жінка-козачка того не вміє?..
У Капулівці вітчим Івана Сірка Корній Слимаченко і його мати Домна ще на початку літа поховали старого Вустима Капулу. За рішенням селищної громади, ховали старого всім селом. Посеред цвинтаря не горбик насипали, як звичайно, а цілу гірку і хреста поставили — дубового, найвищого, ще й дашок над ним з оградиною нап'яли як ні в кого. І все це не тому тільки, що Корній був у селищі війтом, а з пошани до покійного як першопоселенця Капулівки.
Отож живуть тепер Корній і Домна у великій двополовинній хаті. Живуть і чекають до себе з Мерефи невістку Софію з онуками: Петриком і Романом та Марійкою і Яринкою, як і сваху Мотрю, а ті не приїжджають, скільки не переказували їм запрошень через людей. Неблизька сюди дорога, ой неблизька! Та й господарство ж, як чули вони, у сина Івана чимале і в свахи з Даньком, вважай, не менше, хоча є й інші догадки — нелади якісь там: син їхній буває в Мерефі лише як гість, та й тільки...
Одна відрада і втіха для них — старий Лука Нечит і Текля, Іванів батько Дмитро та мачуха Ївга, а по виїзді до Хмельницького Максима і Нестора — ще ота «півдівка в піддівці», як назвав зведену сестру Настку жартома Сірко. Шкода лише, що вшнипилася дівчина в науку і бігає як навіжена в дяківку, а так до чого ж миле дівча росте — і відповідних слів не підшукаєш.
А ще ж помічне всім та проворне: і сапати городину допомагала Домні, і стригти овечок приходила, і долівку кізяками мастила, і плоскінь брати та просо жати навідувалася. А що ту худобу, то, вважай, ледь не щодня виганяла на пасовисько, ощаджуючи паніматку Домну і пана війта Корнія яко знаменитих у селищі.
— Нічого не чули-сьте, паніматко, про моїх братчиків: Івана, Максима та Несторка? —ледь переступивши поріг, ще з дверей не раз питає в Домни.— Вбережи їх, Боженьку, одверни від них наглу смертоньку і верни їх додому неушкодженими,— молиться бабиними Теклиними словами, вступивши в хату і хрестячись до ікони.— Вбережи, Боженьку!..
Домна дивиться на неї і завжди чарується від вроди дівочої, яка хоч лише розквітати почала, а вже викреслюється в непересічність. Ховає Домна втіху від того, що її Іван на язиці у дівчини на першому місці. І не тому, що він значно старший, очевидно, а тому, що прив'язана Настка до нього, хоч і зведенця, більше, ніж до рідних Максима та Нестора.
— А мені, паніматко, аж дві цидули оце привіз дядько Андрій Притула, як прибув додому покаліченим,— якось похвалилася дівчина Домні.— Одну з них написав з війни отой козак, що приїжджав часто із Січі до Івана, сотник тепер, Гнат Турлюн, а другу — наш, капулівський, Лаврусь Гук.
— Це ж який Лаврусь, Настко? — робить Домна вигляд, що не пам'ятає хлопця.— Може, отой, що на коні тебе перегнав весною? — пробує вона вколоти дівчину жартівливою глумливістю.
— А то ж який ще! — зашарілася на лиці півдівка.— Ніби ви вже й забули, як він вам дрова ото рубав. Написали обидва, що люблять: і той, і тамтой.
— Так і написали!?
— А чому б же й ні!? Вони мені ще тоді не воднораз говорили по-всякому.
— Губа не дура і в Гната, і в Лавруся,— резюмує господиня.— А ти, мабуть, більше вподобала собі отого сотника?
— Нащо мені сотник? Цур йому, і конопатий та таранкуватий, і старий уже, а Лаврусь лише на тіль-тіль старший за мене, а бравий же, як голуб!
— Який там старий, дитино? — пробує заступитися за Турлюна господиня.— Он тато твій за матінку на скільки старший, а вона ж його любить,— і приязна ревність прокидається в серці Домни до невільної суперниці.
— То ж тато та матінка, паніматко, а ми, теперішні, як рече Лаврусь, по-іншому дивимося. Він мене так кохає, що і під плав піде за мною,— хвалиться дівчина.
— А ти ж його?
— І я його. Коли б лише тих дяблових ляхів хутчіш побили до ноги наші козаки.
— А старий Гук і Гучиха, про те відають? — догадується Домна, що молодята щось уже собі, мабуть, вирішили.
— А нащо їм про те заздалегідь відати із їхньою «капельою», як каже Лаврусь? Ми з ним побудуємо он на тому острівці, що поряд із водяними свинями, хату. Горба там і під обійстя вистачить, і під город та сіножать буде, і худобу до пасовиська не треба буде гнати та наглядати за нею, і ушкали трикляті нас там не дістануть зненацька серед плавнів. А риби скільки, а дичини всілякої та яєць пташиних весною!..
— А як же ви будете туди добиратися від села? На плотах, чи що?
— Згодом греблю насиплемо, а спершу плотом та човном добиратимемося.
Корній, підслухавши із ванькирчика ту розмову дівчини з Домною, віри не йняв. Зовсім ще дівчисько ж, а вже все обмислило собі, все обдумало, передбачило, як доросле. «Не дай Бог поляже Лаврик, то все життя пропаде у дівчини»,— подумала про себе й Домна, випроводжаючи до ворітні юну гостю.
Дарма й говорити про те, що і батьки Прихідьки — Дмитро та Ївга — не могли навтішатися і слухняною, і неледачою, і кмітливою та весело-привітною донькою, особливо тоді, як обидва хлопці, Максим і Нестор, пішли до Хмельницького. Настка лишилася їм і втіхою та радістю, і сподіванкою та надією на прийдешнє. Дмитро навіть другу половину хати звільнив від полови й сіна, прилаштувавши для того шопу. Опоряджуючи «другу хату», пробив у стінах вікна і вставив у них не слюду, а справжнісіньке скло, а Ївга з донькою та Домною і долівку змазали, і пошпарували та вибілили стелю і стіни, і аж засвітилася від того хата.
Настка жила вже своїм життям. Що б не робила, де б не ходила, з ким би не говорила,— а в душі на денці носила думку про Лавра. Тужні були вечорниці в усіх капулівських дівчат, а в Настки по від'їзді Лавруся вони стали душевним плачем. Отож, співаючи за шитвом, прядінням, чи товченням проса, або й за полінням, вона в уяві бачила лише свого милого.
Часом сили не мала дівчина стримувати в собі тугу за ним, тікала від усіх, щоб наодинці вдосталь виплакатися. І Бога молила, і клялася та звірялася Богоматері, яку носила під грудьми на дукачі, привезеному Лавриком в зимі ще.
Що й казати, полюбила Настка Лавруся самовіддано. Ба, навіть численних його братиків та сестричок, що вбогою «капельою» бігали навіть у холод напівроздягненими, обожнювала. «Плодовитий у них рід, то, може, і ми з Лавриком такими будемо?» — думала потайки про себе. І не сховалося те від підтоптаного вже, із багрово-синім рубцем над витеклим оком Йосипа Гука та теж геть зношеної щорічним приплодом Гучихи. Настка знала, що майбутній її свекор одразу по народженні Лаврика був у ясирі, що викупили його звідти у Валуйках Яцько Притул а, дядько Корній Слимаченко, отець Гнат та її тато Дмитро Прихідько.
Знала, що Йосипиха із усіх сил намагалася наздогнати втрачене в розлуці осімнення, не відстати від решти жінок-односельчан в дітоприношеннях... Ні-ні! Вони із Лавриком, маючи свій решпект, не будуть жити в «капелії», а оселяться окремо! Їм допоможуть і війт Корній, і тато Дмитро, і брати: Іван, Максим та Нестор, не кажучи вже про матір Ївгу та паніматку Домну. Коли б швидше тих дзяблів-ляхів побили до ноги козаки і наголову зігнали геть з України!
Отим і жила тепер Настуся, скніючи всю весну. Ще перед Явдохою поїхали з дому хлопці, а ось уже невзабарі й літо спливе, а Лавруся все немає. Тішилася і полегшувала собі муку розлуки тим, що й інші здорові не прибувають додому. Приходили, правда, в села, поверталися потрохи, але тільки як лабзи-жебраки, каліки: одні ще з тогорічного походу, вилікувані та зцілені бозна-ким у дорозі чи й незцілені, нездорові геть.