Чільні вельможі у Варшаві і Вільні: Потоцький, Любомирський, Чернецький, Сапега та інші вирішили, як крайність, кинути від імені круля Яна-Казимира козирну карту, кінцево зрозумівши, що без неї Україна програна, а відтак і решта русинів не тепер, то в четвер буде звільнена. Русинів під Польщею і під Литвою та Туреччиною, в Молдові, Кілії й Добруджі, свідомих своєї єдності і рідності з русинами в Гетьманщині, Слобідській Україні чисельно тоді ще було майже стільки, скільки істинних ляхів, литвинів і московитів разом! Де ж то можна було допустити їх до всебічного звільнення і об'єднання в державу?!
Виговському та генеральній старшині, як і Січі, магнатські посланці привезли запевнення, що круль, сейм і чільні регіментарі та воєводи королівства Польщі та Литви, співчуваючи становиську в Україні та уболіваючи її долею в прийдешньому, в братській доброзичливості пропонують «навічне становисько удільно-незалежного Великого князівства Русинського, рівного федерально польському і литовському із одноразовим урівнянням прав генеральних осіб, козацьких полковників і іних служців та канцеляристів з польськими і литовськими рангами аж до надання їм старосте, а генеральним сотникам, всіляким скрибам і кращим козакам — шляхетських та іних владних станів і вольностей, як і самому гетьманові — первосенаторське регіментарство, однозначне в усьому із литовським гетьманом...»
Це послання було пострілом бомбарди навіть для закутків русинських, а не те що Гетьманщини. В Слобідській Україні цар Олексій об'явив нові пільги і для викітців в Ко-Лугах, Ковельську та інших місцях осідства, прикликані в Київ дяки були негайно відкликані в Слобожанщину, а митрополит Київський і Галицький Діонісій Балабан — об'явлений недоторканною особою, як і всі соборно-церковні та монастирські обителі із маєтностями під ним. Посланці, що мали організувати перепис поспольства для оподаткування, анулювались і відзивались, царські посли говорили лише українсько-русинською говіркою і обіцяли від імені царя «всім вірним Переяславському трактатові чільцям боярство, маєтності, царську милість і для спадкоємців... Торгівцям більше не буде», обіцяли, «жодних митних ущемлень»!.. Не залишились байдужими й інші сусіди. Хан відмінив похід орди в Україну! Султан дав їй обітницю свого покровительства...
Дійшло до капулівчан із Січі й те, що Пушкар зі своїми прибічниками, дізнавшись про оте все, та не дочекавшись своїх перших посланців від царя, зіткнувшись під Прилуками із попередженим полковником Петром Дорошенком, вернувся в Полтаву і спішно послав до царя полтавського сотника Саву Яковенка із другим доносом, а цар із свитою, затримавши в себе і його, нагально направив у Чигирин друге посольство із багатим ясаком «для перевірки стану на місці» і Косагова — із щедрим «жалуванням» у Січ... А один із польських посланців, Зигмунд Пшилевський, проговорився в конфіденціальній розмові про те, що «Українське князівство буде в межах всіх русинських земель,— під Польщею, Литвою, де не були б вони!..»
Надворі тріщали рідкісні морози, лопала крига на руслі, а в Домниній хаті-збірні на сходці стояла спека, бо було про що говорити, перемелюючи та пересіваючи все навколишнє. Особливо тими новинами переймалися Дмитро Прихідько та Сірко, який неждано-негадано отримав привезеного якимось генеральним сотником аж у Капулівку листа від самого Виговського. В ньому писалося: «Милостивий пане і зацний звитяжцю, полковнику Сірку! Не знати нам, кажемо те під сумлінням, чому Ти виїхав із Вінниці увосень не в Чигирин, як ми пропонували, а у Великий Луг. Звичайно, Великолузьке Запорожжя — важливе місце в Гетьманщині, бо воно перегородило орді Кучманську сакму через Берислав — Кизи-Кермен аж до Дністра, і Муравську — з Перекопу аж за Самару. Хан, дізнавшись, де Ти перебуваєш, відмінив похід орди за ясиром у всі гетьманські землі! Та якою б не була причина поводження в Тебе, чуємо себе у в одвіті, бо поневеж не зуміли довести Тобі наших дискретних минулорічних таємниць, а відтак вигнали Тебе з відродженої Тобою Вінниччини... Ми, уряд гетьманський, для усправедливлень знаймуємо Тебе, полковнику, що полки Вінницько-Кальницькі, чи й іні які, як твоїй особі бажано, будуть без замешкань передані нами в Твоє осібне регіментарство. Уповаєм, же Ти, милостивий пане, решпектуючи діла і чинники, в наш край надійшлі, вернешся до служби військової і панствової через Чигирин, а наші нестатечності і нецноти вибачиш!.. Отож чекаємо Твого вирішу по нашій упроші...
Гетьман України до повноліття отрока Юрія
рукою власною — Іван Виговський.
Дано в Чигирині, року божого 7166—1658, січня, 16 дня».
В Капулівці з приводу цього листа, писаного й не скрибами, а самим гетьманом «осібно», виникла сила-силенна всіляких розмов, відгадок, тлумачень, здогадів, роздумів, надто тоді, як гетьманів посланець, відмовившись затриматись, поїхав морозним пообідом назад до Чигирина з відповіддю Сірка. «Я недужий тепер, потребую відпочинку і прийняти шляхетних пропоз Твоїх, пане гетьмане, не маю можливості!.. Нестатечності і нецноти я вибачив, бо не маю ні заздрості, ні поваги та жадливості до станів...
Великий Луг, Капулівка, рукою власною — Сірко...
Того ж року, 26 дня».
— Йому, хоч який він,— сказав один на один Сіркові Дмитро Прихідько про Виговського,— можна буде простити все уже хоч би за те, що, видно, зуміє, хоч і дорогим коштом, вивести Гетьманщину на якесь рівніше місце,— нав'язував свою думку синові батько.— Не зважай на те, що домігся він собі влади самохопом, як кажеш, а братам, родині та свиті — маєтних станів ошуканням. Тимчасове те, сину, а земля і люд на ній — вічні, то хай маєтничають, а відтак — відстоюють край і люд свій! Так-так, сину, те буде оправдане і варте, як Бог дасть, і прощення, і підтримки,— обережно вбивав слабий Дмитро в здорового сина дотеперішні обур і образу, аж той дивувався зміні в собі.— Тепер, гадаю, сину, недовіра нашого поспольства до захланних сусідок мусить бути, зоднобіч, спаєм, а здругобіч — незмінним звичаєм, бо довіра домовам, віра в слова й запевнення, бажання нашого поспольства мирно жити із усіма захланцями, а тепер уже із одновірцями досі оберталися в найбільші наші лиха, кінчаючись, як відаєш, незмінно облудом, ошуканням і підступним шельмуванням, які вже і ти на своїй власній шкурі не одиножди переніс. Хай усправедливленням буде доля отих великомучеників-чільців, що наклали життям,— довбичив він, хоч і обережно, але старанно.
Тим часом на початку лютого, по Стрітенню і перед М'ясопусною, прийшов Сіркові через Січ лист від воєводи Яна Собеського з Варшави. Лист, властиво, був від синів, а Собеський приклав лише короткий супровід до нього, який завдав і Сіркові, і Дмитрові та «сходцям» чимало утіхи й клопоту, привівши до роздумів та здогадок. А писалося в синівських листах на добротному папері, що їм у пана воєводи дуже добре ведеться, що навчителі в них русини, що воєводу вони рідко бачать, але пані Марія, дворецький пан Лех, Томаш, Тадек та Ядзя із челяддю до них дуже прихильні. Правда, було дещо і неприємне, зокрема в Петровому листі, бо той сповіщав батька, що «Ромчик до смерті закохався в Ядзю, і про те знають і їх мосці, і обидва воєводичі та саме дівчисько, і дворецький, пан Лех, і навіть їх ексцеленція, ксьондз-духівник із вшисткими людцями палацовими»...
— В кого ж це він пішов такий, той Ромчик? — чи то дорікав, чи то хвалився Дмитрові Сірко по прочитанні Архипком Равою листа.— Католичка ж! Воєводівна! Сором один! — аж голос підсилював він.
— Мале, зелене, сину, то не зважай,— спокійно остуджував Дмитро сина.— Підросте — переміниться,— зітхав він, примовкнувши.— Ти, сину, не печися щастям, а думай над отими словами воєводи. Вони слушні і показові, хоч і запізнілі. Читай-но, Архипку, ще раз,— звертався він до Рави.
«...Близиться все до вельми важливої і великої зрухи та події, з яких і за якими витікає належна можливість і твоїй, мілосний пане, Україні досягти чогось цілком всегуманітарного, людського і рівноправового із іншими кращими поспольствами на нашій земній кулі.