— Дядьку Мусію,— не стримався Сірко, перервавши мову старого.— Чи ви упізнали б того христопродавця, мого шуряка, коли б він став отут перед вами?
— Та хто зна, отамане,— кліпав повіками Стохата.— Може, й пізнав би, але ж він постарів, та й як ти мені його покажеш і коли? Нездужаю я, і пам'яті катма, вся здірявіла, то чи здолаю дожити і пізнати?
— Може, Настуся ще щось говорила вам? — не даючи перепочинку гостеві, прискіпливо допитувався Сірко.
— Як тямлю, то ніби ні. Не було ж як їй говорити, бо я гнав худобу з мурзиними пастухами, а вона їхала обшнурована і прив'язана при людолові на коні.
— То ви так і не знаєте, де вона і що з нею? — втрутився нарешті й Дмитро, тримаючи руку на серці.— Ані-ні?! Та цитьте, ви! Чого розголосилися знову? Заважаєте ж! — нагримав на жінок.
— Чого не знаю, то як же скажу тобі, даруй на слові. Я тямлю, що ви всі хотіли б щось знати про неї,— повинявся старий.— Воно чи не в гарем, даруйте, він її, отаку слічну, взяв тоді...— шморгнув носом Стохата і притих.
— Просилася вечором перед тим, бідненька, на вечорниці,— заговорила, сьорбаючи носом, Ївга,— а я спершу не пускала: «Рано ще тобі гульками перейматися, дитино, але коли ти, кажу, отак просишся, то на яку дзигарову годину, щоб батько не знав, вискочи та й дома будь»,— затряслася в риданні Ївга.
— Відпускала-а-а і я її, як прибігала, бувало, до мене ніби вишивати-и-и,— ледь проказала у плачі Домна.— Ангельське-е ж дитя-а бу-ло-о. Поки погуляє часинку оту, то я їй щось вишию, щоб ти не здогадалася, Ївго, та не сварила. З Лавриком же Гуком вони любилися, як го-лу-би ті-і,— ридала.
— Лаврик же тепер, чувати, сотником! Лицар уже, а вирятувати сердешної нікому,— мов канчуком оперезала Сірка словами, знову розплакавшись...
— Великим гріхом є пролиті людьми кров і сльози за чужі гаразди, зиски, гешефти при вселюдському лихові, злигоднях, всіляких нендзах та ущемленнях, але ще більшим і непростимим є для христопродавці, що приніс нам у хату отаке горе,— заклинально сказав згодом Дмитро, ніби докоривши Сіркові.
— Еге ж, еге ж, істинно христопродавці,— ткнув себе в коліно пальцем і Стохата, як жінки переголосили. Сказав, сьорбнув у мовчанці, неквапом оглянув господарів, а найпаче Сірка, і, кректливо звівшись, пішов перевальцем до скрині, на якій лежали його кожушок, шапка та костур.— Нагрівся трохи, то пора і міру знати,— пробурмотів, із поміччю Сірка одягаючись.
— Виряджу вас, діду Мусію, і проведу додому,— кинувся і собі одягатися Сірко, ніби вже щось вирішивши для себе.
В путі обоє мовчали. Сірко думав над тим, чому Сефер-Казі-бей відпустив старого додому, і не знаходив пояснення.
Роздумували над тим і вдома до повернення Сірка і після.
— Невже бей мислив собі так,— по якійсь мовчанці виклав здогадку батько,— Стохата передасть нам, як і хто їх перепродав у ясир, ми оповістимо тобі, яко братові і чільнику, ти допитаєш шуряка і дізнаєшся, де сестра, а потім вирятуєш її...
— Чи бей зацікавлений у тім, щоб я рятував Настку?
— Воно-то так,— шарудів у постелі Дмитро,— але ж і відпровадити Мусія Сефер-Казі-бей мусів лише по якійсь загадковій причині, а не по доброті своїй. Отож, як собі хочеш, а в тому є щось загадкове, притаєне від нас. Рівно ж, як і відправка до Сибіру Силуяна Мужиловського царем, про яку повідав тобі Гомон. Все ж він був у покійного гетьмана довіреною особою...
Цю батькову здогадку Сірко не заперечував, але й версію про ставку бея на Настчине визволення відкидав геть.
Наспіх цього ранку вмивалися за звичаєм колючим снігом Сірко і його джура на морозі. Наспіх і снідали обидва. Архипко, сяк-так перехрестившись до ікон по сніданкові, побіг сідлати Сіркового Велеса і свого вороного Шайтана, а Сірко приторочив до джуриного сідла зоднобіч тобівку з пашнею, а здругобіч — шаньку з поданим матір'ю харчем. За хвилю козаки обоямо скочили у сідла, і Архипко прямо з копит, стрімголов понісся путівцем у бік Січі, а Сірко, постоявши якусь мить за ворітнею і випровадивши поглядом хлопця, понісся і собі скачем, у глиб села.
Ні мати, ні батько, ні Ївга, як вернулися аж під обід у Домнину збірню, не знали, що намислив робити Сірко і до кого їздив. Хоч як хотілося їм спитати сина, як лиш повернувся додому, та його вигляд не дав їм сили і смілості, бо був він як ніч — насурмлений і грізний. Не вдалося розпитати його й згодом, бо слідом за ним у двір влетіли на опарених конях три козаки: Гнат, Лавро і Архипко. Їх, як по всьому було видно, він нетерпляче чекав, бродячи по подвір'ю.
А по обіді, як лише ті встигли підвестися з-за столу, перехреститися до образів та подякувати Домні, поріг знову переступили гамірно-балакливі сільські чільці-сходники. По тому, що вони із Сірком не віталися, всі здогадалися, що він уже з ними бачився і про щось, видно, радився. Розмова, мабуть, започата ще в тминній хаті, тут завершуючись, перейшла в звичне русло. Але тільки натимчас, бо зразу ж всі почали цікавитись новинами в Січі та на волості, тобто в Гетьманщині.
Найбільше вразила всіх, а найпаче Сірка і Дмитра, привезена козаками неймовірна новина. Вона непересічна, хоч і не перша в Україні. Майже підряд, неначе по намові, сталися вибухи льохів-погребів то із селітрою і поташем, то із порохом чи зброєю. Спершу в Чигирині під самим замком, що цілодобово перебував під охороною, затим у Черкасах, у велетенському льохові давно зруйнованого Підзамчища, а потім у Києві — у Прилаврській горі, що охоронялася козаками як зіниця ока, ще потім у Чернігові обік Троїцького монастиря, недавно відбудованого коштом полковника Подобайла, навіть у Вінниці, в замку, відбудованому нещодавно Сірком, у Ніжині, Гадячі, Лоєві, Стародубі, Дебрянську, де несли охорону козаки полковника Михая Миклашевського і князя-воєводи Мещерського.
Вслід за цією новиною, як ще не прийшли до себе «чатці схронів», в окремих полках виявилися попідрізуваними тетиви на луках і сідельні попруги, а на самому Чортомлику, видно, ще пізньої осені були пробиті аж в шістдесяти трьох чайках і байдаках днища, лише тепер випадково виявлені помагачем обозного Василем Шевчиком, Сірковим однокашником. І те було ще не все! В Січі виявилися забитими тванню і землею цівки-дула п'яти мортир, двох аркебузів і шести фальконетів. Знатні і знакомиті старшини в Коші місця собі не знаходили, бо ж Січ незмінно стояла під чатою, та ще й якою...
Звичайно, отакі події на отакому обширі та в отаких розмірах, із отакими збитками при невиявлених злочинцях стали новим запалом і у полемічному багатті капулівських сходців, відсунувши натимчас горе, яке приніс Мусій Стохата в Домнину хату. Більшість січовиків, як запевняв усіх Гнат Турлюн, приписували те «самозванцеві» Виговському, але не змовляючись, і обидва приїжджі сотники, і Сірко, і гминні урядники, а найпаче Дмитро, думали інакше.
В їх свідомості ті злочинства поєдналися зі смертю Хмельницького, Лисовця, Гаркуші, Дороша та долями молодшого Нечая, Мужиловського і інших. Щодо чайок, байдаків і отих цівок, то в Сірка, а незалежно і в Дмитра, Гната і Лавра, те пов'язалося із Ходнею. Тутешні січовики не сказали Сіркові, що й рядові запорожці оте приписували дуці — Донському отаманові. Все це дещо міняло Сіркові плани, вірніше розладнувало їх, хоч і натимчас. Адже шкоди-збитки були не лише в поросі, поташеві, селітрі, не лише в попругах, тетивах, цівках та днищах, а й у тому, що це всюди вчинено непомітно, невловимо і майже одночасно. Адже для такої акції, як уявляв собі Сірко, потрібний був полк пролаз. В Січі він їх бачив між збіглими, в Києві — між Шереметьковими мздоїмцями, а ось в інших місцях — не бачив.
Знову полемізували в Домниній збірні, дискутували, але вже без Сірка, бо той із Гнатом і Лавріном поїхав до судді Ригора Квача і війта, а повернувся додому аж другого дня ранком уже без курінних-сотників. Ті, як виявилося, подалися на Січ по нагайній і невідкладній нужді, як пояснив Сірко вдома. За сніданком і по ньому згадували і отих приголомшливо-затаєних злодіїв, і діда Мусія Стохату та Настуню. Додатковим було і те, що не знаходили пояснення ще і вчинкові Сефер-Казі-бея.
А розгадка вчинку високого ординського мецената ходила поруч. Якось, повернувшись із Чигирина і таємно привізши в ридвані куплену там у шинкаря гарну, як ангеля, дівчинку-сироту, що звалася Фесею, Сефер-Казі-бей по кількох днях спочинку, вивчення нею звичаїв гарему, наказав головному євнухові привести надвечір нещасну до себе у покій. Як там уже з нею, незайманою і чистою, не було йому, немолодому, морочно та прикро, але таки допоміг Аллах дістати, крім сорому, і утіх та насолод.