Обмислюючи по всьому свої вовтузіння і абсолютну байдуж юного тіла, зляканого до стрясу й нетями, він, відпочиваючи, згадав, як Нечах-мурза, скориставшись його підказкою, дістав легко і дешево, через гяура-перепродувача, який з його, Сеферовим, паєм і при худобі виділив йому старого шкарбана-пастуха Мусу, приховавши дівчину, «як ранкове літнє сонце, як квітку троянди в росі, як весняний ранок у квітті!» — доносили йому дознавачі пізніше про Нечах-беєву бранку. «Тепер вона стала такою, що і в самого світлого хана чи й самого хондкара — бережи його Аллах!— такої немає! Кров з молоком! Повна пишності, палкості!» — казали.
Сефер-Казі-бей думав тоді, що красоти Нечахової баш-ханум перебільшені дознавачем, але, якось весною навідавши палац мурзи, переконався, побачивши: дознавач правду сказав, і був смертельно ображений. Побачив і загорівся похіттю і помстою. Хотів учинити щось із образником, але хан послав його, Сефер-Казі, до Чигирина і до Варшави, і бей на якийсь час відклав свої наміри, нічого не сказавши мурзі Нечахові.
«О Аллах керім! О Аллах керім! Отака жінка! Отака досконалість тіла! Ханша! Султанша! — вигукував він подумки, хоч знав, що вона вже є матір'ю чотирьох Нечахових дітей.— Така не те, що це ягня Фесь! Така горітиме, запалюючи й мене! Така розбудить і мертвого! Що за краса, Аллах! Оманила мене, зачарувала з першого погляду! Осатанила!..»
Білокоса, охаєна, в міру повна, напахчена парфумами, досвідчена в стосунках з чоловіком, вона відтоді будоражила беєву уяву, а по ночі із онімілою Фесею він ледь дочекався ранку і від пожадань до вроди Настан, і від образи на Нечаха. Ще перевертаючись у постелі, він вирішив завтра ж покликати наймудрішого із мудрих, ходжу Ішам-муллу, який був і навчителем та суддею, для оповіді йому гризот.
«Так-так,— радів заздалегідь подумки Сефер-Казі,— тільки одному йому, Ішам-муллі, можна довірити цю таємницю: і біль, і тугу, і бажання. Хіба ж не він допоміг у свій час мудрими порадами загнуздати і об'їздити дику кизил-башку Фаранджу і її сестру Айшет! Ні-ні, цю Фесь поки навчиш чогось, то постарієш! То трата часу, вона хіба для різноманітності!.. А так, Ішан-мулла один дасть мені мудру пораду. Недарма ж він ходжа і бажаний гість у всіх мурз та беїв. А мудрості правовірних, як із Корану, читає в будь-яке стояння місяця. А Десять Читок недарма завчив, не враховуючи святих звитків-сувоїв Ас-Салаха і Фатіка, Авану і Акалу... Рідкісний чоловік Ішан-мулла: був у Мецці, обійшов Каабу, горби Сафа і Марва, прочитав Суф'яне ас Екурі, Ібн-Абасса, Катада, Харун алк Рашіда, Малік Ібн Дімара, Ао-Салабі. А таки його! Бо як судитиму смертного правовірного, коли він наслідує пророка?!.»
Отак задумане було вирішене і вчинене. Сефер-Казі недовго чекав Ішан-муллу. Той лише для годиться змусив візира почекати та й був приправлений носіями-правовірними до сералю мецената, повторивши по путі п'ять основ шаріату: Покаяння, Намаз, Байрам, Ходжійство до Кааби, Джіхад, адже не до рядовича-сановника правиться.
— Мир і милість Аллаха і тобі, і всьому сералю твоєму із усіма добрами твоїми, великий повелителю! — проводить Ішам-мулла по своєму обличчю і бороді долонями, стоячи очікувально в порозі і, запрошений господарем, всідається поважно і неспіхом на купу мутак і пухових подушок-міндер.
Сефер-Казі примітив у вузьких щілинах очей прихідця іскринку пихи, але, як непересічний спахія, вдав щирого, привітного та заклопотаного державними справами слугу хана. Почекавши хвилинку, господар почав розмову здалека, як і годиться за обрядом. Спершу розтягував похвальні слова про сонцеликого хана, потім просторікував про клопітні медресе, мечеть і суд, слідом — про приплід в чередах, косяках і отарах, поки й перейшов на свої фелюги і шандали в морі, на гарем, який явно злітнів, і саму баш-ханум Фаранджу, ніби уже застару для нього...
По якійсь мовчанці, перекинувшись на Чигирин та гяура Виговського з його свитою, ніби ненароком перейшов до мурзи Нечаха, дещо спантеличивши гостя. Виждавши паузу, візир приступив до Нечахових гріховно-образливих для правовірного дій, аж морщачись від надривно-завивного скрику зурни, що доносився через напіввідчинене вікно із затемненого деревами і виноградом двору...
Ішан-мулла, як досвідчений і уважний сповідник господаря, час від часу прикладав білилами офарбовані руки з блискучими шафранними нігтями до грудей, ствердно похитував головою і знов побожно перебирав бурштинові чотки, поки Сефер-Казі врешті скінчив оповідь і, полегшено зітхнувши, замовк, ждучи мудрої поради...
— Тяжкий у тебе клопіт,— набивав собі ціну Ішан-мулла,— та зарадити йому, мабуть, можна. Бачу, що прогнівився на твою особу пророк, бо не завжди посилаєш Всевишньому блага з Ахшим-Намазом,— натякнув про скаредну скупість візиреву гість,— не кладеш на вівтар мечеті своїх щедрот,— добивав він вичікувально, хоч і завбачливими натяками.
— А рада тобі така...— розтягував слова мулла, зупинившись,— щоб отого старого гяура, про якого ти оповів, як там його...
— Муса його назвисько,— нічого не розуміючи, підказав господар.
— Так от, щоб старого гяура Мусу,— повторив мулла,— ти відпустив додому. І хай він неодмінно добереться туди і там оповість, хто і як викрав і худобу, і гяурку Зірку та де вона тепер є.
— Підволосений, слабий і хилий він! Не дійде додому, а її, помилуй, мулло, жаль буде, бо ж вродлива! — вже шкодував господар, що загідь повів цю розмову.
— Як же пасе отари, коли підволосений?
— Осликом послуговується.
— Відпусти його разом із осликом, коли хочеш руками гяурів покарати Нечаха-мурзу і мати надію на його баш-ханум.
— Так то так, але ж ті родичі можуть її викрасти чи й силою взяти, бо брат у неї, якого знаю, кажуть, справжнісінький шайтан, а тепер ще й чи не сераскир-сердар у козаків,— боявся Сефер-Казі і подумати про таке.
— З чотирма дітьми вона не дасть себе викрасти, а ще як віру прийняла і дітей ростить як правовірна, то й поготів.
— О мудрий із мудрих! — приходив господар до себе.— Відпущу Мусу і тобі за розумну пораду вишлю овечок,— тут же пошкодував господар, що вирік таке і додав: — Як Аллах допоможе мені в цьому трапунку...
Отак, на велике спантеличення і своє, й інших пастухів, був відпущений зі своїм вірним осликом дід Стохата додому. Вже правуючи кизи-керменським шляхом-сакмою між первозданною незайманістю помаранчевого та брунатно-зеленого безмежжя буйноквітних, пижмами відцвілих травостоїв, повз острашливі прадавні, овіяні вітрами кургани, горби і камінні баби, через западини і пласкі узвишшя, долини і скупища верболозів, між синьо-сивими, попруженими лісками, гаями й чагарями на обріях, через хутірці та поодинокі зимівники з бурдюгами, по забіссях ярів і яруг-байраків, де мав притулки на ніч, Мусій, незважаючи на візиреву перепустку-пайцзу в пазусі, не вірив тому, що сталося, молячи Бога дати сил для дальшої путі, поки й опинився в пізню осінь в своїй рідній оселі в Капулівці та ридма заплакав від щастя...
25.
А у Великому Лузі, в Капулівці і в Січі життя йшло, мов різноріччями. І першим горем для Сірка та січовиків була раптова хвороба Левка Конограя-Чорноморця, який по Мусієвій вістці викликав нагло Сірка із Капулівки, щоб попрощатися як з побратимом. Три доби не відходив від хворого Сірко. А Конограєві то ніби легшало, аж кепкував із себе, то гіршало, аж стогнав та втрачав свідомість.
— Не допускай, побратиме, сам і іним не давай допустити у нашу святу Січ чужинців, не дозволяй їм порядкувати, ворохобити та наставляти кого б то не було із сіром проти вольностей, заміняти святих наших звичаїв виборності легкомисними гараздами,— спинявся він для перепочинку.— Ти єдиний в Січі із чільців запорожець із запорожців, січовик із січовиків, і хто б сюди не приходив та не ставав у чільство, для нього ти людин, коли він людин, і ворог — коли він нелюд. Ти тут совість і душа! Отож не лишай Січі напризволяще, кажу тобі те ж, що казав мені твій січовий батько покійник Сулима. Як зустріну його душу на тому світі, то запевню, що передав його заповіт у надійні руки — тобі, незрадному і несхибному. Хай береже тебе Бог у силі, в умінні і в чеснотах лицарських! — не говорив, а шептав хворий Сіркові в оті три доби.— Сталося так, що перший наш чілець Дмитро Байда-Вишневецький започав Січ як оборону краю і рідного люду від чужинців, а його онук Ярема зробився розпинателем народу, зрадивши і вірі, і лицарству, і людові рідному, як перекинчик. Хочу застерегти тебе, покійний гетьман Богдан, хай простить йому Бог, грішному, нерозумно потрактувався із царем і боярами, хоч вони й одновірці. Я придивився до їхніх персон — віра в них хоч і православна, але часто нелюдська. Вона роздрібнює і антихристує наших сіром, навчає їх розгульності, різночинності, бешкетності, ошуканству і душевній безсовісності та нелицарству. Недавні події в Січі є вчинками збіглих підісланців боярських, а царські вишукані ясаки скріплюють їхню владність на своє ніби аж відцарське перебування тут як вдома. Вирослі в жахній неволі, визискові і рабстві, вони ошаліло заздрісні, і сатанно хижі та люті. І Бог мені простить, брате, коли я говорю щось не так,— виснажувався Конограй тією мовою, примовкаючи.