— Розпорядишся моїми статками, які я надбав за довголіт, як уже схороните. Вони в Січовій гамзі-скарбниці, і всі знають, що лише ти їх господар по мені...
Сірко слухав слабого і думав над тим, що і Левко Конограй-Чорноморець відходить, як відійшли сотні, тисячі, не живши для себе, поклавши життя на шальки вишколу молодиків, звільнення ясирників, на кривавиці з яничарами в Азаці і поза ним. І ось іде в небуття, і церква не зачисляє його в святі, як і багатьох інших.
«А хто святіший? Чернець, який замурував себе на схилі літ у печері по всіляких погрішеннях, чи козак, що віддав усе життя і всі сили до останку, слугуючи людові рідному, як і оцей побратим?» — роздумував Сірко, шкодуючи і себе...
— Наші привідці поклали багато людських жертв,— тяжко видихував Конограй,— бо кликали люд у битви й сумнівні, як і я, грішний, то мусиш бути обачним і виправляти те, надолужувати втрачене мною і іншими, і воювати, як і воював завжди, тільки найменшими жертвами, а з великими наслідками. Це в тобі непоціненне, брате, як на сповіді речу. А за наші поразки козацькі регіментарі мають бути осудженими і в Січі. Це ти закріпи, як житимеш, і для себе, і для інших,— захлинувся він подихом.— І осудженими, і покараними на горло для острашення пройдисвітам усім і нелюдам. Бо ніщо так довго не росте і так швидко не вмирає в світі, як людина,— хитав головою Конограй на сіннику, кривлячи уста від болю — чи то тільки фізичного, чи й душевного.— Передумав я чимало взимі, лежачи слабим, то скажу тобі, брате, що нам і ляхи ні до чого, і московити, бо щирості в них не було, немає й не буде. Вони не відають, що то таке. Совість людську загубили ще їхні попередники бозна й коли. Ойроти, башкири і черемиси взагалі не вірять, що в цього люду є совість і слово, вони на своїй шкурі знають те, то і наш люд мусить знати, коли не весь, то хоч січовий, запорозький. А ти, брате, його привідця. Корінь твій тут, і про це відає всякий справжній січовик,— замовк надовго недужий, закривши повіки.— Можна іти в спілку лише із сіромами проти володарів і то до часу, поки вони стануть володарями, бо після вони неодмінно будуть наслідувати своїх попередників, споконвіку не знаючи народновольної управності нашого люду,— не відкриваючи очей, продовжував він.— В роздумах я дійшов висновку, що не сильні і лицарні виграють у змагах, а більше нахабні, безсовісно-брехливі, хижі, підступно-нападні, як не однораз було і в Січі при виборах старшин. Я до влади байдужий, як і ти, брате, то надивився, найпаче при покійникові Богданові... Хочу трохи спочити, то й ти спочинь,— попросив Конограй Сірка якось під ранок, та на тому їхня розмова й скінчилася, бо Чорноморець більше не проснувся...
Ожальливо дзвонив хриплий січовий дзвін, розливаючи по підвесінню тугу і розносячи по Великому Лугові журно-стумні луни; кричало, радіючи приходу весни, перше птаство, найпаче ворони і граки, співав у церковці речитативом і проказував баритоном за упокій душі лицаря Левка панотець, здавна знайомий усопшому Петро Буркун, а йому час від часу підспівував дискантом січовий дяк Харитон Гуляй, який знав покійного ще з юних літ. Лежав у оббитій китайкою домовині із шаблями, пістолями і луком, витягнувшись, мрець, що віддав життя своє січовому товариству і рідному людові та краєві. Гарматно-рушничними пострілами тріскали криги на Дніпрі, а в небі пролітали із вирію, гортанно озиваючись, перші ключі журавлів, гусей, качок, лелек, вертаючись до рідних гніздищ, віщуючи ранню весну...
Сіркові і смерть старшого побратима і навчителя Левка Конограя-Чорноморця, і його похорон за заповітом аж на острові Бучки стали пересторогою і напуттям, оглядинами пройденого та пережитого. Поряд із заповітом покійного і його образом перед Сірком вставали образи синів Петра та Романа, які по домові, що морочливо нагадувала про себе наближенням кінця навчительства, мусили або вертати додому, або вишколюватися деінде, коли того забажають. А ці думки заступав морочний клопіт від того, що почув у Січі про затівання міжусобництва, шарпанини та шибенства між Виговським — «самовиборним» гетьманом і ласим до влади Іваном Безпалим, що, як вияснилося достеменно, був і озброєний, і окоштований ніби приватно, таємно від царя, Шереметьком і Трубецьким. Було і іншого морочного досить. Сварилися, наприклад, розбивши глека дружби і родинності, стикаючись і чублячись, козаки і сотники, нацьковані воєводичами, прибічниками Василя Золотаренка і Якима Сомка за право своїх полковників на гетьманство. А в поспольстві та козацтві ширилася, як мерзотна чума, безпутна байдужість до того, гендлярство, прихована зневага до свого, а найпаче до рідної моралі та лицарства, захланна жадоба до наживи і маєстату, що, як водокрутні вирви, всмоктувала в свою пащеку і загал людності...
Було над чим Сіркові морочитися з надходом весни. А вона того року була особливою. І в казці такої не зустрінеш! Спершу вибухала на кригах дніпрових, дзюрчала, плескалася, ревла і буяла повенями, топлячи на своїх шляхах гати і перегати, греблі і застуми, насипи і береги, потім, угамувавшись, траво- та садоцвітами оковдрила все на землі, спершу ледь зеленаво, а пізніше — рутяно, і землю від сонця сховала в зела, опоївши їх дощами і росами та оп'янивши духмянами вітрів-леготів... Не часто-густо приходять такі весни розбуянні!..
Ріллив царини і засівав та засаджував усякий, хто міг та мав чим, лопатами-заступами чи мотичками-сапами длубав і довбав її, вкидав останнє, відриваючи від рота дітвори. А козаки всіх полків у Гетьманщині знову готувалися у походи і бої: хто на боці гетьмана, а хто на боці його противників.
Мотався і снував ткацьким човником у Москву та назад, у Полтаву, Іван Безпалий, домагаючись визнання як наказного гетьмана. Йому вслід снував у Варшаву Павло Тетеря — то із Брацлава, то з Білої Церкви, то із Умані чи Пальника. А в Чигирині поки що був повноправним володарем Виговський, і хоч уже був зацькований і нацькований, та не зважав на те і ладнав дружбу із ханом Мухамедом-Гіреєм та іншими високими дворами, зразу зрозумівши, що найбільше він немилий боярам, воєводам та цареві.
Гостили тоді біля замку виводки і зграї чужодвірців і часом у підзамчому шинку чи у гостиному дворі вирішували і його долю, дарма що часом утримувалися його ж коштом. Свеї, ляхи, ординці, волохи, молдавани, турчини, трансільванці, генуезці, московити і ще бозна-хто добами не виходили із шинків, нацьковуючи, вивідуючи і пізнаючи і один другого, і Виговського та його прибічників чи можливих противників. І всі з пахолками, джурами, прислугою. Терлися тут і слобожани-вербовщики, і лихварі-гендлярі, і донці та яїцькі козаки, зважуючи на шальках, чим сильні і слабі для них наказний гетьман і вся Гетьманщина...
А в Січі, на подив Сіркові, по похорону Конограя-Чорноморця бешкетувала, колобродила, двоїлася, розколювалася сірома, а найпаче підсусідки, що плавом пливли із зимівників, хуторів і сіл. І Лютай, і Гомон, і обидва брати Барабаші, навіть курінні: Брюх, Суховій, Іваненко-Величко, Щербина, Курило, Шкура, Ждан, Васютенко, Мартинович, Шолох гризлися між собою, обстоюючи хто Виговського, Безпалого, хана, круля, царя, хто султана і навіть свеїв. Гризлися як неприкаяні, підбурювали один одного, направляли навіть курінь на курінь, звичайно ронячи при тому престижі й опінії козацькі... Сірко не встрявав у суперечки. Відбувши дев'ятини та передавши спадок покійника січовій гамзі-скарбниці, виїхав у Капулівку, щоб справити сороковини вже там і щось вирішити для себе, порадившись із батьком.