Їхав і в розгубі від ворохобства, і в смуті за побратимом, і в клопотах за синів, і в печалі від бажань сіроми поєднати долю Гетьманщини із турчином. А в Капулівці його ждала радість рідкісна і неймовірна, бо розшукав-таки кобзар Назар, посланий Сірком ще із Вінниці із чересом, його звідного брата-полоненника Нестора. Викупив та привів ледь живого аж у Капулівку. Дмитро, Ївга та Домна, плачучи за Максимом і Настунею, мов ожили з його появою...
І не встиг бранець-пришелець відійти вдома, набратися сили, від'їстися та включитися в суперечки між сходцями, щось вирішити про сестру Настуню, не встиг до пуття розповісти всім про каторгу в бунтарських і санджацьких каменоломнях спахії і мурзи Кучук-бея, якому Нестор був проданий, про купівлю ним перепустки та втечі в байрамні дні, як Гнат Турлюн і Лавро Гук із двома своїми вірними козаками привезли, викравши аж із Мерефи, зв'язаного Сіркового шуряка, міського сотника Данька Гунду.
Ішли поселяни дивитися на людопродавця — дорослі й літні, навіть діти. Довелося Сіркові, розпитавши про Настку та звівши запроданця зі Стохатою, передати його сільському війтові Захарові Мазуру, судді Ригору Квачеві та охороні і лавникам для дознань і вспольного суду...
Досі на чималому, густо заселеному обширі Великого Лугу не було ями-темниці, а ось тепер її спішно, всім миром копали і капулівчани, і пришельці із сусідніх сіл та хуторів — надійну, глибоку, простору, куди й спустили душепродавця до суду...
Неприємна морока із продайдушею у сільському тминному уряді відбулася незабарливо, хутко. Данько Гунда перед дознавачами не відпирався, а підведений до столу суддів і лавників-радців, вклонившись низько і їм, і навкільному тлуму, розповів ще раз прилюдно, як те христопродавство відбулося.
— Милостиві панове! — виголосив із хрипом.— Тато мої були козаком і лицарем,— зашморгував він носом сльози,— але рано нас покинули, у Бозі почивши, то ріс я при матері, жадібній до наживи, при батярах і коноводах,— завмер майдан перед капулівською церквою.— Скажу для відома сполеченства, як останнє слово, же вольно вам за такий тяжкий мій гріх і смертельно мене удекретувати, бо-м, пан Біг мені свідок, ні в один день не позбувався я свого гріха, а карався навіть у сні. Тепер, перед милостями вашими стоячи, так говорю вам: хоч у нас злигоднів і не було, та матінка, хай їм простить пан Біг, все гризлися і гризли мене, що люди жиють ліпше за нас і що я маю думати про те та старати до нажитку. І треба було статися такому трапунку, що підмовив мене, опоївши в Чигирині, на теє злодійство, давши мені двадцять злотих динарів завдатку, служка Сефер-Казі-візира стати у поміч Нечах-мурзі за двісті динарів у викраденні худоби-товару для поповнення його черед,— дивився злочинець в землю, примовкнувши.
— При капулівській худобі і гов'ядах якраз тоді, на мою біду, були пастухи,— указав він пальцем на Мусія Стохату, який сидів на лавці неподалік,— яких, хай Бог мене скарає, я продавати не мислив, зробив те лиходійне вчинення, позарившись на вроду дівчини, сам Нечах-мурза, а в мене, пізнаного бранкою, вже не було ради вийти зі становиська...
Лементувало, гуло, ревіло людське тлумище, слухаючи оповіді злочинця. Кричало і кидало прокльонами, замовкало й німіло, щоб знову за мить-дві вибухнути. Суд ішов недовго, спершу виказали свої рішенці капулівчани і великолужці, потім уряд і лавники і нарешті сам суддя Ритор Квач.
Вислухавши докладно свідчення всечесних позивачів — Мусія Стохату, обох Прихідьків і Домну, суд вирішив покласти справі належний кінець і об'явив свій декрет: «Аби за теє христопродавське лиходійство злочинець з Виговським, вибрався, благословленими батьком і матерями, вже в дорогу, та, заїхавши по путі в Січ і наслухавшись там прокльонів та надивившись бешкетного колобродства кошової маси, а головне — наговорившись із місцевим екзархом-протоотцем Петром Буркуном, з яким приятелював давно, ще від „сидіння“ в Азові, вирішив повернутися у розгубі в Капулівку.
Безпорадність, розпорошеність у Коші були такими неймовірними, що тяжко було зорієнтуватися, а найбільшим гріхом там розглядалася допомога Безпалому, „як боярсько-царському служці“. Половина запорожців, в тому числі і по куренях, приведених туди із Вінниччини, категорично не пішла із Барабашем та іншими „на братовбивство“ до Безпалого, інша частина була за Виговського, але його дій в спілці з ординцями не виправдувала і не хотіла розуміти. Інші сіроми і особливо „збіглі“ пробували кликати, хоч і безуспішно, товариство на жалування, і Сірко вперше пошкодував, що запорозькі звичаї не дають козацтву можливості порушити традиційну гостинність і вигнати деяких із Коша.
— ...Не мені тобі мовити, голубе! Повної свободи, а найпаче тепер,— говорив Сіркові довірливо та задушевно панотець Буркун,— в житті людей немає і, мо', не буде, а в нас, оточених і околених із усюд хижими самовладцями та отак роздвоєних, і поготів її не може бути. Я на що вже духовний, а припинив би отих збіглих пускати в Кіш — вони розкладають козацтво. Зваж і на те, що більшість із них іде до нас через донців, а не прямо від бояр, а це настроює нашу козацьку сполечність проти наших же братів-козаків у Донщині. Отож треба, гадаю, нам мати Боже терпіння і свій розмисл у всьому, а найпаче тепер, коли ординці, турчини, ляхи та й московити із усіх сил явно дроблять нас, спонукають, ба й хочуть іти на оте непоправне людсько-гріховне лихе міжусобство, затіяне царем і боярами. Бачив би ти, як деякі збіглі нацьковувані кликали товариство у поміч „молодикові“ Безпалому, а тепер лишилися тут, посилаючись на те, що бояться попасти там до стрільців і бояр...
Слова панотця Буркуна підтверджували сказане і Гнатом Турлюном, і Лавром Гуком, і ще деким.
— Братовбивство, брате, ніколи не буде прощене Богом! Ми стаємо жертвами своєї неспаяності і доброгостинності, а найбільше — нерозуму наших верховодних продайдуш, хоч і вчать нас сусіди тих премудростей та зловмисник, не бувши відданий анафемі, мурафський сотник Данько Гунда за заподіяне людогешефство і збитки від оясирненого товару, згідно із пунктом магдебурзького правоукладення, був на перехресті великолузьких шляхів живцем укопаний у землю по шию до смерті і при покаянній молитві на прощення Боже...»
Сірко не був ні на дознаннях шуряка, ні на самому суді, але знав про те, що відбулося до суду і на суді, докладно і досконало. Хоч злочин і був належно покараний, у повернення Настки та покарання основного злочинця, мурзи Нечаха, Сірко мало вірив, глибоко приховавши ще одну рану помсти в своїй наболілій душі...
26.
Вихорним вітром, вибухом людського обуру рознісся, досягши Січі, початок перепису воєводою київським Василем Шереметєвим козаків, посполитих, торгових і рукомесних людей із одночасною присилкою царських воєвод в усі міста Гетьманщини, почавши із Сіверщини, і дознавачів у Чигирин із завданням розвідати, чи дійсно Виговський має намір відколотися від Москви. Саме ця чутка й змусила царя пригадати підказане свого часу Виговським й почати перепис та водворіння своїх воєвод, тим більше, що об'явився навіть наказний — Безпалий. Посилило буремну вихорність і намагання литовського гетьмана Сапеги мобілізувати чоловічу людність русинів у свої потуги по всіх підлитовських русинських селах і містах. Отож, весна прийшла розбудною не на жарт, і ніщо, мабуть, так би не згуртувало люд, як перепис і мобілізування.
Дуже швидко, мов на дріжджах, ширився людський обур, коли слідом за переписом цар дав наказ своїм послам «якось відсторонити»,— хоч би і вбивством, коли не отруєнням,— «своєвольця» Виговського, оплюгавивши його, яко зрадника і клятвопорушщя, із вівтарів у церквах, а в міжчассі спантеличення і розгуби вспольства і регіментарів чи, мо' й заколоту відірвати від України, заповнивши прикликаними наказним гетьманом Безпалим стрільцями, Сіверські землі і насамперед Новгород Сіверський, Грем'ячий, Чернігів, Стародуб, Дебрянськ та інші міста й осілки попід Дебрянсько-Жиздринським Поліссям.