Іван Сірко, що по довгому ваганні вирішив під впливом батька їхати до Чигирина на розвідини та побачення підступами та лукавствами аж задоста,— бубонів панотець, навертаючи до осуду братовбивства.
— Я, отче і побратиме, як відаєш, грішний і не можу наслідувати отого доброго самаритянина, який підставляв після побиття однієї щоки другу! Бог не створив мене здібним до такого,— говорив Сірко згодом Буркунові, зрозумівши давно, що на ворохобство і братовбивство за зиски пройдисвітів він іти не може.— Я, хай Бог простить, часом сумніваюся, чи той Бог дійсно є, бо нащо, коли б справді він був, допускати стільки лиха моєму людові, бувши всесильним і мавши можливість того не допустити? А щодо того, що Польща і Московія та агаряни кличуть наших провідців до покори і до свавільного панства, нічого не даючи рядовичам-козакам і сполеченству та посполитству, то я повністю з тобою згодний. Не для нашого ж добра вони всі ото копошаться. І недарма ж тільки старшини наші допускають співжиття чи з ляхами, чи з московитами, а чи й навіть із агарянами. Адже ні один розумний рядович того і в мислі не тримав досі ніколи!
— Ляхи, голубе,— пробував панотець виділити у Сірковій свідомості і своїх власних колишніх катів у дитинстві,— так довго нас запрягали в свої ярма та так розбещено-свавільно по-панськи жили з нашої мозольної праці, на наших землях, водах, добрах і так нас звично та довго гнітили і ссали, що не можуть ніж тепер повірити, що ми також люди, що ми є окремішність, і не яка-будь, а свідома того, що може жити як окрема сполеченська зупольність, не підвладна їм. Але нині, як думаю, ніхто краще ляхів не відає і того, що дружба з нами як рівними державцями їм вигідніша і зискливіша всіх втрат і видатків дотеперішніх, і прошу тебе все це запам'ятати, бо говорить моїми устами не лише побратим, а й поротий та тріпаний ляхами не одиножди баніт, родину якого вони знищили. Тому я на боці Виговського, хоч його й тяжко второпати, бо трактує він, як знаю достеменно, щоб нам жити зі своїми уподобаннями та звичаями і тільки своїм ладом, з необмеженим козацтвом, своєю гамзою-скарбницею і навіть зі своєю вибивкою монети, чого досі не існувало, а покійний пан Богдан скільки не починав те вводити, так і не домігся в заклопоті. Та й воно, карбування, може, було не стільки покійникове, скільки писареве.
Дивно було Сіркові те чути від панотця Петра Буркуна, що колись і чути про ляхів не міг спокійно. «Он як можуть мінятися люди за роки в дозрілості! — дивувався він. „Нужда закони змінює!“ — згадав крилатий вислів покійного січового батька Сулими.— Власне горе зарубцювалося в ньому, а сполечне не рубцюється, і це перша і найпоцінніша ознака його порядності. Більше б таких жило і в Січі, і в Гетьманщині, і в Слобожанщині, на Дону та всюди, де доля розкидала наш люд сьогодні!»
— Я це кажу,— сьорбав слова Буркун,— на всяк випадок, брате, бо можливе все те лише, наголошую, при повному спаї нашого люду. Був би він, спай, ми були б сильніші від захланних сусідів, а із звільненням русинів із-під ляхів і литвинів та з приєднанням донців, що все далі відходять від нас, ми сильніші були б за всіх їх, разом узятих, тим паче коли б відстоювали волю і зиски не ворохобців-верховодців, як Безпалий та іні, а простолюду все одно якими методами... Хай Бог простить мені,— перехрестив себе Буркун,— але це моя певна, стійка і обмислена думка, брате!..
Та панотець Буркун не один вплинув на Сірка своїми розмовами. Допомогли його поверненню у Капулівку і вперті чутки, що у війську Виговського є ляхи, серби, молдавани, волохи й інші найманці, а головне, що гетьман очікує по домові із ханом у Чигирин ще й орду. Орда викликала у ньому обур і бажання спротиву та незгоди, бо в пам'яті вона в'язалася із людоловством, незалежно від того, що несла Україні. Боляче було йому подвійно, бо ловив себе на тому, що таки керується помстою.
Відмова Ніжинського та Стародубського полків виступити торік з Виговським проти Пушкаря, а тепер проти Безпалого, Богуна, Довганя та Барабаша отвережувала не лише Сірка, бо, з одного боку, вказувала на непрестижність Виговського, а з другого — ще меншу безпрестижність Безпалого як царського ставленика, що «пішов на братовбивство за власну становитість». Видні були білими нитками шиті інтриги сусідів!
Сірко знову то ночобродив та домонтарив самотником, то полював, нічого не впольовуючи, та рибалкував, приходячи без риби, то сперечався на сходках і в хаті матері, і в гмині, і в кутківчан всієї Капулівки. Ні, він не може підтримувати гетьмана, що кличе орду у рідний край по ясир, як не може підтримувати побратима Богуна, що примкнув до царського наказного Безпалого. Був один вихід, що об'єднав би всіх. І цей вихід Сірко бачив у поверненні Юрасеві прав і становиська гетьмана, проти нього тепер ні в кого, як думав Сірко, не підніметься рука.
Та ось спершу в Січ, а слідом і в села Великого Лугу, навіть у зимівники, що розширювали Сіркові на радість запорозькі простори, прийшла чутка, що військо Виговського вщент розбите і розпорошене московським наказним гетьманом Безпалим на річці Груні, що під Полтавою, де торік був геть розбитий Пушкар. Безпалий зі своїм оточенням по цій вікторії уже ніби й бенкет відгуляв та збирався повторити із Виговським, певно домовившись із царськими воєводами, те, що вчинили козаки із Михаєм Громикою під Корсунем десять літ тому.
Та то була лише похвалка наївних, бо сталася подія, що заступила і вікторію, і пам'ять про неї... Спершу прийшла чутка, що гетьман Виговський очікує у Чигирин приїзду польських комісарів і литовських радців, а слідом за тим рознеслася вість, що цар дав наказ своїм воєводам забрати всіх козаків на Лівобічні України і в Слобожанщині у драгуни, а в підтвердження того прислав у Чигирин Якова Портомоїна для нагляду, хоч і прикрив те благословенною жалуваною грамотою на маєтності, в якій писалося про вірність царського високого двору Переяславській угоді і її артикулам... О ті данайські жалувані грамоти! Не було їм кінця. А ще підтвердилося й те, що в Чигирині волинський і смоленський каштеляни Станіслав Беньовський та Казимир Заблашевський також з'явилися із якимись трактатами...
Кошова старшина в Зозулиному Байраці та старше й медале війська запорозького поспольства після цих відомостей змушені були спішно скликати надзвичайну січову раду, на яку був запрошений із Капулівки, на чимале його здивування, й Сірко. Почалася рада, як звичайно, старшими регіментарями, але, за настійною вимогою Сірка та слідом за ним й інших, на неї були запрошені і всі курінні сотники. Сперечалися, радилися, обмінювалися думками, сварилися, а проте так ні до чого і не дійшли в розпоросі, бо Яків Барабаш, зазнавшись після перемоги Безпалого, все брався в свою користь за бунчук, і противна кошовому більшість за звичаєм слухняно замовкала перед символом влади.
А події в Україні, чи як тоді говорили — в Гетьманщині, знову так заспішили, що ніякі бунчуки не могли їх спинити. Як не дивно, вони все вище підіймали Виговського і опускали його нерозумних, зраджених царем супротивників на чолі з Безпалим. Допомогло і дощентне спалення Полтави у вітряний погодновій при відсутності багатьох мешканців.
Хто зна, що було б, коли б не прихід сорока тисяч кіннотників ординських Виговському у поміч проти Безпалого, воєвод зі стрільцями та охочекомонних січовиків, що дало можність Чигиринському гетьманові алярмово прийти під Полтаву-печище і вчинити погром і козакам Безпалого, і стрільцям, голови яких принесли на списах Виговському його прибічники. Уцілів тоді лише царський наказний Безпалий при рештках Богунового полку, пробившись через козацький заслін, що не посмів його донищити...
На плач Безпалого та на горе цареве, у Виговського в цей час появилася ще одна козирна карта: знайшов його та приблизився до нього якийсь «волоцюга і пройдисвіт»,— було їх на Москві та було! — Акундінов, що видавав себе за царевича, а потім ненця давно вмерлого в монастирі царя Василя Шуйського. Розпущена, мабуть, Виговським чутка висіялася такими сходами, що цар і бояри не на жарт перелякалися, зробившись раптом і запобігливими, і підлесливими до самозванця, ігноруючи вчорашніх своїх ставлеників. Як же, ляхи могли знову, тепер уже разом із Виговським та ординцями, використати самозванця як підставу для походу на Москву, яка ледь тримала в покорі «своїх зрадців, ворів і єретиків» від бунту «для відновлення усправедливлень на престолі царськім». Неабияк злякали царя і перемоги наказного гетьмана, ніжинського полковника Григора Гуляницького на всій Сіверщині. Той добив прибічників Безпалого і московських щойно спечених воєвод і в Лубнах, і в Гадячі, і в інших містах та аж під самим Глуховим. Правда, трапилася щаслива нагода для царського двору зітерти осудом і покійного Пушкаря, і Безпалого, не принижуючись явно, сховавши свою ворожнечу до «самозваного» гетьмана, бо той по дурості своїй неждано-негадано прислав цареві послів з повідомленням, що з «міжусобицею в Україні покінчено», обрадувавши тим двір до крепового трауру! Цар незабарно наказав своєму послу в Чигирині викупити за будь-яку ціну самозванця Акундінова і «негайно вивести із Малорусії воєвод і стрільців для додержання Переяславського трактату», включаючи і Слобідську Русь, що своїм викітним ворохобним людом, зловживаючи пільгами і жалуваними милостями царя, відносила себе також до Гетьманщини. Не милість і доброта змусили «Божою милістю даного», а заворуха калмиків, башкирів, татар та яїцьких козаків спонукала відділити від них слобідчан. Тим же наказам було негайно повернуте уже в Курськ і військо білгородського окольничого воєводи Григора Ромодановського, що недавно виступив у похід на Сіверщину і Лівобіччя за царевим наказом. Взагалі, Білгородський полк був тоді фактично відірваний від Москви велетенським зазубнем Слобідських земель, що своїм викітним населенням відносили себе до Гетьманщини і врадувалися гетьманськими свобідно виборними сотниками, гминами і бурмистерствами, не лише в Слобідських, а й Колуго-Поліських, Закурянських, Покумських та іних осідло-викітних землях.