— Ви хоча б при вашій колезі не говорили, — зауважив Кузані, — вона ж зовсім молоденька…
— У неї двоє дітей, — розсміявся Жюль. — І потім, це нормально: мужчина, одірваний від домашнього вогнища, має право знайти заспокоєння в товаристві подружки…
… Прийшла висока, дуже красива жінка років двадцяти шести, одягнена визивно розкішно; англійської не знала зовсім.
— А як у вас з італійською? — Кузані примусив себе всміхнутися. — Розумієте?
— О, тільки трошки! Але ж ви запросили мене не для того, щоб виголошувати переді мною промови, — жінка всміхнулася. — Мене звуть Ані, добрий вечір…
— Я хочу запросити вас повечеряти, — сказав Кузані. — У найкращий ресторан.
— Що?! — обличчя жінки якось змінилося, здригнулось; під пластом гриму Кузані побачив розгубленість; очі в неї гарні, тільки навіщо, дурепа, наквацяла на лобі та щоках золотих мушок? Це ж вульгарно. Хоча хтось йому говорив, що саме вульгарність приваблює чоловіків, вони тоді не відчувають скованості… Ти хотів, щоб на телефонний виклик відгукнулася магістр філософії, спитав він себе. Попроси її зняти цей жахливий грим, у неї круглі, гарні очі й чудовий овал обличчя… А потім зійди вниз, виклич таксі і їдь до міста, туди, де реве музика і дуже багато людей; коли ти не самотній, тоді не так страшно, нема гнітючого відчуття приреченості; ця Ані нещасна, порочна жінка, але і в ній живе її одвічне — ніжність… Ось ти й доторкнись до неї… Тобі зараз потрібна довірлива ніжність жінки, тільки це і нічого більше. Завтра вранці почнеться робота, повернеться Степанов, аби тільки сьогодні не бути самотнім; якось Дмитро читав вірші російського поета: «Те, кто болели, знают тяжесть ночных минут, утром не умирают, утром опять живут». Чудові рядки… Ми зовсім не знаємо російської поезії, цивілізовані дикуни.
— Я хочу запросити вас повечеряти, — повторив Кузані, — в найкращий ресторан…
— Оце так, — Ані роблено посміхнулася. — До котрої години я вам потрібна в ресторані?
— А біс його знає. Поки не виженуть. Підемо останніми.
— О першій годині ночі я мушу поїхати…
— Чому? А втім, пробачте за моє запитання, воно нетактовне… Мабуть, пов'язане з сім'єю? Дитина?
Ані похитала головою, розглядаючи Кузані своїми круглими чорними очима:
— Ні, не дитина… Взагалі, я можу й затриматися, але вам доведеться оплатити неустойку… О першій годині ночі я повинна бути в іншому місці…
— Фу ти, — видихнув Кузані й відчув, що й повіки в нього стали чавунними. — Скільки я вам винен за виклик? Я оплачу все, як належить, і, будь ласка, їдьте…
В обличчі жінки знову щось здригнулося, Кузані навіть здалося, що вона зблідла; він ткнув їй гроші в широку кишеню «Карденової» спідниці, розчинив двері, пробурмотівши:
— Не сердьтеся, на добраніч…
Ніч він провів на вокзалі; там було мало людей, але ресторанчики й кафе працювали, за столиками сиділи пасажири; всі ми пасажири на цій землі; гурт молодих хлопців щось гамірно обговорював дивовижною німецькою мовою; жодного слова не можна зрозуміти; ага, це ж тутешня, особлива німецька, «швіци» розмовляють по-своєму; швіців було небагато на вокзалі, а ті, хто розмовляв по-французьки, — таких у Женеві більшість, — поглядали на них з погано прихованою недоброзичливістю; яка ж традиційна неприязнь французів до тих, хто розмовляє по-німецьки… Ніде так не нехтують іноземцями, як у Франції. Чому? Чудова країна, талановитий народ, Бастілію взяли; який же в людях живучий сліпий жах шовінізму…
Біля вікна притулився похилого віку чоловік з копицею сивого волосся; смалив одну сигарету за одною; мій брат по нещастю, подумав Кузані, тільки в нього немає грошей, щоб випити, тому він і смокче кофейну гущу, що лишилася на денці чашки; бабуся в кутку із старим, подертим чемоданом, теж моя подруга по нещастю, мабуть; зовсім самотня, черевички геть стоптані, як це боляче й зворушливо — стоптані черевички сивих бабусь із натрудженими пальцями, покрученими подагрою. Цікаво, що в неї в чемодані, подумав він, іграшки, які вона везе онукам, зекономивши на пенсії? Чи все її вбоге майно, — зла й невдячна дочка вигнала нещасну, старі дратують дітей, треба перечитати б «Короля Ліра»… Людина сиротіє, коли помирає батько чи мати, навіть якщо їй самій за п'ятдесят. Усе одно людина ця віднині сирота, обірвався зв'язок з тими, хто дав життя; Стів напівсирота з трьох років, завжди пам'ятай про це, сказав собі Кузані, а ти став це забувати, вбив собі в голову, що поряд з тобою росте друг, а не дитина, в якої не було матері… Сирітка… Але я був йому всім? Ні, відповів він собі. Все можна замінити, тільки матері не можна…