— Порядок, наші тут.
Шаабі йшов слідом, не міг стримати щасливої усмішки.
7
… Італійця вбили, коли він заніс ногу в автомобіль; Шаабі спочатку нічого не зрозумів, випрямився, немов наткнувшись на невидиму перепону; три кулі з безшумного пістолета роздробили йому обличчя і розірвали груди; «вольво» рвучко взяв з місця, пронісся безлюдною вулицею, повернув за ріг; пригальмував біля машини, за кермом якої сидів Бінальті, він же Бенетті, всі вискочили з «вольво», пересіли до нього й погнали в центр.
Прошке ввімкнув «вокі-докі»[18] й спитав:
— Ти ще бачиш їх?
Його помічник Франц, що сидів за кермом невеличкого «фольксвагена», відповів:
— Так.
— Сфотографував, коли вони пересідали в іншу машину?
— Так.
— Веди їх. Вони поїдуть в аеропорт. Якщо ні, я на зв'язку, спускаюся слідом, контакт в умовленому місці. Як чув?
— Усе зрозумів. До зустрічі.
«Якщо німець чесний, він чесний до кінця»
Герберт Граузе працював у кримінальній поліції останній рік, — у грудні можна вийти на пенсію; він-жодного дня тут не пробуде більше; коли телебачення починало показ чергового «таторта»[19], він, — якщо дружина й дочка виїжджали в гості, — вимикав ящика якщо були вдома, піднімався до себе на другий поверх (переробив горище під столярну майстерню, тут і спав; пахощі свіжоструганого дерева чудові, відпочивав, працюючи за маленьким верстаком; сам зробив меблі, баварський стиль, під сільську старовину).
Граузе просто не міг дивитися тієї компетентної брехні, яку ліпили на телебаченні: порозмовляє мудрий сищик з трьома свідками, походить трошки за тим, кого підозрюють, — але той виявиться чесною людиною, — і неодмінно підкаже, в якому напрямі треба шукати, і тоді легко схоплять гангстера; чортівня та й годі!
Якось, після одного з таких «татортів», новий помічник, Курт, котрий щойно почав працювати під його керівництвом, сказав:
— Хвацько закрутили, правда?! Вулиці були безлюдні, всі сиділи біля ящиків, такої передачі давно вже не було…
Граузе зсунув маленькі окуляри на свій м'ясистий ніс, схожий фактурою на білу пемзу, здивовано подивився на хлопця, немов побачив його вперше, і запитав:
— Ти серйозно?
— Звичайно, — відповів Курт, скидаючи піджак; як» тільки приходив в управління, зразу ж брав кобуру, старанно прилаштовуючи пістолет під пахвою, і тільки потім починав переглядати інформацію, що надійшла за ніч.
— Стривай, Курт, стривай. Або я став старим віслюком, або я таким був завжди… Поясни, як тобі може подобатися така нісенітниця?! Де робота з агентурою? Прослухування телефонних розмов? Оплата інформаторів? Вербування, яке є вінцем роботи в боротьбі проти організованої злочинності? Де все це?!
— Та хіба таке можна показувати?! — здивувався Курт. — Хто це дозволить?!
— Виходить, у кіно це можна показувати, а на телебаченні не можна?! Значить, Бельмондо, Ньюмену і Габену можна, а нещасним німцям заборонено?! Навіщо задурювати голову людям, Курт?
Той посміхнувся:
— В книжках пишуть, що максималізм властивий моєму поколінню, молодим, а насправді максималіст ви, шеф…
Граузе зітхнув:
— Ти пригадуєш справу Ультера?
— Це той, що грабував особняки наших багатіїв?
— Так, саме він.
— Звичайно. Ми його справу аналізували на семінарі…
— Ну, й що вам розповідали на цьому семінарі?
— Розповідали, що Ультера вичислили по недокурках… Він курив південноафриканські сигарети, в них тютюн дуже добрий, найкращий у світі…
— Найкращий тютюн у світі вирощують у Росії, в районі Абхазії, біля Чорного моря, — відчеканив Граузе. — Американці щороку купують у них цілу партію, бо підмішують до своїх найдорожчих сигарет. Ясно тобі? І ніхто Вольфганга не вичисляв…
— Кого?
Граузе досадливо поморщився:
— Ультера звали Вольфганг… До речі, він тепер, після того як відсидів, відкрив своє діло в Намібії, цілком легальний, загрібає золою лопатою, — будівництво шосейних доріг, басейнів і полів для гольфа… Так от, мій агент, дуже красива дівка, — Граузе зітхнув (вона стала дружиною Ультера: абсолютно підконтрольний віднині і назавжди), — повідомила мені, що якийсь Сейф, це була кличка Ультера, виїхав із кнайпи[20] з трьома дружками о десятій вечора, повернувся о дванадцятій і подарував їй брильянтовий перстень, — жінки тепер невтоленні, навіть за марки ляжуть у ліжко, а тут брильянт… Ну, а я й упізнав камінчик, — саме з десятої до дванадцятої грабіжники взяли один особнячок, — хазяйка, до речі, подарувала мені за цей перстень флакон лосьйону… Отоді я й сказав моїй дівці, щоб вона привчила Сейфа до південноафриканських сигарет… Мені ж потрібен був доказ, без доказів він викрутиться, його обслуговували кращі адвокати, за півроку він хапонув не мало не багато — півтора мільйона марок… Отак-то… Дівка виконала моє прохання… Ультер почав курити мої сигарети… На них я його і взяв. Доктор Рікк, що вів його справу, ввійшов у підручники, ви про нього на семінарах небилиці слухаєте, а про мене ні слова…