— А сам він дослідник?
— Ні. Бізнесмен. Але за одного такого недослідника я трьох наших кандидатів наук віддав би…
— Звідки ви його знаєте?
— Він до нас тричі приїздив, в Дубну і в Новосибірськ, на конгреси… Серйозно кажу, трійку цікавих ідей я звідти привіз би…
— Отже, якщо йти за вашою логікою, то збитки становлять триста тисяч, а не сто, — зауважив Славін.
— Податки, податки, — всміхнувся Іванов, — ВААП не дрімає, обдере, як липку.
— Мені ваш директор сказав, що на ваше ім'я надійшло нове запрошення в Софію. Поїдете?
— Біжу по квиток, — жорстко посміхнувся Іванов. — Де продають?
— Чому ви не порушите питання, щоб з вас зняли стягнення?
— Тому що не вважаю себе винним.
— Чому ж тоді не апелювали?
— Тому що спочатку треба провести закон про словесну градацію між грубістю і констатацією факту. Яхминцева я вважаю паразитом на тілі науки, відмовлятися від своїх слів не буду. За кордон не рвуся, мені й тут добре.
— А збитки? — тихо спитав Славін. — Ви спокійно ставитесь до того, що країна терпить збитки через те, що ви не зустрічаєтесь зі своїми колегами? Якось ця позиція не дуже пов'язується з тим, що ви говорили на початку нашої розмови, Георгію Яковичу.
— Резерв міцності… Чули таке формулювання? Кожному металу, сплаву, станку, ракеті, людині відпущено резерв міцності… Почну метушитися — судинка лопне, і кінець… А так я в чудовій формі, працюю з насолодою, не соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі. Захочуть розібратися — розберуться. Принижуватись не буду.
— Пошук правди — це не синонім приниження.
— Ви мені пробачте, Віталію Всеволодовичу, але, гадаю, це питання не викликає особливого інтересу. Ви не компетентні його вирішити, мої розбіжності з Яхминцевим виражаються нудною мовою математичних рівнянь. Нас можуть розсудити спеціалісти, та й то далеко не всі… Ви за фахом хто?
— Аналітик, — усміхнувся Славін. — І тому було б добре, якби ви спробували все-таки пробити собі поїздку до Софії.
… Додому Славін повернувся о другій годині ночі; за місто, у свій маленький будиночок, не їздив тепер, темп роботи не дозволяв, ночував у Москві. У вестибюлі, відкривши поштову скриньку, одразу ж побачив папірець з пошти; він ненавидів ці папірці страшною непогамовною ненавистю: наче навмисне все придумують так, щоб створити клієнтові незручність, та й самим працівникам пошти (подвижниці, зарплата мала, самі старенькі жінки все тягнуть, бідолашні) теж: «Отримайте рекомендований лист в… з… і до…»
Хороші ви мої, немає в мене часу приходити на пошту за рекомендованим листом, це ж Ірина пише, вона людина розсудлива, скільки разів її просив надсилати звичайні конверти; я завтра о восьмій поїду, обідатиму в чека. І може, й зовсім не буду, — якщо Сергієнко відправить у відрядження; прикро, кохана ж пише, кожна її вісточка, як сонячний промінчик… Я міг би послати водія відділу, — але ж вимагатимуть доручення, а його треба оформляти два дні! Господи, які ж ми нерозторопні, коли хочемо в усьому й завжди добитися абсолютного, тобто звітного порядку: листа вручено, година, дата, підпис…
Лежить нещасний Іринин лист, — розумний, ніжний, вона вміє їх писати, — разом з якимись повістками, кляузами, порожніми поздоровленнями; почуття, віддані паперові, зберігають людське тепло; як же зараз холодно Ірининим словам у темній кімнаті пошти, де лежать купи конвертів: бідолашненька моя подруга, ніжність ти моя з головою мислителя…
«Журналістики поза кіномонтажем віднині не існує!»
«Як і будь-який професіональний літератор, я жадний не від скупості, а від цілком природної невпевненості в завтрашньому дні, — лише тому я відрядився заробити тисячі дві баків, пишучи щось подібне до репортажів…
Прилетів я до Женеви саме н той день, коли тут відкрилась виставка імпресіоністі» з приватних колекцій; у напівпорожніх залах — тихих, освітлених беззахисною ніжністю весняного сонця — можна було досхочу подумати, чому цих життєлюбів спочатку піддавали такому масованому цькуванню, хто водив рукою найманих писак, які твердили, що живопис Ренуара і Матісса є мазанина і дань поганому смаку нуворишів, які, бачте, полюбляють мати у своїх вітальнях картини тих, хто повстав проти академічного, звичного для всіх, раз і назавжди утвердженого офіційного живопису. З усіма його атрибутами: еполетами, розгорнутими прапорами, прикрашеними до нудоти обличчями імператорів з маршалами й надто щасливими усмішками підданих, які вітають ще одну перемогу на полі битви…