Прибіг помічник продюсера, махнув Степанову рукою: ходімо, пора, кивнув Кузані, хотів щось сказати йому, але не встиг, — ефір…
Коли перекличка Гамбурга (виступав колишній канцлер Шмідт), Женеви (Степанов і Келб, що вів передачу), Вашінгтона (Кіссінджер) закінчилася, Юджин, який дивився прямий репортаж разом з екіпом Келба, підняв великий палець: «Непогано виглядаєш, правда, з граматикою не дуже, зате добре жартуєш. А взагалі в нас, у Штатах, люблять іноземців, тих, хто розмовляє з акцентом і не боїться, коли ставлять каверзні запитання; коли ти попросив ведучого не тріщати, як кулемет, тут усі реготали, отже, сміялась Америка; Кремль має видати тобі премію, ходімо поблукаємо, страшенно радий бачити тебе, просто не знаю, чому я такий радий…»
Я розумію, чому він радий, що зустрів саме мене, подумав Степанов, коли вони замовили вже по третій чашці кави, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі озера: по набережній періщить дощ, квилять чайки, ніде нікогісінько, і тільки тиха, сумна музика, симфоджаз початку п'ятдесятих, оркестр Гленна Міллера; «Знаєш, Дім, кажуть, що в його літак, який летів на гастролі, мафіозі підклали бомбу — за дорученням одного з конкурентів; воістину, Моцарт і Сальєрі двадцятого століття; врятувався лише один музикант, брат Гленна, його звали Тед Бенікі, пригадуєш, і переламаним носом, саксофоніст, що співав басом у Серенаді сонячної долини»?»
Звичайно, пригадую, подумав Степанов. Це мої студентські роки, Льовушка Кочарян, худенький, тоді ще безвусий Андрій, Олежка Євпланов, Льова Котов, Володя Навасардов, деяких уже немає, а деякі далеко; Вітя Борисенко був тоді худий і мовчазний, бо завжди пам'ятав минуле і дуже чітко бачив майбутнє; тільки в кінці четвертого курсу розкрився; коли сталася трагедія з батьком, і Степанов сказав йому про це першому — як комсоргові, — він довго мовчав, а потім відповів: «Ти повідомив мене про це — і все. Тепер це мій клопіт, живи так, ніби нічого не трапилося, нехай розбираються, тобі диплом треба одержати». Спасибі тобі, Вітю, і тобі спасибі, Зія, і тобі, Льоню Харюков, і тобі, Костю Гейвандов, Женю Примаков… Женя тоді не знімав «сталінки», розмовляв, наслідуючи вождя, дуже повільно, з важким грузинським акцентом, хоч сам росіянин; а втім, тбіліські росіяни, вони особливі; якщо Пушкін, Грибоєдов, Маяковський і Пастернак відчули на собі вплив цього народу, то чи міг від нього втекти Женя, та й чи потрібно? Дивне слово — вплив… Чого в ньому більше, доброго чи поганого? Про дітей кажуть: «На нього погано впливає вулиця». А може, й через це треба пройти? Як жити, не відчуваючи на собі впливу Шекспіра й Рахманінова? Чи «Розгрому» Фадєєва? Остання фраза його повісті подібна до рядка з «Екклезіаста» від революції: «Треба було далі жити й виконувати свої обов'язки». Ось вона, магія слова: кожне окремо несе в собі дуже відносну інформацію, навіть якась казенщина відчувається, а коли Фадєєв поставив їх у тому порядку, котрий відчув тільки він один, і ніхто інший, то вони злилися в безсмертну фразу надії, яка так потрібна людині. Розгром — поняття не тільки воєнне, воно — насамперед — людське, дуже особисте, затаєне, як той Хемінгуеївський кіт під дощем…
… Юджин радий мене бачити тому, що наші долі схожі; обидва самітні, віддали себе роботі й дітям; я — Лису і Бембі, він — Стівену; тільки я з Надею розлучився, а дружина, яку він кохав безмірно, померла, коли хлопчикові було три роки. Юджин намагається виражати себе в кіно по-своєму, і я намагаюсь робити те саме; йому за це перепадає, та й зі мною не дуже носяться. Тільки спринтер на біговій доріжці не встигає зненавидіти тих, хто біжить поряд: одинадцять секунд, повна самовіддача, а потім — у разі невдачі — розбирайся з тренером на моніторі, вину звалювати ні на кого, переможець — він і є переможець; а спробуй розберись у кіночестолюбстві, кожен тягне ковдру на себе, критеріїв немає, суцільні власні уподобання і тут, і там…
— Випити хочеш? — спитав Юджин.
— Боюсь.
— Тут про це ніхто не дізнається, — сказав Кузані, — загниваючий Захід, усі сидять із склянкою, тільки п'яних немає, п'яних тут з роботи виганяють.
Степанов усміхнувся:
— У нас немає сухого закону… Не вір базіканню… Просто я дуже боюся, що завтра розвалюватиметься потилиця…
Кузані зітхнув, похитав кудлатою, вже сивуватою головою; викапаний італійський актор Раф Валлоне; що значить кров: американець у четвертому коліні, а все одно вгадується породистий римлянин.
— Я боюся того самого. Тільки я ще й глухнути почав. І це дуже погано, Дім.
— А я сліпну. Можна посперечатися, що гірше.
— Сперечатися не треба: глухота — гірше. Коли тобі п'ятдесят три, і ти нічого не чуєш, це дратує твого сина, який звик говорити дуже тихо, а ти злишся на себе, що не можеш зрозуміти, про що він говорить, і тоді хлопець починає люто кричати, і стає так страшно й порожньо, старик, так самотньо, що у відчаї хочеться утнути щось неймовірне, таке, що зробить тебе новим Гете, і в тебе закохається прекрасна дівчина — закохуються ж не тільки в торс, закохуються і в розум?!