ЗДРО».
4
Резидент підсунув Роберту Юрсу шифротелеграму З Ленглі; той прочитав її, спересердя вилаявся:
— Ідіотизм якийсь, я не можу ставити…
— Тсс, Роберт…
Юрс узяв ручку, написав на аркуші паперу: «Центральне розвідувальне управління. Прошу подати конкретні запитання з кожної позиції, яка цікавить нас. Агент зобов'язаний передавати дані, а не ділитися міркуваннями з приводу того, що «повинно бути зроблено, коли…»
Резидент двічі прочитав текст, зробив поправку, яка пом'якшувала топ телеграми (замість слів «агент зобов'язаний передавати дані» написав: «набагато доцільніше, коли ми й надалі одержуватимемо ту інформацію, що становить найсерйозніший стратегічний інтерес, ніж»), і відправив документ шифрувальникам, закінчивши його фразою про те, що «Н-52» — найцінніше джерело секретної інформації, яке треба всіляко оберігати, запускаючи в роботу тільки в екстремальній ситуації; використовувати його, щоб з'ясувати самі лише тенденції, нераціонально; росіяни, особливо такого рівня, як «Н-52», звикли до конкретизації запитання і відповіді…
5
Одержавши цю телеграму з московської резидентур ЗДРО досить довго сидів над нею, потім виїхав з місто, зустрівся, — дотримуючись у повній мірі конспірації, — з головою ракетної корпорації Семом Пімом, а після цього викликав Кемплера, шефа секції «особливого призначення».
— Слухайте, Алек, а де той Пол? Раніше він, мені здається, мав ім'я Анхел?..
— Пол на базі, — відповів Кемплер, — де ж йому ще бути?
— У якому він стані?
— В цілком пристойному… Ми трохи обмежили його в алкоголі, тепер він прийшов до тями.
— Гадаєте, його можна включити в комбінацію?
Кемплер, невеличкий колобок з сяючими очима, немов у сповненої радості дитини, спитав:
— Справа пов'язана з виїздом?
— Ні. З консультацією.
— Звичайно, з російської проблематики?
— Безперечно.
— Можна.
— Ви йому абсолютно вірите?
— Перебіжчикам ніхто абсолютно не вірить. У чому полягатиме його завдання?
— Сьогодні, добре було б до обіду, він має скласти запитальник… Скажімо, на танковий потенціал росіян у Східній Німеччині… Мене цікавить метода його мислення, ясно? Треба, щоб росіянина запитував росіянин, ось у чому заковика. І найбільше мене цікавить, щоб цей самий Анхел склав частину запитань в умовному способі. Не зрозуміли? Поясню. Нас цікавить таке: що зроблять росіяни, коли ми домовимося з ними про якусь угоду, пов'язану з «мірою довір'я» в Центральній Європі… Чи виведуть вони війська, чи почнуть, як завжди, хитрувати? Як? Мене цікавлять насамперед припущення, що грунтуються на думках компетентних керівників, довірчі розмови з тими, хто має виходи, все, що завгодно, тільки не особиста думка агента. Американець ніколи не зрозуміє психології мислення російського агента так, як це зрозуміє саме росіянин… Мене цікавить: як поведуться росіяни, коли, скажімо, переговори про міру довір'я є для них способом виграти час і запустити в серію нові види… танків… Нехай ваш Анхел складе розгорнутий і детальний запитальник. Потягне?
6
… Анхелом був Олексій Босенко, який утік на Захід у 1964 році; під час першої розмови з американськими розвідниками в Берні заявив: «Саме я зустрічався з Лі Харві Освальдом, коли той попросив у Союзі політичного притулку, а Москва йому в цьому відмовила; саме я був тим, хто прийшов до нього в номер, коли він, приголомшений відмовою властей, імітував самогубство у ванні, перерізавши не ту вену»…
Працівники європейської резидентури ЦРУ слухали його з затаєним інтересом, тоді відправили у Вашінгтон, привезли в Ленглі, тиждень допитували, а потім посадили в камеру, де він пробув тринадцять місяців; випустивши, нарешті, з одиночки, йому зробили пластичну операцію на обличчі, вручили нові документи й закинули на базу — ні виїхати вільно, ні знайомих запросити, тотальна ізоляція; так тривало ще півтора року; потім підвели (хлопчик я, чи що, не розумію?) «приятеля», журналіста Джозефа і жінку, яка потім стала дружиною; через багато років дозволили ходити по місту; в невеличкому барі, вночі, коли вирішив «нахлистатися», підійшов рудий хлопець і шепнув: «Я від головного». Босенко неквапливо обернувся і зразу ж запустив у веснянкувате обличчя пляшкою; ти диви, перевірку мені влаштовують, у мене спитали б, як це треба робити; з тугою пригадав Ніколину Гору, освітлені підмосковним сонцем верховіття високих сосен, їхні гладенькі, янтарні стовбури; щодалі, то виразніше відчував смак шашлику, який смажили на вогні, зібравшись компанією в неділю на березі Москви-ріки; коли гуляли, то гуляли від душі, не так, як тут, один видав, три у думці; ех, життя, життя, от уже воістину не знаємо, що робимо.