Славін, звичайно, знав про це, посміювався собі й попросив Едика, давнього приятеля з Тбілісі, ще збільшити портрет Ірини: «Все прекрасне, — погодься. Ірочка — сама чарівність, — сприяє натхненню і є найдійовіший побудник роботи!»
Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».
Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ — також; Сергієнко намагався — Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи — знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?
Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».
Запитання: Зустрічаючись із приятелями й товаришами по чарці, ви використовували можливість дізнаватися про секретні й військові таємниці?
Пеньковський: Так.
Запитання: Ви їх запитували?
Пеньковський: Ні, вони самі сп'яну вибовкували.
Запитання: Ви сказали, що у вас були товариші по чарці. Це ваші постійні друзі чи випадкові люди, яких ви зустрічали тільки в ресторанах?
Пеньковський: У мене не було справжніх, близьких друзів з великої літери, бо якби вони були, то я міг би проговоритися: в порядку поради, допомоги… А ті, хто до мене звертався з якимись проханнями, і я з радістю їх виконував, були не проти розпити зі мною пляшку коньяку з лимоном.
Запитання: А хто платив?
Пеньковський: Коли ініціатива належала мені, платив я. Коли мене запрошували, то платив той, хто запрошував. Чи платили разом. Я не був обмежений у коштах. Тому, коли розвідники прислали гроші, вони мене цим образили.
Запитання: Виходить, ви працювали на англійську й американську розвідки безкорисливо?
Пеньковський: Я знав, що мій труд вони оцінюють дуже високо. Якби я сказав, ніби все те я робив безкорисливо, це була б брехня. Я знав, що там кладуть на мій рахунок на майбутнє, і, коли буде потрібно, я зможу одержати за все, але за півтора року мого злочинного зв'язку з ними я від них грошей не одержував. Мені прислали три тисячі карбованців, я сказав про це щиро, хоч міг би й промовчати.
Запитання: Скажіть, якісь речі ви одержували з-за кордону?
Пеньковський: З-за кордону я не одержував речей, їх мені привозив Гревілл Вінн на моє прохання. За ці речі я з ним завжди розраховувався, не хотів бути у нього в боргу, бо він людина бізнесу, та й чого це він має купувати мені за свої гроші?
Запитання: Чи не була це плата за послуги?
Пеньковський: Ні, не була. Гревілл Вінн ніколи ніяких цінних подарунків мені не привозив, а привозив лише різні дрібнички — сигарети, віскі, пластинки.
Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» — «Навряд, — подумавши, відповів Славін. — Та й потім література — це одне, а робота — зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, — а за словом стоїть не хтось там, а людина, — і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».