Привезли Пеньковського на площу Дзержинського і повели прямісінько до кабінету начальника контррозвідки… Генерал стоїть біля каміна, — а кабінет, пригадуєш, чудовий кабінет, — і я у своїй формі, підполковник середніх літ, але зовсім сивий, імпозантно, правда? Генерал був кремезний, скупуватий на слова, неквапливий у рухах; після довгої паузи сказав: «Олег Володимирович Пеньковський, ви заарештовані, вас підозрюють у злочині, що в Карному кодексі РРФСР іменується як шпигунство на користь іноземної держави». Пеньковський страшенно зблід, знаєш, за якусь хвилину вкрився щетиною, хоч ранком ретельно голився, але дуже стримано відповів: «Ви ж розумієте, що все це — нісенітниця, дурниця, товаришу генерал. Звичайнісінький наклеп ворогів, я був, є і буду солдатом і патріотом Росії!» — «Олег Володимирович, ви добре знаєте, час тепер не той, і, не маючи доказів, ми вас ніколи не затримали б». — «Ні, цього не може бути, я заявляю протест!» Руки в нього вже не тремтіли, як спочатку, коли його затримали, встиг опанувати себе, міцний був чоловік, нічого не скажеш… — «Повторюю, я ні в чому не винен, трапилась якась страшна помилка!» — «Олег Володимирович, не треба… Ви розумієте, що сталося. Поводьтеся з гідністю»… Пеньковський зблід ще більше, став якийсь сірий, попелястий, виструнчився і чітко, майже по складах відрапортував: «Даю слово офіцера: якщо ви пошлете мене в Англію чи Америку, я зроблю таке, що принесе радянській розвідці величезну перемогу над нашим ідейним противником!» — «Чому ви переконані в цьому?» — «Тому, що я справді працюю на ЦРУ і британську секретну службу». — «Коли ви почали на них працювати?» — «Я почав на них працювати двадцять шостого липня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року».
Ми тоді з начальником контррозвідки перезирнулися: Пеньковський це міг оцінити по-своєму, а ми зрозуміли, що він брехав з самого початку: чека було добре відомо, що Олег Володимирович став працювати на британську розвідку дванадцятого квітня шістдесят першого року: вийшов з Вінном із ресторану «Метрополь» і в якомусь затишному, прихованому від чужих очей місці показав йому своє службове посвідчення, де він був сфотографований у військовій формі… А через сорок хвилин після цього епізоду по радіо повідомили про політ Юрія Гагаріна в космос, радів увесь народ, справжнє національне свято, щось схоже на урочистість Дня Перемоги, он воно як… Гаразд… Перезирнулись ми з генералом, зрозумівши, що вести слідство буде зовсім непросто, точніше кажучи, дуже складно, а він гне своє: «Я зобов'язаний діяти разом з вами пліч-о-пліч, ми повинні провести таку операцію, яка викриє як СіС[12], так і ЦРУ!» Добре, говори, говори, а в мене в голові тільки одне питання: реальних же доказів про те, що він став шпигуном саме дванадцятого квітня, у нас нема, спробуй, виведи його на процес без доказів, — сором і ганьба!
Ну, а назавтра я почав з ним роботу… Показав йому все, що вилучили в нього на квартирі, він зразу ж пояснив кожен шифрований запис: «Це — форма негайного зв'язку з моїм керівником по лінії ЦРУ, це — стовп на Кутузовському проспекті, де я мав залишати знак для наступної зустрічі, це — шифротаблиці, якими я не користувався, це — паспорт, який передало мені ЦРУ для переходу на нелегальне становище, це — «мінокс», а тут — плівки для нього»… Поводився він, як артист, грав роль достойно, щиро, прямо тобі випускник щепкінського училища, а не шпигун…
Запитую: «Скільки плівок ви зберігали в своєму тайнику?» — «Ну як же, двадцять дві, саме так, їх мені передав Вінн під час останньої зустрічі. Я ж ні разу, ні одного документа за кордон не відправив, ні одної плівки, слово офіцера!» Шпигун мусить усе пам'ятати, така вже в нього гірка доля, але, як відомо, всього запам'ятати не можна, така вже наша природа; от він і забув, що в нього в тайнику було не двадцять дві плівки, а шістнадцять. Куди ж шість поділися? Шість плівок, сто вісімдесят кадрів секретних документів, це тобі не фунт ізюму… Добре… Записали ми з ним у протоколі допиту, що він зберігав у тайнику двадцять дві плівки і жодної ні разу за кордон не відправляв… Таким чином, я, як слідчий, дістав