— Ви мене з кимось сплутали, — спокійно сказав Кульков, але обличчя його почало спадати, — зразу, за одну лише мить щоки обвисли; шкіра пожовкла; вуха набрякли, відстовбурчились.
— Якщо ви не Гена, то, звичайно, я сплутав, — сказав Славін.
Ліфт, ледь здригнувшись, зупинився.
— Будь ласка, — трохи відкашлявшись, сказав Кульков, пропускаючи Славіна.
— Ні, будь ласка, ви, — Славін простяг руку, — я тут живу, а ви гість.
— Спасибі, — відповів Кульков; обличчя його пожовкло ще більше; ноги стали ватяними, він відчув, як дрібно тремтять коліна; але вийшов спокійно, з гідністю.
Славін одразу ж повернув у провулок; Кульков зупинив таксі.
— Ви можете повезти мене за місто? — спитав він шофера. — Я заплачу більше. Мені треба на дачу.
— Е, ні, — відповів таксист. — У мене зміна кінчається…
— Коли?
— Через годину двадцять…
— Ми встигнемо…
— Куди їхати?
— В Роздори, зовсім близько.
— Де це? По Мінському?
— По Успенці… Я заплачу вам, скільки скажете. Виручайте, товаришу…
— А потім куди?
— Ми повернемося в центр… Я живу в центрі, на Малій Бронній…
— Ну, а скільки покладете?
— Називайте ціну.
Таксист засміявся:
— Може, я півсотні скажу!
Кульков витяг із задньої кишені штанів гроші, дав шоферові:
— Спасибі, ви мене дуже виручили.
— Закурити у вас є? — спитав таксист.
Кульков оглянувся; машин не було; а що, коли той тип запам'ятав номер таксі? Ні, він же повернув за ріг; якби щось сталося, то за мною б ішла машина. А може, й дві. Це вдень можна не помітити, як за тобою стежать, а зараз будь-яку машину видно — фари. Заспокойся, сказав він сам собі; щастя, що це трапилося вночі; завтра мене вже не буде в Росії, аби тільки швидше виїхати за місто; додому заходити не можна; треба подзвонити дурепі; тільки придумати б щось путяще; придумаю…
Коли виїхали на Кунцевську дорогу, Кульков побачив у дзеркальці фари; здригнувся від жаху: попросив шофера пропустити, — засліплюють; їх різко обігнала чорна «Волга» з двома пасажирами; вікна відчинено, ввімкнено радіоприймач, передавали естрадний концерт, видно, їдуть у ресторан «Сосни».
На дачі він зразу ввімкнув світло, вийшов на город через чорний хід, підкрався до паркана, відкинув три листи шиферу, розгріб землю невеличкою сапою, вийняв з тайника цеглину, повернувся до кімнати, обережно відкрив звичайну вогнетривку цеглину, витяг звідти закордонний паспорт, пачку банкнотів — окремо долари, карбованці, марки НДР, — запхнув у кишеню маленькі вуса, які зразу ж змінять зовнішність, сховав у портфель окуляри в масивній роговій оправі; розбив ампулу з темною рідиною, накапав у каструлю, залив водою, старанно помив волосся, витер насухо, — через годину він стане зовсім сивий; помастив брови пальцем, змочивши його в тій же каструлі; решту вилив в унітаз, цеглину викинув у помийну яму, вимкнув світло й повернувся до машини.
— От і все, — сказав він, — їдемо до міста. Тільки не на Бронну…
— Ще кудись везти, чи що?! — обурився таксист. — Не можу, я ж сказав!
— Добре, пересадіть мене в місті на інше таксі.
— Це будь-ласка… В мене ж часу обмаль, — подобрішавши, пояснив водій, — нас, знаєте, як шпетять, коли запізнюємося?!
— Здогадуюсь.
Шофер пригальмував біля таксі, що стояло на Кутузовському проспекті.
— Спитайте, чи повезе? — порадив він. — Може, в нього теж перезмінка…
Молодий хлопець, що сидів за кермом, зразу погодився відвезти Кулькова в Шереметьєво, і, звичайно, спитав, чи заплатить пасажир за порожній рейс з аеропорту до центру.
… На Ленінградському проспекті Кульков попросив водія загальмувати біля кабінки телефону-автомата.
— У вас дрібні гроші є? — спитав він таксиста, вдаривши себе по кишенях. — Я… Мені потрібно по дві копійки…
— Багато?
— Три. А раптом автомат проковтне…
— Вам скільки разів треба дзвонити? — роздратовано запитав таксист. — Два чи три? Ковтає не ковтає, мене це не стосується…
— Три, три, господи! — сказав Кульков, усе ще відчуваючи, як його лихоманить. — Ось вам двадцять копійок, а мені дайте шість…
… Дружина вже спала, голос тривожний:
— Де ти, Геночко?! Я чекала тебе довго-довго й задрімала…
— Люба моя, я за містом, довелося спішно виїхати, чепе… Буду завтра вдень. Якщо подзвонить академік, скажи, що я в генерала, зв'яжуся з ним удень, нічого особливого, не лякай його і спи спокійно, моє сонечко…
— Справді нічого страшного не сталося?
— Справді, люба, я тобі сказав би… Цілую, моя радість…