— От бачите, — зітхнув Славін і, поклавши руку на папку, мовив: — Тут ціла брошура: «Що ЦРУ хоче знати, — особливо під час женевських переговорів, — про ракетний потенціал Рад».
— Але у вас немає другої такої брошури. З такою ж разючою назвою: «Що ЦРУ дізналось, — під час женевських переговорів по роззброєнню, — про ракетний потенціал Рад».
— Чому ж? — Славін знизав плечима. — Є.
Він знову підвівся, підійшов до сейфа, вийняв звідти невеличкий конверт, повернувся й поклав на стіл:
— Ознайомтесь.
Кульков витяг з конверта запальничку «П'єр Карден»; обличчя потекло ще зриміше; замість щік — капшуки, під очима — западини, як у старого, що вийняв на ніч з рота міст, жодного зуба, шамкотлива порожнеча.
— Та ви сміливіше, Геннадію Олександровичу, сміливіше, — підштовхнув його Славін своєю несподіваною посмішкою, трохи навіть хлоп'ячою. — Ви ж знаєте, як поводитися з цією камерою… Ми проявили всі сімдесят два кадри, ось вам лупа, читайте, ваша робота, ви ж документи клацали, не я…
— У вас немає сигарети?
«Відчувши шок, зразу ж просіть у них сигарету», — згадав він слова Роберта, який інструктував його з операції «Ліберті», коли вони зустрілися в Цюріху, в барі на Бангофштрасе; «це точна ознака того, що ви похитнулися, вони це з'їдять, а вже після цього починайте поетапно цідити інформацію, зберігаючи головний козир на самий кінець».
— Давно курите? — спитав Славін.
— Після того, як зустрів Олега Володимировича.
— Дивно… Я опитував ваших шкільних та інститутських знайомих, вони казали інше.
— Та скільки ж років минуло, могли забути…
— Гуляєва пам'ятаєте?
— Хто це?
— Ігор Гуляєв…
— Я його не знаю.
— А він вас знає. Сидів за партою позаду вас. На вечорі у вашій чоловічій школі він потанцював з Лідою Кирєєвою. Ви до неї залицялися, так? Ви штовхнули Гуляєва із сходів через цей танець… Бідолаха зламав ногу… Він запевняє, що ви в дев'ятому класі вже курили… Сигарети марки «Ароматні», двадцять копійок пачка…
— Я нікого не штовхав зі сходів…
— Ви і Проскуряк, був такий вуркаган. Ви його з собою привели, пляшку йому купили… Невже не пригадуєте?
— Тепер про мене можна говорити все, що завгодно…
— Ми пліток не збираємо, Геннадію Олександровичу… Наприклад, ваш колишній декан, Антон Гаврилович, був дуже захоплений вами: «надія адміністрації, борець з прогульниками, ніхто так, як Гена Кульков, не вмів провести персональної справи проти порушників моралі»… Я погортав ці документи, ви завзято виступали, Савонарола…
— Як я зрозумів, сигарет у вас немає? — Кульков знову облизав пошерхлим язиком пересохлі губи. — Шкода…
— Ну, чому ж, є. Які хочете? Я помітив, вам більше подобаються ментолові «Салем».
— З більшим задоволенням я закурив би «Памір»… Були такі сигарети в дні моєї молодості, чорний тютюн, як «галуаз», тільки коштували дешевше, десять копійок за пачку, якщо не зраджує пам'ять…
— Є й «галуаз», — сказав Славін. — На вибір.
— Тоді, будь ласка, «галуаз»… Мені дуже хочеться саме «галуаз».
Він затягся, жадібно ковтаючи дим, заплющив очі, ніздрі його на якусь мить затремтіли, немов у кокаїніста, стали білими, хрящуватими; тільки не поспішати, благав він себе; я поводжусь правильно; цей лисий, не відаючи про це, допомагає мені; найдужче я боявся натиску, крику, наполягання відповідати; це — вайло, інша порода, тупо мислить, різьба по дубу; я відчуваю удачу, він піддається…
— Так от, — затягшись іще раз, Кульков відкинувся на спинку стільця, — я ж цих даних не послав… Та й вони не припали б — судячи з останнього запитальника — до смаку тим, кого цікавить ракетний потенціал Бать… Радянського Союзу…
— Своєчасно виправились, — сказав Славін. — Слово «Батьківщина», сподіваюсь, ви згодні, зараз прозвучало б трохи цинічно.
— Так, я змушений з цим погодитись. Але — хоч вірте, хоч ні — я був, є і залишусь патріотом Росії…
— Якої? — спроквола запитав Славін. — Генерал Власов теж проголосив себе істинним патріотом «матінки Росії», — без комуністів, комсомольців, профспілкових активістів, — а їх, активістів, майже сто мільйонів, ну і, звичайно, неповноцінних євреїв і циган.
— Я ставлюся з презирством до Власова, даю слово…
Славін подивився у вікно; треба було хоч на мить абстрагуватися від цієї людини; погасив у собі гнів, неголосно сказав:
— Ми відхиляємося від основного, чи не так? У мене буде важкий день, та й вас, мабуть, запросять на допит… Ідіть краще в камеру і спробуйте заснути.
Кульков похитав головою:
— Ви не дозволяєте мені сказати те, що я мушу сказати… Подивіться запитальник і прочитайте ті документи, які є в мікрофільмі. Дані, котрі я пересилав американським ученим…
— Кому, кому?! — вразився Славін. — Ученим?
— Звичайно, Не ЦРУ ж, — відповів Кульков, ковтаючи клубок. — Я обмінювався інформацією з ученими — противниками ядерної конфронтації, у цьому вся суть. Люди, котрі одержували мою інформацію, були і залишаються на тій позиції, що ми і Штати маємо однаковий потенціал ракетних потужностей… А яструбів, які верховодять у Вашінгтоні, така правда не влаштовує… Судячи з останнього запитальника… Яструби підштовхують мене до того, щоб я завищив рівень ракетного оснащення Бать… Союзу… Вони зацікавлені в тому, щоб я передав не об'єктивну інформацію, а чутки, які грунтуються на моїх розмовах з військовими керівниками й провідними конструкторами… Мені здається, їх би влаштували навіть вигадані бесіди, аби тільки я передав те, на що вони натякають в останньому запитальнику.
— А що б ви зробили, якби ми не заарештували вас?
— Я продовжував би передавати об'єктивну інформацію… Я усвідомлюю те, що в полум'ї ядерної конфронтації переможців не буде.
— Взагалі, ви, як я бачу, всі ці роки вели патріотичну роботу, га? — не стримався він. — Певна форма боротьби за мир, хіба не правда?
— Даремно ви іронізуєте… Внутрішньо я виправдовував те, що сталося, тільки цим. Так, вони спровокували мене, так, я не знайшов мужності повинитись… Але потім я зрозумів, що мені треба робити. І боровся з їхніми яструбами, як міг… Я передавав їм тільки те, що так чи інакше було їм відомо внаслідок роботи їхніх супутників…
Славіна кортіло доповнити: «шпигунів», але він стримався, відчуваючи, що Кульков підходить до головної частини гри; він не помилився.
— Я певен: та інформація, якої вони чекають, пов'язана з переговорами в Женеві, — вів далі Кульков. — Гадаю, вони мають намір торпедувати переговори, спираючись, зокрема, на мою інформацію. Я їм такої можливості давати не збираюсь…
— Пропозиції? — знову повторив Славін.
— Дозвольте мені закласти тайник у неділю… З об'єктивними даними, а не з тим, у чому вони зацікавлені… Вони зразу ж надішлють чергову радіограму, ми її прочитаємо…
— Ми її прочитаємо, — повільно повторив Славін. — А що? Цікаво… Пишіть заяву, понесу нагору, чекатимемо рішення…
— Ви ж напевне фіксуєте нашу розмову… Невже цього не досить?
— Запис нашої розмови прослухають аналітики, Геннадію Олександровичу. Вони вичислять, у яких пунктах нашої розмови ви брехали, а де відкривали правду… Але, як кажуть, діло любить форму… Пишіть… аби потім не було розмов, що я вас примушував, погрожував, катував… Пишіть, ось ручка.