Мобі Дік або Білий кит

МОБІ ДІК, АБО БІЛИЙ КИТ РОМАН HERMAN MELVILLE MOBY DICK, OR THE WHITE WHALE 1851

Недовга історія американської літератури повна трагедій. Прикладів цього безліч. У злиднях помер забутий співвітчизниками «рятівник Америки» Томас Пейн. У сорок років, зацькований літературними святенниками, пішов з життя Едгар По. В такому ж віці помер зломлений життям Джек Лондон. Спився Скотт Фітцджеральд. Застрелився Хемінгуей. Нема їм ліку — зацькованим, замученим, доведеним до розпачу, до білої гарячки, до самогубства.

Одна з найжорстокіших письменницьких трагедій — трагедія невизнання й забуття. Така була доля й одного з найбільших американських романістів XIX сторіччя Германа Мелвілла. Сучасники не зрозуміли й не оцінили найкращих його творів. Навіть його смерть не привернула нічиєї уваги. Єдина газета, що повідомила своїх читачів про смерть Мелвілла, перекрутила його прізвище. В пам’яті своєї доби — коли така пам’ять існує — він залишився якимсь там моряком, що побував у полоні в канібалів і написав про це цікаву повістину.

Однак історія літератури складається не з самих трагедій. Хоч людська і письменницька доля Мелвілла була гірка й сумна, та доля його романів і повістей виявилася несподівано щасливою. В двадцяті роки нашого сторіччя американські історики літератури, критики, а за ними й читачі «відкрили» Мелвілла заново. Було перевидано твори, надруковані за життя письменника. Побачили світ оповідання й вірші, свого часу відкинуті видавцями. Вийшли перші збірки його творів. За Мелвілловими книжками поставлено кінофільми. Його образами стали надихатися живописці й графіки. З’явилися перші статті й монографії про забутого автора. Мелвілла визнано класиком літератури, а його роман «Мобі Дік, або Білий Кит» — найвидатнішим американським романом XIX сторіччя.

В нинішньому ставленні американської критики до Мелвілла є відтінок «буму», з допомогою якого вона ніби пробує надолужити півсторічну зневагу до творчості визначного прозаїка. Але це справи не міняє. Мелвілл справді видатний письменник, а «Мобі Дік» — визначне явище в історії американської літератури XIX сторіччя.

Мелвілл уперше взявся за перо 1845 року, двадцятишестирічним. До тридцяти років він уже став автором шести великих книжок. Доти в його житті, здавалося, ніщо не провіщало такого вибуху творчої активності. Не було «юнацьких спроб», літературних мрій чи хоч би читацького захоплення літературою. Може, через те, що юність його була тяжка і душевна енергія вичерпувалася постійною турботою про хліб щоденний.

Мелвілл народився 1819 року в родині більш-менш удачливого нью-йоркського комерсанта. Але достатків вистачило ненадовго. Справи торговельної фірми дедалі гіршали, борги зростали. 1830 року батько Мелвілла змушений був закрити свою контору в Нью-Йорку й перебратися до невеликого містечка Олбані. Та це не врятувало його від остаточного банкрутства. Через два роки, не витримавши нервового струсу, він збожеволів і невдовзі помер.

Дитинство Мелвілла було нерадісне й скінчилося рано. В тринадцять років він покинув школу і пішов працювати розсильним до нью-йоркського банку. Ще не досягши повноліття, він перепробував цілу низку професій: служив клерком у хутряній компанії, вчителював, плавав матросом на «Св. Лаврентії», що здійснював регулярні рейси на лінії Нью-Йорк — Ліверпуль, знов учителював і, нарешті, не знайшовшн іншої роботи, подався в чотирирічне плавання на китобійному судні «Акушнет». Саме так: не від захоплення романтикою, як твердять деякі історики літератури, не з любові до пригод, а просто не знайшовши іншої роботи.

Вирушаючи в цей рейс, Мелвілл уже знав, що морська романтика — уявлення дуже відносне, особливо романтика китобійного промислу. Основу життя матросів китолова складали виснажлива праця, смертельний ризик, палична дисципліна, брак їжі та прісної води, хвороби й гнітюча одноманітність корабельного побуту. Дезертирство було явищем, дуже поширеним серед матросів китобійного флоту. Недарма капітани, що відпливали в море на кілька років, намагались якомога рідше заходити в гавані для поповнення запасів води та продовольства.

Рейс «Акушнета» не становив винятку. Коли через три з половиною роки цей корабель повернувся до Нью-Бедфорда, на борту його лишалося менше половини тих матросів, котрі вирушили в плавання. Не було серед них і Мелвілла — він дезертирував під час стоянки корабля біля одного з Маркізьких островів.

Почалися пригоди. Покинувши «Акушнет», Мелвілл став бранцем канібальського племені тайпі, що жило на острові Нукухіва. Через місяць йому пощастило втекти від гостинних людожерів на австралійському китолові «Люсі Енн». А ще через два місяці команда «Люсі Енн» збунтувалася під час стоянки біля берегів Таїті.

Мелвілл разом з іншими матросами попав до в'язниці. Десь через місяць він утік. Перебравшись на сусідній острів Еймео, він завербувався на австралійський китолов «Чарлз і Генрі». Через півроку його списали на берег на Гавайських островах, де він кілька місяців перебивався випадковими заробітками. В серпні 1843 року Мелвілл вступив матросом на військовий корабель «Сполучені Штати», що зайшов до Гонолулу. Плаваючи на цьому фрегаті, Мелвілл побував у Вальпараїсо, Кальяо, Лімі, Ріо-де-Жанейро, потім у жовтні 1844 року вернувся до Нью-Йорка, і військово-морське відомство відпустило його з миром.

Мелвілл вернувся додому з порожньою кишенею, але з величезним запасом вражень. З морем було покінчено назавжди. Мелвіллові виповнилося двадцять п’ять років. Довелось починати суходільне життя. Він не мав ні коштів, ні професії, ні перспектив. Єдиним його набутком були досвід минулих років і талант оповідача. Мелвілл узявся за перо.

Його перша книжка «Тайпі», заснована на «канібальському епізоді», мала гучний успіх. Прихильно зустріли й другу («Ому»). Мелвілл став відомим у літературних колах. Журнали замовляли йому статті. Американські видавці, що відхилили перші книжки письменника («Тайпі» і «Ому» були опубліковані в Англії), просили в нього нових творів. Мелвілл працював не покладаючи рук. Одна за одною виходили його книжки: «Марді» (1849), «Редберн» (1849), «Білий бушлат,» (1850), «Мобі Дік, або Білий Кит» (1851), «П'єр» (1852), «Ізраїль Поттер» (1855), «Шарлатан» (1857), повісті, оповідання.

Проте творчий шлях Мелвілла не був сходженням угору по щаблях успіху. Скоріше він нагадував нескінченний спуск. Ентузіазм критики з приводу «Тайпі» та «Ому» змінився розчаруванням, коли вийшов у світ роман «Марді». «Редберн» і «Білий бушлат» зустріли тепліше, але без захвату. «Мобі Діка» не зрозуміли й не прийняли. «Дивна книжка!» — такий був одностайний вирок рецензентів. Добрати пуття в тій «дивності» вони не зуміли й не захотіли. Єдиний, хто, здається, зрозумів і оцінив цей роман, був Натанієль Готорн. Але його одинокого голосу не почули й не підхопили.

У п’ятдесяті роки інтерес до творчості Мелвілла продовжував падати. До початку громадянської війни письменника остаточно забули.

Обтяжений родиною й боргами, Мелвілл не міг жити далі на літературний заробіток. Він кинув писати й поступив на нью-йоркську митницю наглядачем. За останні тридцять років свого життя він написав усього одну новелу, три поеми й кілька десятків віршів, що не побачили світу за життя автора.

Може, в тій обставині, що Америка не помітила смерті Мелвілла в 1891 році, була своя логіка. Помер дрібний службовець митниці. Мелвілл — геніальний письменник — пішов з життя Америки на тридцять років раніше.

Доля творчої спадщини Мелвілла в нашій країні складалася приблизно за тим самим стереотипом, що й на батьківщині письменника (знайомство — забуття — визнання), хоча, звісно, без трагічних обертонів. Ім’я Мелвілла стало відоме російському читачеві в 1849 році, коли журнал «Библиотека для чтения» надрукував уривки з «Тайпі» і скорочену переробку «Ому,» та «Марді». Через чотири роки «Москвитянин» опублікував фрагмент із «Мобі Діка» під заголовком «Китовая ловля». 1854 року «Пантеон» помістив невеликий допис — «Герман Мельвиль (североамериканский писатель)»..

Такий був початок знайомства російських читачів із великим американським романтиком. На жаль, воно урвалося в середині 1850-х років і не дістало дальшого розвитку. Минуло понад сімдесят років, перше ніж радянські перекладачі, й літературознавці, й критики згадали про Мелвілла. Але по-справжньому з його творчістю радянський читач ознайомився тільки в шістдесяті роки.