Я примірявся до ослона і виявив, що він закороткий для мене: та цьому можна було зарадити, приставивши стілець. Але ж ослін був і завузький на цілий фут; а другий ослін, що стояв у залі, був дюймів на чотири вищий від обструганого, отож супрягти їх навряд чи вдалось би. Тоді я поставив перший ослін коло стіни в єдиному вільному місці, під вікном, але не впритул до стіни, залишивши нешироку щілину, щоб моїй спині було трохи просторіше. Та незабаром відчув, що з підвіконня тягне холодом; і взагалі мій задум нікуди не годився, бо протяг з вікна стрічався з другим протягом — із щілинястих дверей, — і обидва вони закручувались на підлозі вихорцями в безпосередній близькості від того місця, де я збирався перебути ніч.
«Чорти б ухопили того гарпунника, — подумав я. — Та стривай-но, а чи не можна випередити його? Замкнути зсередини двері, вскочити в його ліжко й не озиватись, хай там хоч як він грюкає?» Думка здавалась непоганою, та я, трохи розмисливши, відкинув і її. Бо хто знає, чи вранці, вийшовши зі спальні, я не наткнуся на гарпунника, що зустріне мене кулаками.
Отож, роззирнувшись іще раз по залі й не побачивши іншої змоги більш-менш стерпно переспати ніч, як не в чужій постелі, я подумав, що, може, моє упередження до того невідомого гарпунника зовсім неслушне. Краще почекаю трохи: мабуть, він незабаром прийде. Тоді я придивлюся до нього, і хтозна — може, ми будемо чудовими сусідами в тому ліжку.
Та хоч інші постояльці по одному, по двоє й по троє вертали до заїзду й ішли спати, мого гарпунника не було й знаку.
— Хазяїне, — гукнув я. — А що він за чоловік, той гарпунник? Чи він завжди вертається додому так пізно?
Бо було вже десь під саму північ.
Хазяїн знов засміявся своїм ріденьким смішком, ніби його насмішило щось незрозуміле для мене, і відповів:
— Та ні, звичайно він рання пташка, рано лягає й рано встає. Так, він із тих, кому бог дає… Але сьогодні він вирядився поторгувати, і я не знаю, що це могло його так дуже загаяти — хіба що, може, йому не щастить продати свою голову?
— Продати свою голову? Що це ви мене побрехеньками морочите? — В мені вже закипала злість. — Невже ви хочете сказати, що той ваш гарпунник у цю благословенну суботню ніч — чи, власне, вже в недільний ранок — справді ходить по місту й продає свою голову?
— Атож, — підтвердив хазяїн, — і я йому казав, що він її тут не продасть, бо ринок ними завалений.
— Чим це — ними?
— Та головами ж. Хіба мало на світі голів?
— Знаєте що, хазяїне, — відказав я зовсім спокійно, — не плетіть мені таких байок, бо я вам не якийсь зелений шмаркач.
— Може, й не зелений, — хазяїн узяв паличку й почав вистругувати з неї зубочистку, — та коли той гарпунник почує, як ви паплюжите його голову, то чи не зробить він із вас синього.
— Я йому розтовчу її! — вигукнув я, роздратований цією незрозумілою балаканиною.
— Вона вже й так розтовчена, — відказав хазяїн.
— Розтовчена? — перепитав я. — Тобто розбита?
— Атож, через це йому, мабуть, і не щастить продати її.
— Хазяїне, — підступивши до нього, сказав я, холодний, мов вулкан Гекла в сніговицю. — Хазяїне, облиште стругати ту зубочистку. Нам з вами треба порозумітись, і то негайно. Я прийшов до вашого заїзду й попросив нічлігу. Ви сказали, що можете надати мені тільки півліжка, бо другу половину вже зайняв якийсь там гарпунник. А тепер ви мені торочите про того гарпунника, що його я ще не бачив, якісь химерні байки, немов хочете збудити в мені нехіть до того, з ким я маю спати в одній постелі. А це ж не жарти, добродію, — спати з кимось в одній постелі; це діло вкрай делікатне. Тому я хочу, щоб ви відверто розказали мені, що за чоловік той ваш гарпунник і чи буде мені з усіх поглядів безпечно перебути з ним ніч. А насамперед признайтеся, що ви вигадали всю ту історію а продажем голови, бо якщо це правда, то гарпунник ваш, очевидячки, божевільний, а спати в одному ліжку з божевільним я не маю ніякої охоти. А вас, добродію, — так, вас, вас, хазяїне, — якщо хочете схилити мене до такої ночівлі, знаючи про його божевілля, можуть обвинуватити в карному злочині.
— Ого! — відповів хазяїн, глибоко зітхнувши. — Я не сподівався такого довгого казання від такого гарячкуватого хлопця, як ви. Та не гарячіться, друже, тут річ зовсім проста — той гарпунник недавно вернувся з південних морів, де накупив цілу купу засушених новозеландських голів (це велика дивовижа, щоб ви знали) і вже всі їх попродав тут, зосталась тільки одна. Оце ж він і намагається збути її сьогодні, бо завтра неділя і не годиться продавати на вулиці людські голови, коли люди йдуть до церкви. Тої неділі він хотів був так зробити і вже виходив надвір з чотирма головами, нанизаними на шворку, достоту як цибулини у вінку, та я спинив його.
Ці слова висвітлили незбагненну для мене таємницю й засвідчили, що хазяїн, урешті, й на думці не мав морочити мене; та водночас — що доброго міг я подумати про такого гарпунника, котрий у суботу ввечері, проти святої неділі, робить таке людожерське діло — торгує головами мертвих ідоловірців?
— Хазяїне, я вам ручуся: той ваш гарпунник небезпечний чоловік.
— Платить він справно, — відказав хазяїн. — Та ходімо, бо вже чортзна-як пізно, вам пора хропака давати. Ліжко там добре, ми з Саллі спали на ньому ще тої ночі, як пришвартувались одне до одного. Здоровезне ліжко, там для двох місця вдосталь, хоч вибрикуй. Спочатку Саллі вкладала в ногах і нашого Сема та малого Джонні, але якось мені щось приснилось, я заборсався й зіпхнув Сема додолу, аж він мало руки собі не зламав. Тоді вже Саллі сказала, що далі так не годиться. Ходімо ж, я зараз засвічу вам світло. — І з тими словами він запалив свічку й простяг мені, запрошуючи йти попереду. Та я стояв, вагаючись; тоді він, глянувши на годинник, гукнув — Ой, уже неділя! Цієї ночі гарпунник не прийде, він об’якорився десь-інде. Ходім же. Ходімо! Чого ви не йдете?
Я ще мить повагався, а тоді ми рушили сходами вгору, і хазяїн завів мене в невеличку кімнатку, холодну, мов льодовня. Там справді стояло величезне ліжко — таке, що в ньому помістилися б чотири гарпунники вряд.
— Ось, — сказав хазяїн, поставивши свічку на стару, обдерту матроську скриню, що правила й за стіл, і за підставку для вмивальника. — Ось, умощуйтесь, та й на добраніч вам.
Я обернувся до нього, але він уже вийшов.
Відгорнувши ковдру, я нахилився над постіллю. Вона була не бозна-яка розкішна, але цілком пристойна. Я окинув поглядом кімнату і, крім ліжка та скрині-стола, не побачив ніяких меблів: чотири стіни, дощана полиця та паперова ширмочка перед коминком, на якій був малюнок: моряк кидає спис у кита. З речей, які видимо не належали до кімнати, я побачив долі в кутку скочений і зв’язаний гамак, а також велику матроську торбу, що, очевидно, служила гарпунникові замість скриньки: він держав у ній свою одежу. На полиці над коминком лежала ще в’язочка химерних кістяних риболовних гачків, а біля ліжка, в узголів’ї, стояв довгий гарпун.
Але що це лежить на скрині? Я підняв ту річ, підніс її до свічки, обмацав, обнюхав, дослідив з усіх боків, шукаючи якогось пояснення: що ж це таке? Але воно було ні на що не схоже — хіба на велику постілку до дверей, по краях обцяцьковану маленькими дзвінкими пацьорками, наче індіанські мокасини — пофарбованими голками дикобраза; а посередині на тій постілці був проріз, чи отвір, як ото на південноамериканських пончо. Та чи можлива це річ, щоб розважний гарпунник накидав на себе постілку й красувався на вулицях християнського міста в такому уборі? З цікавості я надів її на себе й аж зігнувся: вона виявилась важкою, наче кіш із харчами, бо була надзвичайно волохата й товста, та ще й вогкувата, ніби той гарпунний надягав її під дощ. Я підійшов у тій накидці до уламка дзеркала, приліпленого до стіни, й побачив таку дивовижу, якої не бачив зроду. Я скинув ту постілку з себе так поквапно, що мало не скрутив собі в’язів.